Григорій Сковорода - Пільгук Іван

Не гріхи спокутувати прибув він у Густинську пустинь під Прилуками. Інша сила привела його на береги Удаю в древню обитель. Знаходив тут нові джерела народної мудрості. Вгадував у розливі Удаю пахощі рідної чор-нущанської Многи, слухав розповіді прочан з рідних місцевостей, зачаровувався спорудами в стилі барокко, особливо збудованою з каменю Троїцькою церквою. Вичитував у Густннському літопису казання й стародавні легенди. Повідали вони про походи й славні діла Сагайдачного. Недарма освічений чернець Густинської пустині виводив слова рідним скорописом. Читаючи славнозвісний Густинський літопис, проймався мислями про великих мужів минувшини, пізнавав історичну долю свого народу, його змагання, шляхи розвитку та роздоріжжя. Черпала душа поета-мислителя прозорі джерела в тому письмі, глибші й чистіші за повноводі розливи Удаю. Думкою линув у неосяжні простори всесвіту, не відриваючись від життєвої мудрості свого народу.

Від Густинської обителі не дуже далеко і до рідних Чорнух, чи не направити свої стопи на берег тихої Мно-ги? Там рідна оселя, спокій і тиша. Може, дати можливість відпочити бентежним думкам, безнастанним шуканням істини? А чи не визначає це скоритись і пристати до тихого берега? Суєтне життя розставляє свої невидимі павутиння, щоб обплутати і погасити дух вольності. Ні, не судилось йому прибитися до тихого берега мирської суєти...

Відкладав на інший раз можливість погостити й відпочити в рідному селі. Не час потрапляти r обійми домашнього спокою мандрівникові, девізом життя якого проголошено: "Мир ловив мене, але не піймав".

Не один же він такий. Є побратими в поглядах на життя, на природу й людину.

Сковородинськими шляхами на берегах Ворскли, Псла та Хоролу водила доля і талановитого сина грузинського народу Давида Гурамішвілі. Старший за Сковороду на 17 років, він кілька десятиліть свого творчого життя поєднав з українським народом і помер у Миргороді.

Історія не зберегла даних про зустріч Сковороди і Гурамішвілі. Але мандрівний український філософ не міг не зупинитися в Миргороді, подорожуючи зі Слобожанщини до Києва або в Густинську обитель. Григорій Савич завжди використовував нагоду порозмовляти з людьми значного життєвого досвіду. До таких людей належав і Давид Гурамішвілі. Історично ймовірною можна вважати поетичну картину Павла Тичини "Давид Гурамішвілі читає Григорію Сковороді "Вигязя в тигровій шкурі". Син грузинського народу в свою чергу міг слухати

мудрі судження Сковороди. Обидва вони підносили у сфери художнього и філософського осмислення історичні події, багату поезію українського народу, його звичаї та побут.

По-сковородинському звучать рядки грузинського поета з книги "Давитіані", створеної на Україні:

Я ненавиджу брехливість, Слова ж правди не забуду!1

Як і Сковорода, Гурамішвілі заилямовував злочинства, гостро картав легкодухів, запроданців, представників морально занепалої знаті, закликав до змістовного духовного життя, до добра та істини.

Rro викладав я у слові щирім і одьеріім В році тисяча сімсот сімдесят четвертім,—

повідомляє поет про укладання збірки "Давитіані". Саме в цей час досягла розквіту поетична та філософська творчість Сковороди.

Як і український мислитель, грузинський поет вів скромне життя:

Я нікчемний, я — бездітний, без сім'ї і роду, Світ завдав мені багато горя і відчаю...

У новаторських шуканнях поетичних форм спільними шляхами простували талановиті сучасники — представники народів, історична доля яких мала багато співзвучного...

З українською дійсністю пов'язані славетні імена — Сковорода, Козельський, Гурамішвілі. На головних магістралях передової думки зустрілись вони, як видатні мислителі епохи, утверджуючи філософію права людини на життя, на соціальну справедливість, національну свідомість і свободу духовного розвитку.

Тут і далі — переклад М. Бажана.

СЛОВО САТИРИКА

Простим побутом ченців приваблював Сковороду Сін-нянський монастир. Сотник Сіннянський заснував його, віддавши під монастир всю свою власність, і сам став ігуменом. Часто сюди потрапляли ченцями чоловіки, що виявляли протест проти нових порядків у суспільстві. Серед таких людей мандрівник Сковорода знаходив прихильників і зупинявся в монастирі. До тридцятого вірша "Сада божественных пѣсней" він зробив приписку: "Сложена во время открытия Харковскаго намѣстниче-ства, когда я скитался в мопастырѣ Сѣннянском", а до Михайла Коваліпського писав, надсилаючи йому новий твір "Книжечка о чтеніи священнаго писаній, нареченна Жена Лотова": "В самом открытіи намѣстпичества Харковскаго, во время непрестанных осѣнньих дощей, прогоняя скуку, написал я сію книжицу в монастырѣ Сѣннян-ском".

Пам'ятним став 1781 рік, коли було утворене Харківське намісництво. Цим остаточно знищувались залишки козацького самоврядування. Намісник користувався виключними правами по управлінню відданого під його владу краю, виконував надану імператрицею роль "главного блюстителя верховных прав самодержавия".

