Правда і кривда - Стельмах Михайло

І вдень він ходив, наче неприкаяний, з жахом придивляючись і прислухаючись до лісових доріг. І спати ліг в одежі й чоботях. А світанням, не дивлячись на Василину, сказав, що піде на пораду в район до однієї людини. Пора, мовляв, за живе діло братися, не вічно ж бути приймаком.

— І то правда,— відразу погодилась удова.— Тільки будьте обережним. Неодмінно довідочку захопіть із собою, що той чортів каламутник залишив. Якраз тепер стане в пригоді. Я вам щось їсти приготую.

— Не треба.

— І не кажіть такого.— Вдова кинулась до комори, а він тупо подивився на її тугі ноги, що рожевіли з-під широкої спідниці, і зітхнув.

— Чого так зітхаєте? — з-за плеча зиркнула на нього вдова, зупинилась.

— Нелегко йти од вас,— опустив очі вниз.

— Дякую на доброму слові. А я, грішним ділом, думала, що ви гірші. Тепер не дивина розгубитися, як розгубилися ви. Але й це має минутись.—• Вона підійшла до Поцілуйка, довірливо вперше пригорнулась до нього, подивилась йому в вічі й метнулася до комори.

Цього ж ранку з її торбиною, з її харчами Поцілуйко опинився в начальника української поліції і заявив йому, що Василина Вакуленко тримає зв'язок з партизанами.

— Гарну мали полюбовницю, пане Поцілуйко! — так сказав про Василину, наче її вже не було на світі.— За неї і ви б могли потанцювати на шворці,— підвівся з-за столу Крижак.— Спасибі вам. Тепер, коли ви неофіційно почали працювати на нас, можете вибрати вже й офіційну посаду.

— Ні-ні,— злякано замахав руками і поточився назад Поцілуйко.

— Як хочете. Силуваним конем не наробиш,— поблажливо сказав Крижак.— Але рано чи пізно прийдете до нас, бо сьогодні ви спалили останній міст до того берега, — махнув рукою на стіну позад себе.

Поцілуйко здригнувся, його хвороблива уява вималювала в темені знівечений міст у вогні, а слова начальника холодними мурашками розповзались по всьому тілі.

Адже його, Поцілуйка, думки не сягали так далеко, як зараз сказав начальник поліції. Думалось не про останній місток, не про два береги, не про два світи, а лише про одну жінку в цьому світі, яка може зганьбити його. І він, тремтячи за свій вчинок, тут, у кабінеті начальника поліції, мовчки клявся, що більше ніколи-ніколи не загляне сюди. Скоріше б тільки закінчилась уся історія з удовою.

Широко без стуку відчинилися двері, і на порозі кабінету зупинився довгорукий, прикорочений сутулістю німець, заважка голова якого разюче нависла над тулубом. В крупних зморшках його обличчя причаїлись тіні і звіряча жорстокість. Але не постать фашиста вразила Поцілуйка, навіть не звірячі риси обличчя, а страшний дух анатомки, мертвої крові, що йшов од довгорукого. Фашист кинув Крижакові кілька слів по-німецьки, стрельнув очима і вийшов, а Поцілуйка мало не вивернуло: йому й досі здавалося, що перед ним стояла не людина чи її подоба, а смерть у формі.

Крижак подивився на нього, засміявся:

— Занудило?

— Занудило. Що він за один? — кивнув головою на двері.

— Дух нашого гестапо. Цей залізом, вогнем і пальцями, бачили, які вони в нього, вичавить з тіла кожну краплину життя. Глядіть, не попадіться йому.

Блювота підступила до горла, але Поцілуйко якось переміг себе, щоб не розгнівити начальство.

Увечері він повернувся на хутір, покружляв навколо хати вдови і, наче не своїми пальцями, постукав у вікно. Незабаром відчинилися двері, і з сіней війнуло духом осінньої калини.

— Як ваші справи? — привітно зустріла його Василина.

— Наче нічого... Зустрівся з добрими людьми, — відповів на диво спокійно і, добряче повечерявши, вклався спати.

