т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.
Я не гризся з ними й це було так же чудно, як була чудна моя убого вдягнена постать серед їхніх фраків, білих жилетів, блиску й розкошів. Вони раз-у-раз вороже й з незрозумінням поглядали на мене, але що мені було до того, коли вона дивилась на мене і з очей її мені лилось у душу тепло та світло.
І я завжди сидів у кутку й дивився, як вона коверзувала ними. І страшенно смішно було дивитись і слухати, як мішок або машина співала славу Красі.
А вона сама?.. Вона страждала з ними! Вона страждала, бо була жорстока до них. Дужі не можуть бути добрими; але, коли вони страждають, вони бувають жорстокими.
Але вони вміють бути й ніжними.
І от одного разу сталось так.
Ні мішків, ні проституток не було, коли я, скінчивши лекцію, зостався з нею у вітальні. Ми довго балакали й вона була задумлива од нашої розмови.
- Скажіть, Петровичу,- раптом звернулась вона до мене (вона раз-у-раз звала мене тільки по-батькові): - ви мали коли-небудь близьку-близьку людину? Таку близьку, як своє серце?
- Для чого?
- Ах, «для чого!» Так... Мали? Ні?
Вона замовкла й задумалась. Потім пушисті вії її здригнулись і очі її м’яко лягли на всю мою душу.
- А як це повинно бути гарно... Правда? - криво посміхнулась вона.- «Як своє серце»... Ніколи не зрадить, не продасть... Все зрозуміє й простить... І піддержить.
Десь над головою ридали згуки роялю, але мені здавалось, що ридали в мене в душі згуки її голосу. Вона знов замовкла й задумливо грала пальцями по столі, а груди її здіймалися помалу й теж ніби задумливо.
Я дивився на неї і, як і завжди близь великої краси, невідома туга за чимсь бажаним, за чимсь безмірно далеким і великим і боляче, і солодко ссала мені серце.
У душі здіймалось щось невиразне, незрозуміле й дуже кликало кудись, кликало щось побідити, здійснити щось хороше, велике.
А вона, дивлячись кудись у далечінь, знов шепотіла:
- Гарно... спертись так... на плече близької людини... Знати, що не виприсне воно з-під твоєї руки.. Дуже, близьке плече...
Мені не хотілось говорити. Мені хотілось притулитись до цієї ручки, припасти до неї й по ній передати в душу їй хоч частину жагучої туги моєї.
Було тихо-тихо. Журливі звуки роялю жалілись десь на когось і хотілось упасти на коліна перед нею й цілувати землю коло ніг її. Я схилив голову на стіл і замер. Вона поворухнулась і я почув, як вона простягнула руку й ніжно-ніжно погладила мене по голові. Я не здригнувсь, як здригнулась уся моя душа. Я повний щасливих ридань замер і боявся зідхнути, щоб не сполохати цієї руки.
- Простіть мене, Петровичу!..- тихо донеслось до мене.
Я ледве прошепотів:
- За що?
Вона не зразу одповіла.
- «За що?»... За те, що я така погана, гидка... а ви хороший...
Вона замовкла. Потім глибоко зідхнула, раптом нахилилась до мене і... жагуче поцілувала мене в висок. Я замер, а в душу мені ввірвався цілий стовп вогню і скажено закрутився у крові.
Але, коли я підвів голову, вона глухо й поспішно сказала:
- Ідіть додому... Не треба... Потім... Ідіть...
Стовп так крутився, що я ледве зміг вийти на вулицю.
Після того вона перестала буть зо мною насмішкуватою. Але тільки я запевнився у цьому, в мені родилась Надія, яка зараз же породила Ревність. І обидві, мати й дочка, стали рости й битись у моїй душі. Од цього там було раз-у-раз брудно, стояв разгордіяш і хотілось гризтись з мішками й проститутками, які похотливо обнімали її своїми маслянистими поглядами.
Але тут ще гарячий сором за це все страшено пік, не щадив навіть чистих куточків серця. Ох, як соромно іноді бувало! Уявіть: звідти, де скреготали зубами Злидні, де під чорним крилом Праці стогнала понура пісня Ненависти й Помсти, де рождалась для того, щоб бути гноєм під гарні квітки Життя, звідти я йшов туди, де дзвеніли чаші, де лунали пісні сластолюб’я, де жирними ногами ступали по цьому гною і рвали зрощені соком гарні квітки Життя.
Ви думаєте, що це було легше, ніж ходити по колючих цвяхах? Ви думаєте, легко було від тих довірливих поглядів, якими мене стрічали там «внизу», не знаючи, що я був там «вгорі»? Ці погляди були тими цвяхами, що рвали мені душу.
Але я не міг уже, не мав уже сили розірвати той ланцюг, яким так міцно був прикутий. Я затикав рани від цвяхів її поглядами й ходив.
І я не ходив, бажаючи рвати ланцюга, але не бажаючи й тягнутись за ним. Я хотів сам тягнути його. І мені здавалось, що я це зможу, бо й вона так задумливо й уважно слухала, як я оповідав їй про Життя, про боротьбу, про страждання й радощі її.
Але раз після лекції я прийшов в їдальню. Тут було шумно, весело, людно. Єлена, метнувши оком в мішків, проституток, занадто радісно привітала мене й посадила коло плоскої, вугрюватої Катрі.
- Ну, далі! Максиме Андрієвичу! - скрикнула вона.
Мішок - Максим Андрієвич поправив сервету під волом, що трусилось, як холодець і, схиливши голову на плече, сказав:
- Та що далі? Розуміється, я одмовив...
- Одмовили? А завод? Стоїть?
- Стоїть... Спочиває...- зідхнув мішок.
- А робітники?
- А робітники спочивають... себто, страйкують.
- Чуєте, Петровичу? - раптом крикнула до мене Єлена,- Ах, я й забула, що ви не знаєте, в чому річ... Це, бачите, хай вам буде відомо, у Максима Андрієвича є завод, який виробляє мило. Дуже гарне мило, навіть я купую його.
Вона засміялась, а вони всі соромливо потупились, ніби перед ними оголювали тіло їхньої матері.
- Еге ж! А робітники застрайкували. І уявіть собі: Максим Андрієвич каже, що це йому якраз на