Така подія на Слобожанщині не могла не викликати роздумів поета-мислителя. З цієї нагоди написана тридцята пісня "Сада божественных пѣсней". Хронологічно вона не є останньою в збірці. Але автор занумерував її останньою. В пісні висловлено опозиційні настрої щодо посилення воєнної диктатури самодержавства. У прихованій сатирі чути голос народного протесту. Сковорода добре знав з історії, що подібні політичні акти супроводжуються мракобіссям цілої зграї невігласів, пройдисвітів, які шукають можливості пристосуватися до нових умов. Щоб виявити свою вірнопідданську прихильність, вони шукають крамолу в будь-якій поведінці людей, проголошують їх небезпечними єретиками. Ще в "Иконе Лл-ківіадской" Сковорода натякав на тих, хто "козлогласует нелѣпую, обявляя неприятелями и єретиками всѣх несогласных". Таке "козлогласування" ще поширилось з відкриттям на Слобожанщині намісництва. Сатирою на ці події прозвучав тридцятий вірш "Сада божественных пѣсней". Образ козла постає і в цьому творі. Відбувається "метаморфоза" — немічне козеня стає "цапом бородатим":

Осѣнь нам проходит, а весна прошла. Мать козленка родит, как весна пришла. Едва лѣто запало, а козля цапом стало.

Цап бородатый. Ах, отвержем печали! Ах, вік наш краткій, малый.

Будь іѵіидкпИ жизнь!

Прихованою іронією та багатозначними висновками поет закінчує вірш:

Плюнь на гробныя прахи і на дѣтскія страхи;

Покой — смерть, не вред. Так живал афинейскін, так живал і еврейскій

Епикур — Христос.

Це був своєрідний виклик і владі, і церкві та всім носіям великодержавної темряви. Посилання на античного філософа-матеріаліста Епікура, що створив цілу школу про вічність всесвіту, розкривав умовності забобонів і страхів, були сміливими і цілеспрямованими. Ставлячи в один ряд Епікура і Христа, поет завдавав ударів християнській церкві, закликав "плювати" па "гробныя прахи" і "дѣтскія страхи", бо "жизнь не красна долготою, но красна добротою".

Споріднені протестантські думки висловлені і в трактаті "Жена Лотова". Цей найполум'яніший з творів Сковороди дорівнює викривальним памфлетам, написаним на злободенну сучасність. За законами риторичного мистецтва автор вдається до публіцистичних прийомів проповіді. Тут визначені теза, антитеза, аргументація роздумів і пристрасні, риторично загострені висновки викривального змісту. Тезою прозвучало твердження: "Когда наш вѣк или наша страна имѣст мудрых мужей гараздо менѣе, нежели в других вѣках и сторонах, тогда виною сему есть то, что шатаемся по безчисленным и разнородным книг стадам — без мѣры, без разбору, без гавани...".

Натякаючи на сучасність, Сковорода звертається до ілюстрацій біблійних. Для цього він використовує легенду про розпутне прелюбодійне життя дружини Лота. Часто у творі рефреном повторюються слова: "Поминайте жену Лотову!" Гостро викривально звучить повідомлення про її моральну розбещеність: "Не могу в сытость на-мыслиться о тебѣ — толь сладка мнѣ память твоя, память Лотова. Седмь мужей и 7000 имѣла еси и нынѣ имѣеш, но всѣ прелюбодѣи..."

Чому Сковорода з такою пристрастю заговорив про прелюбодійство "жены Лотовой"? У цьому є прихована інвектива. Адже він добре знав інтимне життя імператриці Єлизавети. Імператриця Катерина II далеко перевершила свою попередницю, про що всюди точилися розмови. Серед простолюддя ширились анекдоти, дотепи, в яких вживалися гострі епітети для характеристики поведінки високої особи. Це все поклало свою печать на твір Сковороди, яким він відгукнувся на жорстокі й несправедливі адміністративні заходи в країні. Все це спричинило до розмови мислителя про біблійну блудницю.

"Умійте, други мои, поминать жену Лотову. Когда в божіих книгах читаєш: піянство, наложничество, кровосмѣшеніе, амуры и подобное, не мѣшкай на содомских сих улицах, но проходь, не задумываясь на них, и на пути грѣшных не стой". В образі біблійних "содомлян" виведено сп'янілу зграю нероб.

Сковорода доходить до радикальних висновків, у яких чуємо заклики до рішучих протестантських дій: "О чтецы мои, чтецы! Да даст вам господь мой кинжал сей, дабы

Лотовы жены сея, с безчисленными любодѣйствующія, пресѣкся яд и вред. Да пронзит ложеса блудницы..."

Подібними наголошеннями Сковорода підкреслює гостроту поставленого питання: "О други мои! Страшное и срамное встрѢчает вас. Сей есть скверный идол — жена Лотова. Не убойся Голіафа сего. Его ж кинжалом заколем его". Про якого Голіафа алегорично говорить мислитель? Очевидно, про голіафів нових катерииинських часів. Тільки сміливий волелюбець, що розумів гнобительську суть указів Калерини, міг так гостро відгукнутись на відкриття імператорських намісництв на Україні. Звідси випливають категоричні висновки: "Прощай, скверное и дурное лицо! Прощай, любодѣйце, души и тѣла убійце! Оставайся нѣмым, кумире! Чтись от подобных! Отверзите нам врата правды!"

Сковорода закликає до свідомості, до протесту проти гноблення, до громадянської гідності, картає тих, хто в темряві не може збагнути істини.