Правда і кривда - Стельмах Михайло

Тільки не прогнівайтесь — вислухайте спокійно.

— Говори!

— І скажу! — В Поцілуйка якось з-під шкіри висоталась подоба недоречної посмішки. — Будуть у нас головними ворогами націсти — я і ті, що біля мене крутяться, зробимо вас націстом; буде головною небезпекою націоналізм — ми вам підкинемо їжака в образі українського буржуазного націоналізму. А можемо тим і другим зробити ще й додати якесь моральне падіння. Ось тоді й спробуйте викрутитися, коли такі сигнали почнуть надходити з різних місць і коли навіть добрі знайомі почнуть косувати на вас і переходити на другий бік вулиці... Дивуєтесь, що я йду ва-банк? Він страшний не для мене, бо на обмовника ще немає закону, а обмовлений може зустрітись навіть зі смертю. А це така тітка, що й найчистішим лебедям відкручує голови. Отак і виходить: хто мед збирає, той скоро помирає. Логічно?

Небувалий оголений цинізм, страхітлива мерзота так обурили вчителя, що він, повернувшись, хотів схопити автомата і хоч прикладом вимісити огидну Поцілункову пику, що вже оживала в передчутті відплати. Але в цей час відкрились царські врата, з них, із високо піднятим хрестом, похитуючись, вийшов отець Хрисантій.

— Ізиді, темнозрячий ябеднику! І глагол'ю тобі: бог любить праведника, а чорт ябедника, — урочисто проголосив і махнув хрестом. — Ізиді, заволоко, не пожирай древа жизні, древа разума.

Од несподіванки очі в Поцілуйка поширшали, оскліли, і він з жахом подався назад. Поява отця Хрисантія спочатку здалась йому біблейською картиною. Ожили давні забобони, на якусь хвилину потьмарився розум, і Поцілуйко ганебно вискочив з церкви.

Лише на цвинтарі, прийшовши до пам'яті і розібравшись у всьому, він мало не заплакав од безсилля і люті:

як же не повезло йому — при їхній розмові з Задніпровським був свідок! Він руйнував його плани, як павутиння, і хто міг чекати ось такої несподіванки? Тепер вимислюй, чоловіче, щось інше або й на себе опасайся заяви. І де той піп узявся на його безголов'я? А може, варто вхопитись за якусь полу його ряси, довідатись, що він за одно і які грішки водяться за ним?.. А чого він так захищав Задніпровського?.. Бачиш, яка зворушлива спілка, — піп і вчитель! Варто подумати, чим це пахне. Він підійшов до коня, скочив у сани і, новими нитками обплутуючи своє порване хитросплетіння, в найпаскуднішому настрої поїхав сонним селом.

А в церкві, задоволений своїм "виходом", отець Хрисантій і досі метав громи та блискавки на клятвовідступника Поцілуйка, що від отця лжі влазить у світ.

— Лайдак, зажера, заздрісник, дрантогуз, мерзопакосник, що легкого хліба і масла шукає. Такий, гадаєте, людської насмішки боїться? Роботи боїться. Воістину, шашіль, — звернув погляд на старовинний ветхий образ богоматері. — А шашелі й богів їдять.

— Цей Радянську владу їсть, а сам кричить, що любить її і любитиме до гробової дошки, — похмуро відповів учитель, струшуючи й не можучи струсити з плечей огиду й нервовий дрож. А як він вірно про відкриту душу сказав! Теж розбирається в психології, для вигід своїх, для мерзоти своєї. Схилився над книгою, розгорнув її, але довго нічого не міг прочитати: не слова, а темні шекспірівські образи наближались до його зору, і серед них витягував свою стовбуристу шию дрібноголовий Поцілуйко...

XII

Діти нарешті поснули, а вона босоніж, з піднятими долонями снує і снує по землянці — руками і всім тілом дослухається, як з вогких стелин сліпо вибиваються і тремтять ниті холоду, як знизу спроквола в'юняться волокна вітерця. А може, це в досаді дихає сама земля, невдоволена тим, що люди без жалю вивертають і вивертають її нутро?

"І забреде ж таке в голову!" —дивується Катерина, а руки її спірно ворожать то в кутках, то біля дверей, зашпаровуючи глиною невидимі для ока шпарини.

Через якийсь час в оселі стає затишніше, полохливий мигунець сміливіш, без трепету за життя, випростує свою золотисту, але чадну квітку. І це вже радує молодицю. Вимивши руки і озувшись у чоботи, що туго обтягують литки, жінка стає посеред землянки, ще недовірливо прислухається до підступної стелі: чи не височить вона крижані жала. Але замість холодного подиху чує згори тихий відгомін дівочої пісні. Не про битви, не про війни виводять дівчата, а давню, як вічність, пісню про те, що мала мати одну дочку та й купала її у медочку.

І душа молодиці стрепенулась назустріч пісні, поєдналася з нею, а далі полетіла через плетиво доріг, через поля, ліси і луки до того клаптя землі, де мала мати одну дочку, і цією дочкою була вона, Катерина. І тато був у неї, завжди білий і теплий од борошна. Ішов він по землі — за ним залишалася біла пороша, сміявся чи співав — з одежі, чуприни й обличчя його трусився пахучий пилок, а коли мельник Павло завзято вививався у танці, то з нього так сипалась мука, що він ставав схожим на заметіль.

Він днював і ночував у старенькому залишаєному й застудженому млині, що обріс вільшиною, вербами і верболозом. То синя, то блакитнава, то зелена, то темна вода завжди лихоманила млин, він пересварювався з нею і в той же час з роздутих защічин вихукував муку або дерть.

