Григорій Сковорода - Пільгук Іван

Таким вздором через всю седмицу рыгает..." Зміїне "ригання", за визначенням мислителя, є виявом найоблудливішої брехні. А що сталося б, якби бог не стомився за шість днів творити світ і не оголосив відпочинку на сьомий день? Очевидно, подальшим наслідком його дій з'явилися би "безхвостые львы" та інші дивні створіння, а з ними разом "четыреокіе и четыреушіе судьи, правдолюбные ябедники и клеветники". Сатиричний тон не залишив мислителя, коли він порушував філософські питання: "Нѣт труднѣе, как прозрѣть вѣчность грязью зассоренному оку". Цей бруд "зміїного" намулу брехні гальмує розвиток думки. Мислитель прагне пізнати будову всесвіту, щораз переконливіше еволюціонуючи до матеріалізму: "Первый есть всеобщий... из безчисленных мыр-мыров и есть великий мыр. Другій два суть частный и малый мыры. Первый мікрокозм, сирѣчь — мырик, мирок, или человѣк. Второй мыр символичный, сирѣчь біблія..." Але ж подальшими твердженнями доводиться, що біблія є вигадкою, вона "не складно лжет", "знай, что біблію читать и ложь его щитать есть то же".

Філософські потуги прорвати оболонку ідеалізму в розумінні законів всесвіту ведуть мислителя до категоричних тверджень: "Солнце есть огненный шар и никогда не стоит", "...не может ничтоже погибнуть, а только тень свою теряет".

Ніколи мандрівний мислитель не втрачав почуття реальності, а в полі його зору завжди поставала людина-трудівнпк. Не в "потопі зміїному" її щасгя, а у звільненні від темряви, від церковно-біблійної облуди, що "во лжѣ ползет, ложь жерет, ложею рыгает". Цією облудою дурману прикриваються виразки суспільного життя, шириться темрява, сваволя, запроваджуються закони для утвердження рабства. Не у вимріяному загробному житті треба бачити пекло, а в повсякденній дійсності. "И кто уразумел пекло? Не смѣшно ли, что всѣ в пеклѣ, а боятся, чтоб не попасть".

На людський розсуд ніс Сковорода наболілі думи. Його слова будили свідомість народу, краплинами істини билися в двері вічності, провішуючи перемогу світла, розуму, справедливості:

Проч уступай, проч! Печальная ночі Сонне всходит, СвѢт воводит, СвѢт воводит. Радость родит. Проч уступай, проч! Потопная ночі

Як дбайливий трудівник, підсумовує Сковорода свій шлях шукань істини, пишучи "Потоп зміин", і поповнює попередні твердження посиланнями на життєві явища. "Прійми, бѣдный, славу вмѣсто грязи!" — бунтівно звучать висновки багатогранного філософсько-публіцистичного трактату, що набув заключного значення серед великих праць мислителя.

Не розгубив на життєвих шляхах правдолюб скарбів живої душі, переливши їх у вагоме й переконливе слово.

ЗУСТРІЧ

Багато пригод зазнав він у непривітаному спокоєм житті. Але ніколи не втрачав мужності, незламності в судженнях своїх і поведінці. Бентежна його душа не знаходила постійного пристановища. Наче обзивалися до поета живим словом шляхові далі, степові роздолля, ріки й озера. Зустрічали престарілого мандрівника голубі сутінки вечорів, зоряні ночі, прозорі ранки. Слухав гомін столітніх дубів, ніби вів з ними побратимську бесіду. Кожного зустрічного вітав, висловлюючи приязнь, повагу, доброту. Жадібно слухав розмови, тривожили серце відгомони юнацьких пісень. Пізнавав у них свою молодість, пригадував материнську задушевну мову, пестощі й жадобу своїх давніх поривань.

