Правда і кривда - Стельмах Михайло
А що ж покладеш їм на стіл? Оту дитячу пайку? Треба хоч якогось коржа спекти. Вона ясно уявляє, як незручно почуватиме себе Григорій, коли не буде чим почастувати гостя. І вже без ваганини здіймає з кілка підситок, а з мішка набирає повну миску муки. Легко в її руках залопотів, затанцював підситок, а на стіл білим дощиком потекла пшенична мука, дихай — не надихаєшся нею. У жінки прояснилось обличчя, хоча сумління інколи шпигало її своїми колючками: чи не зарані почала вона поратись біля чужого добра?
Вгорі загупали чиїсь кроки.
"Ідуть!" — зраділа і перелякалась Катерина, біля її красиво окресленого рота ворухнулась нерішучість, а в очах очікування.
Незабаром чиїсь руки невміло зашаруділи по дверях, і в землянку, низько пригинаючись, увійшов Поцілуйко. Він одразу ж одвів погляд від її очей, наче вони просвічували його думки. І це насторожує жінку: справжні партизани завжди рівно, з приємністю чи цікавістю, дивились їй у вічі, дарма що вони були зеленими.
— Ви самі прийшли? А Григорій де? — здивувалась і насторожилась вона.
— Там, — невиразно крутнув обм'яклою рукою Поцілуйко і пустив погляд кудись за стіни землянки. Сліди збентеження ворушаться на його нездоровому сірому обличчі і на червоних білках.
Катерина ще більше насторожується, одразу кілька питань занепокоєно розповзаються в голові, і хоч вона не може стримати їх, але вже більше ні про що не розпитує гостя, а запрошує сідати за стіл.
— Спасибі, Катерино Павлівно, я й постою, — тільки тепер поглянув на неї, як на жінку. І хоча це зовсім було невчасно, недоречно, але відзначив про себе: "Гарна, з якоюсь таємницею. До такої тягне чоловіків. Недарма Задніпровський узяв її з цілим виводком. Ех, коли б можна було повернути минулі роки... сам би закружляв навколо такої".
Потім перевів погляд на розв'язаний мішок, і щось подібне до посмішки вигнулось на його широкувате розкраєному роті. Далі зиркнув на дітей, в почервонілих очах майнуло співчуття. Він, ніби докоряючи комусь, похитав головою.
І цей німий докір недобрим передчуттям охопив молодицю, вона поклала підситок на стіл.
— Щось трапилось? — пошепки запитала у незнайомого.
— Трапилось, Катерино Павлівно, — нарешті глянув їй у вічі. — Я таки присяду, бо дуже хвилююсь. Сідайте і ви, щоб лихо сідало, а не гналось за вами.
Вони напружено сідають одне проти одного, їх розділяє купка борошна, що пахне далеким степом і життям. Поцілуйко якийсь час прислухається, що робиться нагорі, косує на двері, а потім, тамуючи в грудях біль, образу і рештки своєї гордості, починає повільно і переконливо говорити:
— Катерино Павлівно, ви дружина Григорія Стратоновича, мати аж п'ятьох дітей. Вам усім треба мати сяке-таке щастя. Але так вийшло, вірніше, так воно виходить, що ви можете назавжди позбутись його, бо щастя, кажуть люди, перелітна птаха.
Кам'яніючи, молодиця піднесла до грудей сплетені руки, зітхнула, відчуваючи, як од неї відходить Григорій, кохання. Болючий туман наліг їй на очі і душу.
— Господи, що ж трапилось? — не спитала — зойкнула всім тілом. — Яке лихо стало на дорозі?
— Іще не стало, тільки стоїть... Іще не пізно, — заспокоїв її Поцілуйко, і надія заворушилась у його грудях:
він одразу збагнув, як жінка кохає свого другого мужа. Такі молодиці за любов усе зроблять, навіть на злочин підуть.
— Кажіть-но мерщій!
