т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.

й збігаються на нього, легкодушні метелики горять на ньому, людина кує на ньому меч і йде за ним туди, де буде все вогонь, де буде все краса. Краса - це могучий голос життя. Дивіться: навіть ці ваші свині, павіяни чують його і скоряються йому. Правда, вони по-своєму, по-свинячому чують Красу. Свиня з солодким хрюканням затаскає вас у багно й пожере з помиями: похотливий павіян обслинить, обпаскудить вас і загризе; машина засушить вас. Але все таки вони чують її, Красу. А ви, ви самі, що ви робите з своєю силою?! Ви ж подумайте: пройде час! настане старість і ви самі власними руками будете рвати з одчаю своє серце за споганене життя своє. Настане час і життя спитає: «Що ти зробила з тим, що я дало тобі?» Що ви скажете? - «Я зарила в землю твій дарунок? Я оддала його на попрання свиням?» Так?

Вона мовчала. Сонце червоне і гнівне сідало на небосхилі. Внизу, за прирвою, немов розсипане велетенською рукою, шуміло місто. Чорні фабричні димарі, як загрубілі пальці Праці, хмуро й перестерігаюче здіймались до неба й неначе грозились комусь.

Серце щеміло. Боляче, тяжко було дивитись на ці горді вуста, тісно зложені, що немов заклялись не випускати з себе муки, що стояла десь за ними в грудях.

- О, як мені жаль вас...- прошепотів я.

- Ну, прошу! - спалахнула вона.- Я не терплю жалю до себе!

Я зщулився. В саду було порожньо. Цікаві ворони дивилися на нас з вершечків дерев і кряканням оповіщали одна одну про свої спостереження над нами.

- Так...- хрипло промовив я.- Значить, я йду від вас...

Треба таки розірвати цей ланцюг... Я цеї ночі постановив це.

Вона швидко глянула на мене й зараз же одвернулась.

- Через що? - тихо й покірно вирвалось у неї.

- «Через що?» Через те, що в мене немає сили потягнути вас із собою, немає голосу крикнути вам «Іди!!..» Слухайте: ходімте зо мною, ходімте туди, до тих, що отовплені гидотою, тьмою, страхіттям життя. Ходімте, вони так потребують Краси, радощів життя. Вони так ждуть вас!..

- Який ви чудний! Я ж нічого не знаю, не вмію...

- Нічого. Ви тільки полюбіть їх, ви тільки зумійте зрозуміти їх. І ви зробите чудеса. Ви тільки прийдіть до них, покажіть їм себе й цим ви вже багато зробите. Цим ви скажите їм: «Браття! Дивіться: життя повинно бути прекрасним, життя повинно бути таким, як я. Сміліше ж, одважніше, товариші, у бій за прекрасне життя!» І повірте, вони зрозуміють вас, вони скоріше повірять вам, ніж десяти агітаторам, вони будуть боготворити вас, вони у проміннях Краси омиють сажу й бруд неуцтва, вони заплачуть і стануть левами. Ах, ходімте, Єлено, до них!

- Смішний ви, Петровичу! Я чужа їм, вони мені чужі...

- Нічого! Ви змиєте душу свою в їхніх сльозах, ви зіллєтесь з їхніми бажаннями і станете рідною їм. І ви ж самі, ви будете жити! Ви не зариєте свого талану, а понесете туди, де він найбільш потрібний, і життя сторицею оддасть вам за нього. Треба тільки струсити з себе все старе, цей гнітючий туман виховання вашого, який душить вас, Єлено!

Вона мовчала, а я жадно ловив на її прекрасному лиці хоч маленький рух згоди.

- Ні, Петровичу,- рішуче й холодно глянула вона на мене.- Я не можу... Я не здатна до цього. Мене заарештують, посадять у тюрму... Ні, у мене не хватить сил... Ну, ходім додому, пізно вже…

Між нами стала похмура, холодна стіна мовчання. Сонце, не бажаючи більше слухати нас, розгніване, червоне зайшло за темну смугу лісу, і тільки край-небо, немов засоромлене, палало й червоніло над містом. Ворони, занудившись мабуть слухати нас, замовкли й чорними плямами стирчали поміж віттям.

- Ну, ходімте ж, Петровичу,- м’яко прошепотіла вона.

Я не хотів пускати до себе в душу це шепотіння, але воно м’якою, пронирливою хвилею пролізло в груди й там почало щось танути, розливатись теплом по всьому тілі й підступати риданням до горла.

А вона, помовчавши, знову зашепотіла:

- Ви сердитесь на мене? Сердитесь? Але за віщо? Хіба ж я винна, що я така? Не треба, Петровичу... Будемо, як перше... Мені так тепло, гарно з вами... Ті всі такі брудні, а ви чистий... Ну, не гнівайтесь, любий, милий....

І вона ніжно поклала свою руку на мою.

А я... я не одкинув її, не пішов до тих димарів, я безсило припав до цеї теплої, м’якої ручки й боявся дати волю риданням, бо вони, здавалось мені, будуть такі великі, що заповнять собою весь простір між цим садом і тими несмілими зірками. А вона тихо гладила мене другою рукою по щоці й питала:

- Ми не розлучимось, Петровичу? Ні?

- Ні-ні...- шепотів я.

 

___________

 

 

Але ми розлучились, бо в ту ж таки ніч мене арештували знов.

Я просидів сім місяців. Просидів і не знав, що сталось з Єленою за цей час; але коли мене випустили, я в той же день, покірний ланцюгові, що дуже потягнув мене за собою, побіг до неї.

- Я був певний, що вона не продала себе. Це було б так дико, так безглуздо! Вона ж сама казала, що ми не розлучимось.

Серце замирало страшенно.

Ось уже й той будинок, де жила вона, до котрого ми раз-у-раз підходили так помалу й так довго стояли завжди коло нього. Ось і швайцар з тою самою сонною, сердитою пикою. Любий, хороший швайцар! Сходи... двері, та сама табличка... Дзвінок... Ні, вона не могла продати себе!

Я надушив дзвінок і мені здалось, що я надушив своє серце, яке від цього спершу замерло, а потім стало дуже битись, захоплюючи дух.

Чиясь хода... весела, прудка... Вона?

Ні, це тільки Петрусь. Любий хлопчинка!

Він здивувався, потім так лукаво зрадів і побіг, щось кричачи й підстрибуючи.

Я ждав, що зараз буде друга хода, легка, радісна, поспішна; зачується шарудіння сукні, схвильоване: «Петрович!!»

Але ні ходи, ні шарудіння не чулось. Замість них прибіг знову Петрусь і весело крикнув мені:

- Мама просить вас до їдальні... Ми обідаємо...