Велика сила почуттів водила мандрівника шляхами й роздоріжжями. Переборюючи втому, прибув ще раз на береги Удаю, навістив друзів у Густинській пустині, а далі й до низов'я тихої Многи поманлрѵвав, що звивчас-тою стьожкою оперізує рідні Чорнухи. Ось вони, милі, дорогі, незабутні. Зупинився наче пілігрим перед зримою очима і серцем святинею...

Ступив на колись сходжену босоніж леваду, прислухаючись, як з кожним кроком привітально обзивалась рідним голосом стежка, пропахла сонцем і чорноземом. Став на коліна, обіймав землю, вдихаючи той дивний пах. Віддаля пастушок біля овечат награвав на сопілці — пізнавав у ньому своє дитинство. У збудженій уяві наче живою привидилась постать матері. Здавалась вона вирізьбленим із сонячної блакиті неба силуетом, простерла натруджені руки для обіймів. Чи то її голос обізвався тоскно, чи то стогін пастушої сопілки? Минали хвилини у дивних чарах. Тихо пливли, обіймаючись, хмаринки в небі. Закувала голосисто зозуля, нагадуючи весни про-майнулих літ. Звівся на ноги. Зникла уявна постать матері. Здавалося, що вона своїми сльозами зросила траву, залишивши в її шовковій хвилі дивне леління.

Приніс сюди, в цю родинну святиню, голос бентежної своєї душі, приніс назбирані мандрівними шляхами думи, любов і скорботу. Кому віддати ці скарби, нагромаджені в життєвих тривогах, у невпинних шуканнях?

Зав'юнилась під ногами дрібнолистим споришем помережана доріжка. Зашелестіла на березі Многи осока, застогнав у вітряному гойданні очерет, наче просторами постелилося голосіння за волею. Мерехтіли обважнілими крилами зажурені лани. Змінилися відтоді, як перейшли у панське володіння з невільницькою працею натруджених рук.

Збрижилося думне чоло, закипіла в серці щемлива печаль. Стояв, як добромисиий провісник подій прийдешніх, міряючи зором рідні простори. Привітально закигикали чайки, ніби запитували: "З яких країв прибув, мандрівниче дивний?" Задумливо шуміли тополі: "Чи пізнаєш ти, старче, цей шепіт давній?" Шелестіли на березі Многи верболози: "Чи не спізнився ти, прибившися сюди самотнім шукачем своєї мрії?"

Долинув здалеку зазивний клекіт лелеки. Наче нагадував мудрий птах той день, коли пішов від рідної оселі. Здавалося, на той клекіт обзивались сині далі й задумливе небо, обіймаючи пройдені шляхи і безпуття...

Не входячи в село, сів на березі, замислився, пізнавав давно колись знані плеса. Здавалося, що на мить переселився у свою молодість. Сидів колись тут з сопілкою в руці, а тепер приніс даровану з гайдамацької руки кобзу. Та ще несе в кишені заповіданий матір'ю дукатик: вона ж веліла переподаруваги тій, до кого заговорить серце. Обзивалось воно не раз, але доля не прибила його до тихої оселі. Проносив усе життя того дукатика, як талісман. Л тепер?..

У думці постала юна козачка, що звабливо-тужливо випроводжала його, коли юнаком залишав рідні Чорпу-хи. Бачив її молодою, вродливою. Хотів, щоб той привид ніколи не відступав від нього, залишився з ним назавжди...

Вабили до себе стрімкі журавлі біля криниць, призе-мисті хати з лелеками на очеретяних підстрижених дахах. Здалека пізнав високу кучеряву грушу — то ж рідне подвір'я. Роззувся й пішов босоніж, щоб відчути теплінь вузенької стежки, яку виміряв колись обвітрено-засмаг-

Дими, ще малечими ногами, простуючи з подвір'я на зелений берег річки.

Увійшов, вражений пусткою, у двір,— брат Степан давно десь подався на заробітки... Сів на призьбі. Вийшов з хати старий дід-сусіда. Не пізнав Григорія, подумав, що то прибився мандрівний кобзар.