Через два дні, коли Поцілуйка не було дома, поліція заарештувала Василину. Хуторяни, як тільки він з явився на хуторі, порадили йому підшукати іншу схованку, бо чорт круки шукали і його. Поцілуйко уважно вислухав їх і пішов до вдовиної оселі, щоб узята щось на дорогу. Не засвічуючи гасника, він з боденьки вибрав сало, з мисника взяв зачерствілий хліб і вийшов у сіни. І тут прив'ялі пахощі калини на мить приголомшили його, бо згадалось, як удова приносила ягоди з лісу... Оце, певне, й усе, що лишилось од неї. Він востаннє переступив поріг охололої хати, і враз назустріч йому з темряви гойднулася постать уасилини. Поцілуйко затремтів од жаху, пошивка з харчами вислизнула з рук. Він спиною вперся в одвірок, і єдине слово стогоном вихопилось із грудей — їй!?

Але ніхто не відповів йому. Тільки через Якусь хвилину і Юцілуико збагнув, що назустріч йому подалася не Василина, а и розп'яте плаття, яке зривав з металевих прищіпок ос.ннж вітер. А які металеві защіпки розпинали тепер саму Василину?..

Кілька років збігло з того страшного часу. Поцілуйко позбувся небезпечного свідка, та не позбувся тривоги: а що, коли Василина залишилась живою і не сьогодні-завтра повернеться з якогось табору смерті? Правда, вона, напевне, нічого не знає про те, хто віддав її до рук поліції. Але може трапитись так, що якогось дня схоплять і Олександра Крижака. А той, рятуючи свою шкуру, почне топити всіх, кого можна втопити.

Страшне борошно, взяте за першу фальшиву довідку, і досі мололо його душу. Про це й зараз нагадував мішок. що лежав за плечима. Коли б знав чоловік, що доля готує йому через якийсь проміжок часу, тоді б десятою дорогою обминав непевні стежки і мав би таку чисту печатку, як серце дитяти.

Кінь трощить і трощить копитищами зашерхлі калюж ки, вибризкує з них воду, а пам'ять Поцілуйка вибризкує те, що навіки хотілось би стерти, випалити з тіла. Коли б на світ, були такі огні... І він знову кляне війну, наче вона винна у всьому, і знову, мов сіті, виплітає і розкидає думки, як йому по-справжньому вхопитись за гілки життя, як списати в свою біографію коли не подвиги, то хоча б такі вчинки, які можуть винести його на гребінь. Хіба ж його розум не знадобиться ще при якомусь ділі? Хіба його колишні заслуги, хоча б так не так, не залатають його розгубленості у війну? Хіба ж не він першим із шкури вилазив, руйнуючи хутори і ті хати, які віддалялися від сіл. Мороки тоді було з дядьками, а особливо з тітками: то в них не було дерева на нову будову, а стара ще б постояла, то нове місце не подобалось, то ще щось вигадували. Tоди він власною персоною сів на трактора і поїхав до самих затятих. В нього недовга була розмова з ними — линвою ванрканив зруб, крикнув трактористу: "готово", трактор забурчав, напружився, а хата, мов жива, рушила за ним, скособочилась, зойкнула і розвалилась на купеляччя дров. І в цьому селі він зніс не одну оселю. Правда, тоді кляли його баби, наче проклятого, навіть у вічі дурноколінним . називали, але план було виконано довчасно. Дядька тільки припечи, то він і чорта зробить, не те що другу хату.

Поцілуйко оглянувся, ніби мав зустрітись з минувшиною. Але навколо побачив Тільки нарости землянок і розхристане, де-не-де огороджене воринням дрібнодвір'я. Коло стайні забовваніла людська постать. Коли кінь порівнявся із нею, вона владним рухом зупинила його.

— Стій! Хто їде?

— Це я, товаришу Дибенко! — Пізнав голос діда Євмена і мимоволі поморщився.

— Хто "я"? — недовірливо запитав старий. Поцілуйко зіскочив із саней, підійшов до старого.

— Добрий вечір, діду Євмене! Хіба не пізнаєте?

— А чого б я мав тебе пізнавати? Показуй документи.

— Які документи? —обурився Поцілуйко. —Що з вами, діду?

