т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Ах, ви ж гади, мучителі!..- нарешті з ненавистю посміхнувся він.- Я вам покажу колоть!.. Спитаніє дєлаєте? Дєлаєш спитаніє, то дєлай, муч, а колоть по злобє не смєй! Я вам не салдат, а арештант... І пошли ви к чертям з вашою одставкою! Не нада мінє! Я вам ваньку валяв і совсьом не сумашедший... Посилайте мінє в тюрму. Гади ви прокляті!..

І повернувшись, став одягати сорочку.

В кабінет з напруженими обличчями вбігло декільки «дневальних». У одного в руках була «сумашедша» сорочка.

- От скольки їх професора защищать прийшло,- злісно посміхаючись і натягаючи халат, спокійно промовив Гуня.- І самашедшу рубашку взяли. Не нада вже! Я вже не самашедший. Годі «ваньку валять» та подставлять спину, щоб всякий масалка колов тібє...

- Связать єго і в отдєльний номер! - скажено крикнув старший лікар.

- Зачем в’язать? І сам пойду, я ж уже...

- Молча-ать!! Я тєбє, негодяй, покажу! Вяжітє!

Гуню зв’язали й посадили в окремий номер, поруч з гусаром, який день і ніч бігав голий по номеру і кричав:

- Равня-айсь! Кар’єром ма-а-арш!!

Все «8-є отдєлєніє» було здивоване й схвильоване історією Гуні з професором. Всі, починаючи з лікарів, фершалів і кінчаючи знов таки дневальним Мискою, цікаво підходили до дверей його номера й обережно дивились у «вовчок».

- Що? - озиравсь до їх Гуня од вікна.- Ловко «ваньку валяв?» Га? Ех, ви! А ще дохтура називаєтесь! Понімаєте ви! Када б той гад не оскорбив мене, дак я б уже ето чистую од вас імєл...

Лікарі і взагалі всяке начальство мовчки одходили від дверей, а «дневальні», навпаки, ще ближче присовувались до «вовчка» й питалися:

- Та невжелі ти його так-таки прямо по храпу?

- А що ж! Що ж он, сволоч, колить без надобності! Разі ето спитаніє, када он мінє в бок голкою і говорить: «повернись, болван?» Конешно, що обидно?

- Та разі ж так больно було?

- Конешно, що не больно... Но только не смєй без надобності колоть. Я, брат, не з тих, що дають сібє бить. Мінє і каторгою не злякаєш, а не то, що он мінє страхає дисциплінарним батальйоном. Плювать я на нього хочу. Я десять год слободи не імєл і плювать хотєв на єйо!

- Гм!..- задумувались деякі з «дневальних» - Пропала, значить, твоя чистая... Заморить он тібе тут.

- Нну! - хитав головою Гуня.- Не заморить.

- Е, не говори!.. Они з нашим братом дєлають, шо схотять.

- Не здєлають! Що они мінє сдєлають? Я - здоровий, от і всьо. За мордобитіє садови в тюрму, позивай. А держать тут не має права...

- Еге! - сумно посміхались «дневальні» й несміло озирались. Деякі відходили, а деякі зоставались і довго ще балакали з Гунею. І хоч вони розуміли його, оправдували, а дехто, може, й сам би зробив так, але хитали головами й мовчки одходили від «вовчка».

Минув тиждень. Кожного дня, коли проходила візитація, Гуня кричав у «вовчок» до старшого лікаря, вимагаючи, щоб його випустили, але той наче не чув його і йшов далі, навіть не глянувши на його двері.

- Ах ти гад! Людоєд ти, с... с...! Пускай, бо двер рознесу тібє, суча лапа ти!

Візитація наче не чула нічого й довгою процесією проходила повз його номер.

- Равня-айсь! Кар’єром ма-а-аарш!! - кричав сусіда й чуть було, як лопотіли голі ноги його по підлозі.

- Радуйся, Варваро Каневська, радуйся,- чулось одноманітно, гуняво, безнадійно від другого сусіди,- радуйся...

- Ха-ха-ха!..- дико, понизувато ляскотів попід стелею чийсь регіт і тяжким холодом падав на душу.

- Дневальний!.. Дневальний!..- гукав Гуня. Приходив «дневальний».

- Пойди і скажи, щоб пускали, бо двері буду бить! Накажи мінє бог!

- Нічого, брат, не поможе! - байдуже відповідав «дневальний» і одходив кудись од дверей.

- Равня-а-айсь!!

- Радуйся, мухо невмитая, радуйся.

- Ха-ха-ха!!...

Гуня став бити двері. Але йому декільки раз одягали «сумашедшу» сорочку й він перестав гукать до лікарів, перестав балакати з дневальними - тільки стояв коло вікна та дививсь на вершечки тополів, задравши голову догори й щільно стуливши губи.

Але одного ранку раптом коло його номера візитація зупинилась. Гуня озирнувся й замер.

- Ну, что? - зачувся голос старшого лікаря.- Будєш буйствовать?.. Слишіш, ти? Гуня! Подойді сюда.

Гуня підійшов.

- Будєш буйствовать?

Гуня мовчав. Од сусідів неслись крики, регіт, нявчання.

- Будєш просіть прощенія у господіна професора?

Гуня мовчав і понуро дивився вбік.

- Ну? Будєш?

- За шо? - тихо, глухо бовкнув Гуня.

- За то, что ударіл, что оскорбіл господіна професора.

- Они мінє первії оскорбили...

Лікар обурився.

- Ну, что ти єму скажеш?! Відєлі ви такоє нахальство? Оскорбілі єго!.. Тут єго до полусмерті днєвальниє ізбівалі вєрьовкамі, а професор іголкой оскорбіл єго. Да что ти, братєц. Да вєд я тєбя сгною здєсь в етом номерє і сам бог тєбя не вирвєт. Подумаєш, какая персона!

Гуня раптом підвів своє сіре лице з чорними глибокими очима й кущиками борідки коло вух і зо зла промовив:

- А така персона, що не смєй колоть, от і всьо! А ти випускай міне сцюдова! Що ти мене держиш тут? Какоє ти імєєш право здорових людей морить у самашедшім домі. Вампіра ти, сучий нос твой.

Лікар зараз же одійшов од «вовчка» і, поправивши очки на носі, пішов мовчки далі. За ним пропливла вся процесія, цікаво зазираючи по черзі у «вовчок» і пересміхаючись між собою на Гунину лайку.

Гуня знов спробував бити двері, але його прив’язали до койки і три дні не одв’язували. Всі три дні він лежав, тісно стиснувши губи, чорно-сірий ввесь, з синяками по всьому тілі, упертий і злий.

Потім знову мовчав і цілими днями не одходив від вікна, понуро дивлячись на вершечки тополів, які сумно так іноді хитали головами, мов співчуваючи йому.

А за стінами його номера божевілля не вгавало і справляло свою страшну роботу. Воно пройняло всі стіни й визирало з