— То й скажу. Тільки слухайте — і не дивуйтесь, і не страхайтеся, і не гнівайтесь, а зважте все. У кожної людини, Катерино Павлівно, є такі закутки, в які вона й сама не хотіла б заглядати. Але що зроблено, те зроблено, а людині треба жити... У війну і я трохи схибив, не розгорнув підпільної роботи, словом, не зорієнтувався... Звідси і все лихо... Не перший день воно карає мою душу. Карається і моя родина, і діти мої. Тепер моя і їхня судьба в руках вашого Григорія. Напише він довідочку про мою діяльність, черкне пару слів — і все у мене переінакшиться, не напише — втопить мене. Ну, а коли на це піде, то, потопаючи, я потягну за собою і вашого Григорія. А хто із нас потім випливе — це тяжко сказати, бо в Туреччині я не був і в оточення не попадав... Поки не пізно, допоможіть мені, а цим допоможете й собі.
— Ви — Поцілуйко! — з жахом вигукнула жінка.
— Припустімо, ви частково угадали, — насторожено підвівся Поцілуйко. — Ви таки, можна сказати, дійсно вгадали, що це я. Але не обрушуйте на мене свій гнів, не кленіть, а послухайте мого слова, бо'життя різні має гудзи і тенета, всякий негадано може потрапити в них.
— Який ви негідник! — рвучко підвелась Катерина, і її очі викресали кетяшини іскор. Від злостивих рум'янців вона помолоділа і покращала.
"Відьма, відьмочка!" — з обуренням і заздрістю вдивляється в гаряче обличчя молодиці. Злоба спотворила і зробила старішим Поцілуйка. О, як йому не вистачає колишньої влади, щоб хоч по-справжньому цитькнути, приголомшити цю дикувату красу, коли не можна надломити чи обдурити її.
— Лаятись не штука! — з погрозою поглянув на молодицю.
їв тебе, заслинений болотнику, вистачило совісті приволокти сюди своє зрадницьке м'ясо!? Зараз же вимітайся втрістя! Зараз же! — лютує молодиця.
Поцілуйко з острахом подається до дверей, а в очі його затікають рішучість і оскаженіння.
— Я піду, але, запам'ятайте, замість мене сюди прийде горе!
— Хоч і смерть! Забирайся! — Вигляд у жінки був таким грізним, що Поцілуйко, мовчки проклинаючи її, обернувся і сліпо, хрестом, вперся у двері, не можучи знайти клямки.
— Муку ж свою прихопи! — наказала жінка. — Та дошки забери! Може, тобі чи якомусь негіднику на домовину згодяться!
Останні слова аж скоцюрбили Поцілуйка, але він обома руками вхопився за гузир мішка і, підпихаючи його коліном, поперед себе виволік за двері. В землянку клубками туману вкотився мороз. Катерина було кинулась до порога, а потім щось згадала і почала рукою згрібати у миску просіяну муку. Поверх неї вона висипала рожевий грис і швидко вискочила надвір, де Поцілуйко порався біля дощок.
— І це, мерзотнику, забери! — простягнула йому миску. — Може, когось іншого купиш.
— Нащо воно мені, — люто одгризнувся Поцілуйко, одводячи погляд од молодиці.
Тоді вона плеснула мукою йому на голову.
— Їж, давися, хай тебе розіпре!
В темряві клубом туману закружляв пахучий пилок. Поцілуйко, задихаючись у ньому, закашляв і замахав обома руками. А Катерина, тамуючи сльози, рівно пішла до землянки, залишаючи за собою на землі білу порошу, як колись залишав її тато...
Григорій Стратонович пізно повернувся додому: хотів, щоб дружина не помітила його гризоти. Він так увійшов у землянку, що й Катерина не прокинулась. Спати не міг. Погані думки й передчуття мучили й мучили вразливе серце, яке не загрубіло і в тяжких випробуваннях. "Інтелігентик ти, та й більш нічого, — лаяв себе, але й від лайки не ставало легше. — Що ж, Поцілуйко на все піде. Може, справді треба було йому черкнути кілька слів?.. Ні, не дочекаєшся, враже! Тоді скільки ще страждань вицідить з нього цей вуж? Але хай навіть стражданнями, але ти повинен спинити хоч якусь частку підлоти: відступлю я, відступить хтось од неї — і вона лишаєм поповзе по живому".