— Не те, що з вами! — відрізав конюх.

— Невже не пізнали мене, Поцілуйка?

— Поцілуйка? Це того, що до війни був аж секретарем райвиконкому?

— Того ж самого, — не вловив у голосі старого презирства.

— І того самого, що війну пересидів на харчуванні вдів і сиріт?

— Як міг, так і пересиджував, — розсердився Поцілуйко. — Яке вам діло до мене?

— Навіть велике. — Старий проворно обмацав кишені Поцілуйка. — Зброї, виходить, нема?

— Навіщо вона вам? — прийшов до тями Поцілуйко.

— Щоб ти часом не стрельнув у старого. Хто ж тебе знає, в якого дідька ти перешерстився за війну... Ану, показуй документи.

Поцілуйко злостиво поліз до кишені.

— Броні вам вистачить?

— Броні? За які ж такі заслуги доп'яв її?

— Це вже не вашого розуму діло.

— Гляди, яким вельможним став! А чи не завеликий у тебе довісок спритності до розуму? — Старий в одну руку взяв броню, а другою повів коня до стайні.

— Куди ж ви, діду?

— Документи перевіряти.

— Я вам присвічу.

— Мені не треба .чужого світла. Ти вже раз присвітив мені.

— Коли ж це було?

— Забувся?

— Не пам'ятаю.

— Ои, брешеш, дурисвітеї А хто мою хату на порохно розтрусив, не пам'ятаєш?

— На те була директива.

— Директива була радянська, щоб людей не зобижати, а руйнував ти, як фашист, плюючи на людей.

— Я вам таких слів повік не забуду.

— І на мене донос напишеш? — пожвавішав старий. — Напиши, напиши! Папір усе стерпить. А люди не захочуть таких свиней терпіти, хоч вони і встигли бронею запастись од війни. Від людей ніхто не видасть тобі броні.

— Недаром вас елементом прозивають.

— І аки прозивають. А на ділі елементами виходять такі, як ти.

— Все своєї дрібновласницької хати не можете забути?

— Бачу, ти як був дурнем, так ним і залишився. Не хати, а знущання не можу забути! Тоді ж у мене ні деревця на дровітні, ні копійки за душею не було. Стара моя тільки одного прохала: попрощатися із хатою — хотіла побілити її, одягнути на смерть, як одягають людину, бо в тій хаті ми вік прожили. А ти й цього не дозволив. То хто ж тебе міг керівником назначити?

— Найшлись такі, що не мали часу радитися з вами.

— Тепер, надіюсь, будуть радитися. А ми вже, коли зламали хребет фашизму, то поломимо й броню таких вишкребків.

— Бге, так вам і дадуть демократію в обидві жмені!

Сподівайтесь...

На пересварку зі стайні повиходили конюхи.

— Хлопці, до нас Поцілуйко з бронею заїхав! — гукнув до них дід Євмен.

— З якою Бронею? З новою жінкою чи полюбовницею?

— От жеребило! — хтось обурився в темряві.

— Та ні, не з Бронею, — потряс дід Євмеи книжечкою, — а з оцим папірцем, що одгородив Поцілуйка од війни, од армії, од людей, одгородила б його гробова дошка.

— Де там, цей крутіяка із домовини вилізе, як почує добрий хабар, — діловито обізвався хтось із конюхів.

— Чуєш, як народ голосує за тебе? Впав би, сучий вилупку, оце на коліна і попросив, щоб простили тобі різне твоє гидомирство. Або, чуєш, давай зробимо так: я рвону твою броню на клапті, а ти завтра рви на фронт?!

— Отямтесь, діду! — злякано вчепився в руку старого.

— Не шарпайся, бо як шарпну! — Старий відтрутив Поцілуйка і обернувся до конюхів: —Що ж нам, хлопці, зробити з ним? Не випускати ж таку здобич із рук? Хабарі він брав?

— Брав.

— Хати наші ломив?

— Руйнував.

— Від фронту і партизанщини втік?

— Утік! — уже грізно обізвались конюхи.

— То, може, причавим його тут, щоб не паскудив землі?

— А чого ж із ним церемонитись.