т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.
- То це б однаково було безумство,- не дивлячись на неї, неохоче пробурмотів той.
- Гм... «Безумство» - посміхнулась вона.- Як люди бояться безумства... Ну, а якби я схотіла, щоб ви зробили безумство, зробили б? - підвела вона раптом голову й рішуче зупинила на його жирному лиці свої блискучі очі.
Мішок скоса, знизу вгору, насторожено й пильно глянув на неї, як глядить стара курка на пролітаючу шуліку, і одвернувшись, нічого не сказав.
Лице Єлени потемніло й похмурилось.
- Ну? Що ж ви? - серйозно спитала вона.
Тітка затурбувалась. Вона раз-у-раз мені нагадувала висхлу на березі ставка широку, плоску жабу. І вона, справді, була жаба полохлива й гидка.
- Ах, Лєночко! - раптом скрикнула вона.- Я й забула тобі сказати: сьогодні вранці, уяви собі...
Єлена шпурнула в неї запаленим поглядом і, повернувшись усім тілом до мішка, сказала:
- Ну? Боїтесь безумства?
Мішок, не підводячи голови, тихо промовив:
- За всякий крам платиться рівноцінною монетою...
Стало враз напружено-тихо...
- Моне-е-тою? - протягнула Єлена.- Не розумію...
Її думаючі очі зупинились на мені, не помічаючи напружено-байдужих поглядів, нічого не помічаючи.
Мішок насторожено дивився в тарілку.
- А!! - спалахнула вона і глянула на нього.
Струна моєї уваги натягнулась до болю.
Вугрювата Катря, машина, офіцери затаїли дихання, слідкуючи за боротьбою Золота й Краси.
- Значить, одвертий торг? - криво посміхнулась Єлена.
- Лєночко! - пискнула жаба, але Краса навела на неї гнівний погляд і та притихла.
- Так торг? - повторила Єлена, зблідши й сміючись гострим і сухим, як бите скло, сміхом.
Мішок почервонів і став стурбовано сопти.
- Розумій, як зна-а-єш...- насмішкувато проспівала машина, ніби байдуже роздивляючись щось на столі.
- Ну, добре! - тріпнула головою Єлена.- Будемо торгуватись! Так слухайте ж: ні-я-ких монет!! Чуєте?! Ніяких! Я хочу. Робите? Ні?
Мішок витер піт з лиця й зиркнув на неї.
Ох, яка вона дужа була тоді! Вона була така дужа, що сила її придушила мій гнів і притягла до себе всю душу. Гордий дуб, що з напруженою, скаженою впертістю стрічає кудлатими грудьми грохочучу бурю, не міг би зрівнятися з нею в гордості й силі, що била їй тоді з лиця. Розуміється, мішок скорився. Він посміхнувся, як посміхаються люди, яким наступили на мозоль і перепрошують, приклав закуті в персні руки до грудей і сказав:
- О, коли вам так хочеться, то я зроблю...
Вони всі радісно зідхнули, бо його покірність не зачіпала їхніх інтересів, а вона, окинувши всіх торжествуючим поглядом, гордо засміялась і, схопивши бокал з вином, підняла догори й дзвінко, задирливо крикнула:
- А коли так, то за здоров’я страйкарів!
Вони всі з реготом схопили й собі бокали і стали наливати в них вино, стали наливати крови тих, за чиє здоров’я вони пили її.
Я не пив, я боровся в цей час з своєю кров’ю, що гнівно рвала серце і скажено крутила в мозку слово прокляття, слово обурення їй, веселій переможниці золотого мішка.
Боячись, що не здержу своєї крови, я непомітно вийшов і пішов додому. Всю ніч я не спав і думав.
А вранці через посильного дістав такого листа.
«Сьогодні в п’ятій годині будьте в Офіцерському Саду над прірвою. Хочу Вас бачити! З приводу вчорашнього. Єлена».
Коли я прийшов туди о п’ятій годині, вона стояла вже над прірвою, спершись спиною на поручні.
- Чого ви втекли вчора? - суворо й пильно озирнула вона мене.
Боже! Який солодкий, теплий біль став мені в грудях. Які безсилі, далекі, чужі стали нічні, безнадійні думи й холодні, рішучі постанови мої! Як хотілося вірити в це морозне, синє небо, в ці карлючкуваті горді дерева, в радість життя, в побіду правди.
- Ну? Що ж ви мовчите? Чого втекли? Розсердились? Правда?
Я нахилив голову, боячись, щоб вона по очах моїх не побачила мого раювання з її гнівної муки, що виднілося у неї в губах.
- Хіба ж я зробила щось погане? Я ж помогла вашим цим робітникам... Що ж вам ще.
Але з цими словами в мозок мені ввірвались нічні думи й нанесли у серце холоду.
- А ви думали про них, коли помагали? - спитав я.
- Чи думала? Певно...
- Правда?
- Та вжеж!.. Розуміється, я не знаю їх! Але ж... я знала, про кого говорила. Кумедно.
Нічні постанови, суворі і гнівні, присунулись ближче й запалили серце.
- Ні! Ви не думали про них...- глухо сказав я.- Коли б ви думали, ви не могли б, у вас не стало б сил з такою безглуздою легкодухістю посміятися з того, що ви зробили. Ви думали про свою силу над жирною свинею, що хтіла купити вас, а не про тих, з кого ви реготали так смачно...
- Я? Реготала?.. Я не думала...
- Реготали!.. Ні, підождіть, дайте мені договорити, я так багато передумав за цю ніч. Скажіть, що ви хочете від мене? Для чого я вам здався, я пролетарій, чужак серед вас, для чого? Навіщо ви говорите до мене такими ніжними очима? Навіщо?
- Не знаю...- понуро, з досадою промовила вона.
Одна з постанов, гарна й захоплююча, вступила в мозок і схвилювала серце.
- Слухайте, Єлено Михайлівно! Ходімте зо мною! Покиньте цей базар, де так ганебно торгують вами. Ходімте зо мною!
- Куди?
- Туди, «вниз», до тих, над котрими ви сміялись учора. Слухайте, хіба ви не бачите, що вами торгують? Хіба ви не знаєте, що коли вас купить якась свиня, то ви будете їй десертом після її жирних обідів з людської крови та сліз? Як ви можете так дешево продавати цю величезну силу, цю Красу, цю розкішну посмішку життя за цей бруд і мерзоту?! Як ви не ціните своєї сили... Ви ж сила, страшенна сила! Ви знаєте, що Краса? Це той огонь, до котрого линуть і звірі, і птиці, і люди. Полохливі вовки бояться
