Правда і кривда - Стельмах Михайло
Але згодом спокійніше став дивитися на ту першу вечірню пригоду, бо за нею пішли інші, а в душі знайшлись оправдання. Не тільки ж один він грішить! Зрештою, не підривав же він основ Радянської влади і політики, не фальшував державні знаки. А що в довідках до правдивих данихгівро ім'я, прізвище та місце народження додавалися деякі неточності, то навіть у письменників ще й не так буває. Тоді про них пишуть, що вони мають буйну фантазію або помиляються. А ніби не може помилитися звичайний секретар райвиконкому! Хіба не доводиться йому з веління деякого иачальства завищувати цифре по району? І це вже зветься не помилкою, а досягжеяням! Правда, на таких фальшованих цифрах Поцілуйко одного разу мало не спікся, але, зрештою, усе обійшлося: він повив у дурні своїх недругів, а сам конем красномовства вискочив на сухе. Коли його загнали на слизьке, одразу ж визнав свою провину і навіть не подумав спихнути її на ширші плечі, бо вони, як не тепер, то в четвер, могли взяти ото під захист.
Він і досі пам'ятає, як гарячкове намацував ліричну труну в голови контрольної комісії, як придивлявся до Його ордена Червоного Прапора, до шраму на щоці, до скронь, що накипіли сивиною. Такого якимсь хитрим ходом, запобігливістю чи улесливістю не об'їдеш. Він зібрав у свої очі усю, яку тільки міг, правдивість і подобу її, додав до них гіркоту каяття і всім цим поглянув на голову контрольної комісії, зітхнув, мов на похороні, і краєчком ока прослідкував, чи дійшло по адресі це зітхання...
— Ваше слово, товаришу Поцілуйко, — ніби ласкавіше сказав голова контрольної комісії.
Він так підвівся, наче з нього вийняли середину.
— Я, товариші, не буду оправдуватись, захищатись: тільки на моїй совісті лежить моя тяжка провина — більше ніхто не причетний до неї, — покосився на голову райвиконкому, і той полегшено зітхнув. — Ви хочете знати, чому я це робив. То хай моя щиросерда відповідь не дивує і не обурює вас: буду різати правду-матінку у вічі. Ми, після всіх своїх розрух, злигоднів, нестач, так тепер прагнемо бачити у себе побільше досягнень, що заради цього не поскупишся зайвим словом чи цифрою, щоб людям краще було хоча б на душі. Ви читаєте наших поетів. Скільки у них кругом у віршах, к приміру, насаджено садів! А кіба це перебільшення шкодить народу? Навпаки, мобілізовує його, вселяє радість. От і я так думав недозрілою головою: цифра теж схожа на вірш; навіть не зовсім точна, вона служить загальній справі — когось веселить, когось підганяє, а ворогів б'є по голові. Коли можете, простіть, що не так зрозумів силу і поезію цифри.
— Хоч і плутаник, але молодець! — задоволене вдарив кулаком по столі голова контрольної комісії, якого розчулила ефектна сповідь Поцілуйка. — Не крючкотворпо, а вболівання за громадське я бачу тепер у цифрах Поцілуйка, хай і дуті вони, мов пухирі. Він, як догадуєтесь ви, своєю фальшованою поезією цифри не дійшов до справжнього розуміння цифри, не збагнув, що така статистика має не три, а всі чотири виміри: вона може бити по голові не тільки ворогів, але й нас самих. Запам'ятайте це, товаришів і не грайтеся з цифрами. За ними — стоїть життя людей. А щодо Поцілуйкі, то, на перший раз, гадаю, не треба його суворо карати.
Після цього випадку акції Поцілуйка, неждано для нього самого, пішли вгору, і він потихеньку почав розправлятися зі своїми недругами. Красномовства і тут не бракувало йому: воно спочатку переміщало людей на менші посади або гнало їх в інші місця. А в тридцять сьомому році погнало у тюрми і на заслання.
Поцілуйка в районі почали боятися, мало кому хотілось зустрітися з його холодним і владним поглядом, бачити його тонкі, в злобу умочені повіки. В нього збільшилось коло знайомих і підлабузників, які захоплювались його виступами і рішучістю. У вічі Поцілуйка все більше хвалили, а поза очі, теж все більше, проклинали. Зростала вага лукавого, правдоподібністю підбитого Поцілуйкового слова, зростала і ціна його довідок. Правда, ними він не дуже розкидався, але дер за них, мов за рідного тата. З фальшованих папірців він збудував простору, мов клуб, кам'яницю, обзавівся хазяйством і вже на свою зарплату дивився як на мізерію, що і в якійсь мірі не винагороджує його заслуг і талантів, у які він увірував із роками, як і в те, що навколо нього сидять менш здібні люди. Ця віра породила пиху і гостру неприязнь до справді талановитих і знаючих людей. Для них у нього завжди знаходилось зневажливе визначення: антилігенція, тобто прошарки, які починаються з "анти"; з ними треба вуха на маківці тримати.
Після тридцять сьомого року поскладнішав лабіринт Поцілуйкових ходів, але житейська філософія збідніла. Офіційно людей він ділив за класовим походженням чи анкетою. А неофіційно — на тих, що сидять на коні, і на пішаниць. До перших він тягнувся, других зневажав. Правда, маса ще була потрібна для відчитів, але кар'єра його залежала від тих, які сиділи на коні. І Поцілуйко примірявся до грив цих коней, щоб і самому опинитись у високому сідлі.