Вона спочатку побоювалась і млина,, і колеса, під яким кублилися чорти і водяник. Але тато переконав її, що млин має зовсім лагідну душу, а під колесом чорти жили тільки до революції, потім вони десь повіялися з панством і різними графами, бо жити з хліборобами нечистій силі не було ніякої вигоди. І мала мельниківна після цього вже не боялася ні заглядати в усі шпарини млина, ні ночувати в ньому. Перед сном тато сам укривав її рядниною, що теж пахла мукою, і розказував різні дивовижні історії, казки або видзвонював пісню на чорних цимбалах. У селі довго люди підсміювалися з мельника Павла й кожухаря Володимира. Обоє вони побували на війні, обоє нагибілися, намучилися в Карпатах, а привезли з тих країв таке, що мало кому в голову забреде: Павло приїхав з цимбалами, а Володимир — з торбою кремінців. Побачила мельничиха цимбали — засміялася, побачила кожухарша розкладені камінці — заголосила, що для неї не знайшлося кращого подарунка.

Цимбали тато завжди тримав у млині, і добре було осінніми вечорами чи в заметіль прислухатись до м'якого срібла музики. За стінами крихітної кімнатки гуділо млинове каміння; спадаючи з лотків, у гніві клекотіла й шумувала вода, а тут струни видзвонювали про людську радість, печаль чи одна одній говорили про кохання.

— Як славно ви граєте, — одного разу потягнулась вона руками до батька зі своєї висівками набитої подушечки.

— Славно? — перепитав її тато і змовницьки повів бровою, з якої одразу ж посипалась мука. — То в мене цимбали такі: самі виграють.

— Як же вони самі грають?

— Бо мають живу душу.

— Хіба цимбали мають душу? — ширшають очі у дівчинки, і їй чогось стає лячно.

— Коли кажу, то мають. Думаєш, вони з дерева зроблені?

— А ніби з чого? — уже недовірливо поглядає на почорніле од негоди і років дерево: яка таємниця, яке диво криється в ньому?

— Цимбали ці, Катерино, зроблені з самої любові... Дісталися вони мені від гуцульського роду, в якому народився найкращий цимбаліст. Колись, скажу тобі, на Гуцульщині було три прославлених музики: Веселі Цимбали, Журлива Скрипка і Ніжна Сопілка. Вони побратимами ходили від села до села, розвіювали людську тугу, приносили радість у душу і заповзяття у ноги. І доти вони всюди були разом, поки не зустріли в горах біля потічка одну дівчину, красну, мов світанкова зоря. Побачили її музики — поніміли і всі троє залюбилися в цю дівчину. Отаке буває. Через це кохання побратими пересварились між собою, затаїли злобу один на одного і навіть грати покинули. А потім разом пішли до красуні, щоб вибрала з них, кого захоче, дружиною. Дівчина покохала Веселі Цимбали. Але здушила свою любов і так сказала побратимам:

— Я люблю і Веселі Цимбали, і Журливу Скрипку, і Ніжну Сопілку, а тому не можу вийти заміж за когось із вас. Коли хочете, буду вашою сестрою... — Після того знову на землі ще краще заграли Веселі Цимбали, Журлива Скрипка і Ніжна Сопілка, бо в них увійшло те, що є найкраще на світі, — любов!

У її батька мало не все було найкращим: і друзі, і дружина, і донька, і їхня хатина, не кажучи вже про старенький млин, рівні якому не було в цілім світі. Навіть їхня корівчина теж була найкращою, бо хоч вона й мало давала молока, зате в неї були роги розкішні, мов корона...

Згадавши це, і посміхнулась, і зажурилася жінка: де тепер, у яких світах її тато? У сорок другому році його з кількома підпільниками схопили німці, а млин облили гасом і запалили. Вже охоплений кривавими руками вогню, він чесно молов своє останнє мливо. Тільки обгоріле колесо залишилось од млина, бо здогадалось упасти в ту воду, з якою весь час пересварювався млин. А від батька залишились одні згадки-спомини. Але, може, настане та година, коли якогось дня відчиняться двері і в землянку увійде її сивий, не від муки, а від муки тато і, як в дитинстві покладе свою руку на її коси і скаже, що вона найкраща і діти в неї найкращі в світі.

З очима повними сліз і видінь Катерина підійшла до дітей, подивилась на всі голівки, поправила постіль та и почала думати про завтрашній день: чим вона нагодує свою сім'ю? І тільки тепер відчула, яка вона голодна. Хоча сьогодні і діти, і Григорій уволю поїли хліба, але вона собі не могла дозволити такої розкоші: переділила свою пайку і залишила на ранок для найменшого.

Молодиця підійшла до мисника, дістала з-під полумиска шматок хліба, що вилискував іскорками картоплі, зважила в руці, вдихнула його пахощі і знову бережно накрила полумиском, її уста затремтіли, на них ворухнувся біль, а думки закружляли навколо того кулика з борошном, яке привіз сьогоднішній гість. Хіба ж могла погана людина завітати до них? Пособив комусь Григорій, от, спасибі, й віддячує. Вона підійшла до мішка, пригнулась, обхопила його обома руками, і знову перед очима заколивався старий млин, заставлений мішками збіжжя і сипанками з вимолом, біля яких весело порались важкі селянські руки.

Катерина розшморгнула зав язку, з дитинства знайомий повів пшеничного борошна, повів далекого степу охоплює все її єство. Молодиця вже не знає, чи переконує, чи обдурює себе, що от-от гість прийде з Григорієм вечеряти.