На ліжку заворушилась дружина, зашелестіли її коси, осипаючись на долівку. Він підвівся, щоб поправити їх, і вражено застиг.
— Іва-аночку, — не його, живого, а вбитого мужа покликала Катерина.
Це сьогодні було найтяжчою краплиною гіркоти. Провівши рукою по віях, він сів біля столу і поклав чубату голову на зціплені руки, як окривджене дитя.
"Дві коси, дві сльози", — наспівом обізвалося те, що було початком кохання, обізвалося, щоб відігнати ним інші почуття...
Він вийшов з землянки і на подвір'ї побачив сліди копаниць... "Ага, це тут стояли Поцілуйкові сани. Але хто це розсипав муку?" —Григорій Стратонович нахиляється до землі, вбирає пахощі розтрушеного борошна і ніяк не може збагнути, що тут сталося, коли його не було вдома.
XIII
Кінь ударив копитищем, під ним зойкнула, хруснула і мов з щедрої пригорщі бризнула в обличчя крижаною гречкою передвесняна земля.
— Ірод! — відпльовуючись, недобре скривився Поцілуйко. Він рукавом протер наколені землею щоки і знову почув на них липкий, неначе павутиння, слід муки. Поцілуйко з усієї сили вперіщив нагаєм загнузданого коня і, коли той, зметнувши гривою, вилетів на вулицю, безжалісно рвонув на себе віжки. Воронець, болісно вивертаючи побільшене око, вигнувся в дугу, а з вудил закапала кров.
— Я тобі, іроде, відіб'ю і печійки, : селезінки! — Поцілуйко витріщився на коня, вдає він був причиною всіх його невдач, і потім ще раз зірвав із себе пальто і почав із нього витрушувати отой пилок, що так ніжно пахнув казкою достиглої ниви, невсипущих, почорнілих од негоди млинів і життя. Але не це, а тільки свіжу образу нагадував йому пшеничний пилок, що запорошував, а не веселив його.
Дзино давно, мов і не було їх, минулися ті часи, коли и Поцілуйко зі своїм хитруватим батечком радісно на вислобоких коненятках їздив до млина, з гребельки вдивлявся у підсинену куширувату річку, де снували жуки-водолюби, або довго простоював біля доша, підставляючи всі пальці під в юнкі струмочки борошна. Тоді вони утішали ного, теплом пестили руки, і йому хотілося бути мельником, якого так шанували всі люди.
А потім, через роки, що збігли, як вода під млиновим колесом, якось пізнього вечора Поцілуйкові привезли в просторе коморище ту муку, на яку не старався ні за плугом, ні за косою, ні за своїм службовим столом. На хвилю вона обпекла руки і кров, неначе мололась не на звичайній воді, а на окропі. Не гордим мірошником, а наполоханим ганчірником обвис він біля непевного добра, чуючи, як всередині щось гидотно тіпається в тенетах спокуси, протиріч і остраху. Але жилося йому не в розкошах, і він прийняв подарунок. Взамін ткнув у розчепірену, з сучкуватими пальцями п'ятірню клаптик паперу, з якого ображеним оком дивилась на світ звичайна печатка. Пізньому гостеві вона була потрібна більше хліба насущного.
— Спасибі вам, велике спасибі. Вашу ласку запам'ятаю повік, —зашелестів словами, папірцем і одягом огрядний гість та й пірнув у темряву, мов жук-водолюб у воду.
Той голос довго бентежив Поцілуйка і тоді, коли надходили дурні думки, і тоді, коли говорив перед людьми про чесність, і за їжею, коли дармовий хліб ще пік його пальці й сумління.
