т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Радуйся, Варваро Каневська, радуйся,- неслось зліва.
- Ня-яв...няв...няв...- скавучало справа.
- Ха-ха-ха!..- скажено гасало круг його й неначе хапало його за мозок і тягло кудись.
А тополі так безнадійно, так сумно трипотіли листям і хитались, хитались.
- Ох, гади!.. Вампіри!! - скажено кидався він у двері й падав на підлогу, дряпаючи тіло і глухо ховаючи ридання в долоні.
Пройшов ще якийсь час.
Раз увечері, заступивши на свою зміну, дневальний Макарюк зазирнув до Гуні. Була місячна ніч; у вікно падали білі, срібні проміні, і одбиваючи тінь на підлозі, якось чудно мережили її. З-над дверей теж лягало жовте світло від лямпи й теж одбивало наддверню ґрату на підлозі та стінах.
Посеред номера стояв голий Гуня. Ноги були йому в тіні, а сіре лице, осяяне світом, було дике, з поширеними очима, з настовбурченим волоссям, але разом з тим якесь хитре й єхидно-люте. Він скоса дивився на своє ліжко й бурмотів щось. Макарюк не рушився.
- Равня-а-айсь! - залопотів раптом сусіда.
- Дурак! - гнівно глянув у його бік Гуня й обережно подивився знов на свою койку.
Потім якось зігнувся, підкрався й разом стрибнув на неї.
- А тепер больно?.. Больно?.. Ха-ха-ха!..- дико, зухвало зареготавсь він, шматуючи зубами й руками подушку й бігаючи по номеру.
- Равня-айсь! Кар’єром ма-а-арш!!
Макарюк тихо одійшов і поспішно пішов «докладувать» старшому.
А тополі білі й невинні стояли одна коло одної й сумно хитались, і трипотіли жалібно листям, і з страхом зазирали вершечками у номер.
ЛАНЦЮГ
Оповідання естета
Кожного вечора ми забирались у самий затишний куток камери, розсаджувались або й розлягались по койках і починались наша бесіда. На довгому столі блимала лямпочка, за ґратою лютувала негода, в коридорі дзвякав ключима жандар, але ми про все те забували, захоплені легкокрилими думками споминів.
У нас було встановлено, що кожний по черзі мусить оповісти щонебудь цікаве зі свого життя. Коли оповідання справді було таке дуже, що схоплювало нас і виносило з цієї камери, з цього дому неволі туди, де колись і нас милувало життя, то оповідач на цілих три черги увільнявся від обов’язків дежурного по камері.
Черга була за нашим естетом Миколою. Він, хвилюючись, витяг з-під подушки якийсь зошит і, шарпаючи себе за борідку, устав і заговорив:
- Я, товариші, оповідати так не можу... Гм, гм... Значить, той... Значить, ви вибачите мені, що я буду читати те, що написав… Коли той… коли вам не сподобається, ви скажіть... Може воно написано дуже... гм... суб’єктивно, але, я все те переживав і воно мені дуже близько.
- Ну, годі! Валяйте!.. Без передмов! - перебили його.
Він сів і розгорнув зошит. Коло його поставили лямпочку й видно було як дрижали йому руки. Було трохи ніяково і смішно.
- Ну, так от...- хрипло промовив він і почав читать:
«Це було тоді, як мене випустили з тюрми. Два роки я ждав волі, але коли діждався, вона не дала мені здійснення моїх надій і бажань. Життя обманило мене.
А як я любив це Життя! Крізь мою ґрату не раз вишкиряла на мене свої білі, холодні зуби зима; щодня тупі, маленькі люди кололи мою душу гострими муками; знесилений мозок не раз падав під вагою понурих, сірих дум; але любов моя до нього все росла. Я ждав його, Владику-Життя. Я думав, що воно насамперед відогріє своїм ніжним диханням моє замерзле серце; обвіє стомленого квітками кохання і краси; приголубить і в дужих та ніжних обіймах заспокоїть мене. І краплю за краплею я ховав палку жагу в своєму серці, щоб потім з ним упитись до безумства .
Але, коли ці тупі люди зняли ґрату і штовхнули мене до нього, воно обманило мене. Воно грубо схопило мене й зразу кинуло в огонь, де куються мечі боротьби, де чорним димом стоїть насильство і зло, де тільки деколи блиска іскрою Краса і Ніжність. А коли я був незадоволений, воно гордо проходило повз мене й дихало мені в лице холодними нудними днями. А потім знов хапало мене, безсилого, і шпурляло в огонь борні, регочачи з мого безсилля.
В той час я дістав лекцію у одної буржуйки-вдови. У неї було безліч дітей і племінниця Єлена. І от, коли я став ходити на цю лекцію, серце моє перестало плакати, а в грудях стало затишно та тепло, як ранньою весною в лузі; а потім там зацвіли квітки. Сталось це через Єлену. Чи була гарна вона? Ні, вона була прекрасна. Коли я скажу вам, що в неї були очі, як зорі, як найтаємніші мрії, що вона була струнка, як тополя, ви все одно не уявите собі її краси. Вона була прекрасна!
Часто, скінчивши лекцію з Петрусем, я виходив і ждав її на розі вулиці. Я не міг не ждати її, бо був прикутий уже до неї тим ланцюгом, який рветься тільки з шматками серця. Вона знала це, бо раз-у-раз зустрічала мене насмішкуватою посмішкою й недбало говорила:
- А ви все таки чекаєте? Бідненький!.. Ну, ходім...
І ми йшли. Куди? Хіба я знав про те або хотів знати? Вона заходила кудись в якихось своїх справах, а я ждав її, потім знов ішли, і знов вона заходила у магазин, або в якийсь будинок.
Іноді після лекції вони запрошували мене (певно, що з ввічливости тільки) «на чашку чаю». Я зоставався, залазив у самий темний куток вітальні і звідти слідкував, як Єлена командувала всіма. Вона командувала і тіткою, і своєю кузиною Катрею, бо й тітка, і Катря думали продати її за добрі гроші якому-небудь з її поклонників. А їх у неї була ціла зграя. Було декільки жирних золотих мішків, декільки проституток мужеського полу, один чи два