— Заграй, божий чоловіче,— звернувся дід. — Сьогодні ж свято. Може, люди зійдуться, послухають.

Обізвалася дивними звуками кобза в руках Григорія. Люди почали сходитись до незвичайного кобзаря. Так він вправно перебирав струни, наче ціла лебедина зграя торкалась крилами прозорих хвиль, і вони ридали, голосили, промовляли. Довго грав кобзар, прислухаючись до гомону людей, до їхніх зітхань.

Дивний кобзар — не брав будь-яких офірувань. Навіть мисочки для мідяків не мав при собі. Коли ж хто клав до його ніг стебельця васильків чи барвінку, прояснялось його чоло, він вклонявся, дякуючи за увагу. Ось прийшла стара жінка, принесла жмуток дубового листя. Кобзар звів на неї очі, пильно приглядаючись. Перед ним стояла виснажена працею, не привітана долею жінка. Здавалося, що тяжке життя викарбувало на її обличчі риси, в яких можна було прочитати: се — кріпачка.

Забилось серце — пізнав у її очах згасаючий відсвіт тієї вродливої молодої козачки, що стояла край шляху, випроводжаючи колись щиросердим дівочим поглядом молодого Гриця в невідомий світ...

Взяв жмуток дубового листя, а їй подав дукатик. Здивовано стривожена жінка пізнавала щось знайоме. Стояла, ніби заворожена, перед кобзарем колишня козачка. А він торкнувся до струн кобзи, і вона обізвалась мелодією смутку, любові й приязні. Грав зачаровано кобзар, злегка зрошуючи теплою сльозою струпи. Ридально звучали вони, голос душі виливали без слів, щоб серцем читати велику пророчу печаль...

Мої брати і сестри милі! Народе рідний мій! Яка триклята недоля повергла тебе в пучину бід, зневаг, щоб в мороці віків ти ніс від роду в рід кривавий слід страшних тортур і всю ганьбу знущань? Минуть усі лихі видін-ня-сни в історії уявлення, народе мій! І в дивній сивизні століть ти будеш жить в сім'ї новій, як прийде час.

Неначе клявся він і кобзою, і життям своїм, що буде так, бо руху сонця не спинять невігласи, тирани і кати.

Червоно лягало крайнеба сонце, обсипаючи дивним промінням похилих слухачів і кобзаря. Сидів він на призьбі під хатою своїх батьків, здавався вирізьбленим силуетом невтомного і грізного віщуна прийдешніх гро-яояипь-потрясінь.

ДУБОВЕ ЛИСТЯ

Хто наважиться спинити стрімкий орлиний лет і обкраяти обшир неба? Чия рука підійметься одірвати од персів матері дитя голодне? Чи відверне хто течію прозорих вод, щоб не вбирали вони в себе проміння сонця? Народжується радість не в серцях жорстоких; любить народ, служить йому навчають не тирани та їхні слуги; па подвиги ведуть не спонукання дужих, а голос совісті й душевної наснаги.

Кому збагнути силу слів пророчих — "пізнай себе"? Проніс їх поет-мислитель крізь все своє життя, прибувши до тихої Іванівни в родину Андрія Ковалівського. По шляху не розгубив жмутку дубового листя, хоч і довелося побувати ще в далекій мандрівці, навістивши друзів у Хотєтові на Орловщині й завітати до Курська.

Нарешті прибився під іванівські дуби, де часто коротав своє дозвілля недалеко від Муравського шляху. Приніс сюди і жмуток подарованого дубового листя та тривогу чулого серця. Був свідомий того, що і в найжорстокіші часи сміливі думки, волелюбне слово виривається з лабет сатрапів, залишаючи нев'янучі плоди для прийдешніх поколінь.

Десь зазнавав гонитви Радіщев за сміливе слово, вимовлене в "Путешествии из Петербурга в Москву".