т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Ой, Гуня, ти, брат, «ваньку валяєш», 8 - якось знехотя жартуючи, говорив Миска, дивлячись на Гуню.- Приставляєсся... Боїсся на службу йтіть. Царя обманюєш...

- Нє...- кротко крутив головою Гуня й усміхався тихою, дитячою посмішкою. І все лице його, сіре, як казенний халат, з кущиками чорної борідки коло вух, чудно якось випнуте наперед, мов придивляючись до чогось, світилось добродушшям і незлобивістю.

- Ой, обманюєш, анафема... А на слободу хочеш?

- Нє...

- Брешеш, стерво, хочеш.

- Нє...

І знов посміхався лагідною, ніжною посмішкою.

Він ніколи не бився без глузду об підлогу, як робили ті, що «ваньку валяли», не говорив нісенітниць, не гавкав по-собачому,- він тільки ходив собі по палатах, заклавши руки за спину й посміхався своєю тихою, надзвичайною тут, у цьому царстві хвороби, посмішкою. І того, що вона була така проста й ніжна, така тиха й людська, було доволі, щоб вірити його божевіллю. І вона майже ніколи не сходила йому з вуст. Круг його скажено носилось, в безглуздому танцю, божевілля, гасаючи під музику дикого реготу, під повні жаху й мук ридання, під свист, під крик, скавучання, верещання в темряві низьких, похмурих палат і коридорів. Круг його клекотіло ціле пекло страждань і жаху, а він ходив собі в цьому хаосі, заклавши руки за спину й задумливо, ніжно-сумовито посміхався, неначе гуляв десь у романтичній алеї в червоних проміннях вечірнього сонця.

- Що, Гуня, скоро до професора пойдьош? - зупиняв його який-небудь «дневальний», сидячи на стільчику коло дверей номера, в якому гасала гола істота з напруженими, блискучими очима й настовбурченим волоссям.

- Не знаю...- посміхався Гуня, зацікавлено зазираючи в номер.

- Говорив смотритель, що скоро твоє спитаніє кончається. Признають, брат, здоровим.

- Я... я разі больной? Я - здоровий.

«Дневальний», не знаючи, що сказать, одганяв його від номера, він ішов собі далі, випнувши трохи наперед лице й тихо посміхаючись.

Дні минали. Тих, що «ваньку валяли», або виписували, як «здорових», або вони справді божеволіли. Справжніх божевільних переводили в «номера», а з номерів у палату безнадійних; «безнадійні» виписувались на кладовище. Самі дневальні не видержували й то один, то другий починав або співати півнем, або командувати дивізією, і його передягали з солдатської одежі в сірий халат, засаджували в «номер» і так само били кулаками, каблуками, шворками, так само в’язали в «сорочку», як він недавно сам бив і в’язав.

А Гуня все ходив собі та посміхався.

Ніхто з цих сірих істот, зачинених у номерах, набитих у палатах, не цікавився ніким і нічим. Усі вони кишіли в коридорах, палатах, спали на підлогах і койках плечо о плече, але знали один одного. Десь за їхніми вузенькими, заґратованими вікнами люди єднались, чогось хотіли, за щось бились, раділи, вмирали, а цим, схожим до людей, істотам не було до того ніякого діла.

Ці сірі страшні істоти гризли свої руки, дряпали тіло, сиділи цілими днями недвижно, немов прислухаючись до чогось у себе в середині; вони реготали поруч з тими, які ридали, але ніхто з них нікого й нічого не чув і не бачив, крім того, що діялось у ньому одному.

Гуня ж усіх знав, всім ласкаво, помалу казав «дра-а-сстуй», а випрохавши цигарку, схиляв трохи набік голову й говорив:

- Спа-ссі-і-ба.

І це було теж надзвичайно й дивно.

Але був такий час, коли і з Гунею щось приключалось. Частіше всього бувало це в місячні розкішні ночі, коли вгорі над госпиталем і землею жило величним життям небо, а внизу, коло вікон осяяні білим світом тополі задумливо-недвижно стояли одна коло одної, немов сумуючи перед розлукою. Бувало це тоді, коли гостро видно було простір життя поза цими стінами, коли ласкавий до всіх промінь місяця, напруживши сили, розпихав густе, смердюче повітря напівтемної палати й милував замучені, знесилені постаті сірих істот.

Тоді на Гуню «находило». «Дневальні» те вже знали і з досадою та нудьгою йшли за сорочкою. Гуня, звичайно, сидів тоді на койці й понуро, недвижно дивився в землю. У густій напівтьмі палати бувало тихіше, тільки десь з номерів так само котились хвилі реготу, ридань, стуків, криків. Вікна були білі й ґрати виразно чорніли в них, а на підлозі та койках лежали сумні, бліді смуги місячного проміння, помережені тінню от ґрат.

Гуня підводив голову, зідхав і озирався. Забачивши дневальних, він вставав, випинав наперед голову і глухо говорив:

- Ну, фараони! Чого собрались? Бить, гади, хочете?

«Гади» з нудьгою позіхали й чекали, не одповідаючи йому.

Він знов сідав, сидів понуро якийсь час, потім враз схоплювавсь, випускав із грудей дикий несамовитий крик і кидався вперед.

Тоді в один мент до нього збігались «дневальні», з’являлася звідкись сорочка і починалась одна з звичайних сцен. Його в’язали, наступали коліном на груди й починали бить задками чобіт у груди доти, доки він не ставав недвижним. Тоді його клали на койку, розгонили шворкою цікавих хворих і, закуривши, позіхаючи, ліниво розходились по своїх місцях.

А на другий день Гуня знов ходив по коридору, заклавши руки за спину й лагідно посміхався.

- Що, брат, закусив учора? - підмітаючи в палаті, сердито питав Миска, не дивлячись на Гуню. Гуня, не відповідаючи, любенько дивився на нього.

- Ото то ж бо й є... Не строй дурня... Одійди на бік, не бачиш, що замітаю... Сьогодня мінє свою порцію оддаш. Слиш!

- Харашо,- лагідно говорив Гуня.

- Ну, от... А другим разом, як будеш «ваньку валять», колєном в пузо не бий... Так можна челаєку пічонки спортить... Дурак!.. З тобою обращаєсся, как з челаєком, а ти, как свиня. Другого б зв’язали так, що і не встав би сьогодні, а ти от, помєщик, ходиш сібє. Надо совість мати!

- А разі я вдарив тебе? - тихо питав Гуня.

- Конешно, що вдарив. Я тебе, конешно, как порадошного, под сердце не бив... а то б ти не дриґав ногами... Нада чуствовать обращеніє. А то другим разом, брат, каблуками бить не будемо, а прямо в ямку і вся тобі візитація... Принеси швабру!

Гуня приносив швабру, помагав Мисці прибрати