Якби не війна, він збудував би собі не лише кам'яницю, але й трон честолюбця, та вона, проклятуща, відірвала його від золотого шовку грив і кинула під ті копита, під якими ріепались і не такі голови. Щоб врятувати свою, він, залишений на підпільну роботу, з жахом почав одривати од себе усі ниті, які в'язали його з минулою діяльністю і підпіллям. Утікаючи од нечистої совісті, він уночі спалив партквиток, покинув свою кривдою збудовану кам'яницю. Після кількаденних блукань зашився у затишний хуторець до блідавої короткогубої і коротконосої удовиці. Навколо її рота майже завжди тремтіла прекрасна жіноча жалостинка, в очах світилась тиха передосіння печаль, і навіть довгі загущені вії тримали в своєму сплетінні задавнений смуток.
— Скільки ж вашого брата вигибає на війні. Тьма-тьмуща! Хто переховається, той, може, і врятується, — по-бабськи прикладаючи руку до обличчя, не раз журилася вона, не гудила тих, які злякалися війни, ні словом не дорікнула Поцілуйкові за те, що він зробився нахлібником. Але й жити не стала з ним. Вона була такої думки, що тільки справжня любов прикрашає людину, а баболюбство — нівечить її.
"Сама лірика і ніякої біології", — зневажливо подумав тоді про неї Поцілуйко.
Щоб здаватися старшим, він запустив бороду, вуса і навіть став накульгувати. А щоб не знидіти від безділля, взявся за шевство. І часто латки на чоботях нагадували йому сліди його колишніх печаток і колишньої влади. Коли на хутір заскакували німці чи поліція, він заповзав у тайник, та бувало, що не встигав уберегтися, і тоді сидів на шевському стільчику, мов на електричному стільці.
Якось у похмурий передосінній день у хату вскочила перелякана господиня. Клямка дверей вирвалась з її тремтячої руки, а погляд сказав йому все. Він хотів кинутись до тайника, але вже подвір'ям обережно з автоматами на животі йшло кілька німців. Не то зітхання, не то стогін вирвався у Поцілуйка, переламлюючись, він болісно опустився на шевський стілець, похапцем затис губами кілька цвяхів і почав лагодити чиєсь дрантя.
"Головне в такому випадку — не розгубитися, не розгубитися", — умовляв себе і наказував собі.
Він шкірою відчув ходу німців, шкірою полічив, скільки їх, а коли один із них українською мовою наказав хазяйці щось поставити на стіл, здригнувся шкірою і всім тілом: якась знайома нотка почулася йому в голосі непроханого гостя. А той уже допитувався у вдови:
— Це хто лагодить чоботи?
Поцілуйко теж шкірою відчув, як у його спину вбуравлювалися чужі очі, але вганяв шило в ремінь, неначе у власне тіло.
— Мій ловік, — спокійно відповіла Василина, і Поцілуико німотно дякував їй, хоча сьогодні ж, якусь годину тому, впік удову насмішкою, що її вірність навряд чи потрібна тому, хто лежить на цвинтарі.
— Ваш чоловік? — здивувався і насторожився зайда. — Ви правду кажете?
— Авжеж.
— А може, це партизан? — запитав уже з погрозою.
— Що ви, пане офіцер!? — зовсім природно засміялася жінка. — Партизани в лісах воюють, а не шкарбани латають.
— Щось ти, господине, дуже ревно свого шевця захищаєш, — поглузував зайда. — Може, краще скажеш, коли помер твій чоловік? Тільки не спробуй викручуватись.
В руці Поцілуйка дрібно затремтів і повис у повітрі молоток, а з ниточки губ, пританцьовуючи, почали випадати цвяхи.
"От і все! Нащо вона назвала мене своїм чоловіком?" — наливався болем і раптом побачив себе на занедбаному сільському кладовищі, де лежав перший чоловік удови. Поцілуйко в жасі уже оплакував свою смерть не сльозами, а потом, що густо виступив на чолі. насочувався на брови і пригинав повіки та вії.
Але жінка не збентежилась і так само спокійно відповіла зайді:
— Чого ж мені, пане офіцер, викручуватись? Перший мій чоловік помер шість років тому... Ну, а мої роки ще не ті, щоб вікувати самій.
— Прийняла собі приймака? — подобрішав і став масним голос невідомого.
— Мусила, — відказала грайливо.
"І звідки все це взялося у неї? От тобі й тихий осінній смуток". Поцілуйко побачив, як від нього, похитуючись, віддаляється цвинтар.
— Кажеш, мусила? — зареготав зайда, багатозначно поплескав господиню по плечах і підійшов до шевського столика: — Добридень, бороданю!
— Дай боже здоров я. — Поцілуйко, щоб нічого не подумали, випустив молоток, підвівся з шевського стільця і скосив очі: щось до болю знайоме було і в голосі, і в заокругленій гладком ясій постаті цього невеликого чолов'яги, на картузі якого вкороченими вилами кособочився петлюрівський тризубець.
— Ой батечку ріднийІ Який збіг обставин! Кого я тільки бачу! —аж заточився од несподіванки бандерівець. — Самого секретаря райвиконкому товариша Поцілуйка! Хто б тільки міг подумати і повірити?
Перелякано зойкнула, притулилась до печі вдова, моторошний острах велетенським кліщем усмоктався в душу Поцілуйка, перед очима знову поплив цвинтар. І Поцілуйко вперше пошкодував, що не пішов у партизани.
— Так ось де ви живете-переховуєтеся, товаришу Поцілуйко! — все більше дивувались і пика, і постать бандерівця, але він не поспішав вихопити зброю.
— Ви помиляєтесь, пане офіцер, — насилу одірвав десь з живота не округлість слів, а якісь пересохлі вичавки їх, бо жах заглинув увесь дар його красномовства.
— Та невже помиляюсь? — солодкомовно і глузливо запитав бандерівець.
