Правда і кривда - Стельмах Михайло

— На ній яблука довше тримаються.

— А хіба тобі не все одно буде? — лише порухом плеча виказує Мотря подив.

— Це вже не твого розуму діло, не ти вмираєш. — Євмен відчуває в русі жінчиного плеча непоштивість і починає гніватись, але ще стримує себе. — Так посадиш зимову, щепу візьмеш у кума Олександра. — На мить над собою, над своєю могилкою він бачить деревце у першому цвіті й мимоволі здригається. Краще б оце біля копей порпатися, а не лежати там, де й копито кінське не обізветься дзвоном. Ех, коли б це хоч кум Олександр прийшов, посвітив снопом своєї бороди, щось про політику сказав би, то все легше відходила б душа з тіла.

— І не забудь батога покласти в домовину. Чуєш? — недовірливо дивиться на жінку, яка ніби й слухняна в нього, але теж уміє все повернути своїм трибом...

— Батога? Навіщо там таке щастя здалося? — наче не про той світ, а про щось буденне говорить Мотря.

— А хіба на тому світі коней не буде? Там така біла масть водиться, що куди твоє діло! — зі знанням справи говорить Євмен, а сам обурюється, бо Мотря, по всьому видать, аніскілечки не вірить, що він має помирати.

— Як там будуть коні, то будуть і різні батоги, — розважливо, але й з недовірою одказує жінка. — Ти краще скажи до пуття, що в тебе болить?

— Я ж тобі казав: уся душа!

— В якому саме місці?

— В усій середині, — старий обвів рукою недосконалий круг навколо своєї душі. Цей круг, певне, нічогісінько не сказав би медицині, бо в нього входили і серце, і легені, і печінка, і навіть частина присохлого черева.

Мотрі після такого визначення душі залишилось тільки запитати:

— Ти б, Євмене, може, щось закусив? Бо яка там користь із цього аспірину? Піт чавить, а спожитку не дає.

— Не дзяволи про їжу. Не хочу і не можу їсти, — скривився і застогнав чоловік.

—: Та й чому?

— Дурна ти баба...

— Яв тебе розумною тільки тоді була, коли дівувала, — не сердячись, одказує Мотря.

Ця відповідь вражає старого. Справді, коли Мотря дівувала, він тоді не обізвав й ні одним недобрим словом. Чоловік відчув свою провину і спокійніше заговорив:

— Як же мені щось на душу піде, коли коні од вітру падають з ніг, до решти гибіють? Думаєш ти головою чи ні? Ось навіть ця свіча, мені здається, капає не воском, а плаче безневинною сльозою мого карого. Пам'ятаєш, як я рятував його?

— Пам'ятаю твого півкрівця, — покосилась на свічу, і тепер їй теж воскові краплини нагадали сльози пораненого коня. — І однак їсти щось треба, бо хто знає, чим там будуть частувати. Може, на тему світі і картопля не родить.

— Не може такого бути, бо тоді вигибне селянин і в раю, і в пеклі. Ех, Мотре, Мотре, коли б я мав товсті тисячі або яке золото!

— І що б ти тоді робив?

— Знайшов би що. Накупив би сіна пахучого та вівса чистого, як сльоза, привіз би коням і був би кумом королю! — на мить пожвавішав і знов засумував старий. — А є ж паразити, що все мають: і гроші, і золото, і зерно, а совісті ж у них і на мачину не вродило. І вони, іроди, не помирають, ще й до комунізму зможуть дожити! — Старий стиснув кулаки, а в його вусах і борідці ворухнулася злість.

— Та всяких людей є на світі, — зрозуміла Мотря натяк, але не стала розпалювати гнів чоловіка.

— Є, бодай над ними цвинтарна трава поросла. — Він ще болісно про щось подумав, прогнав думки про хрест, зимову яблуньку і попрохав жінку: — Чуєш, постав біля мене моє господарство — глиняні коні. Добре, що хоч ці їсти не просять.

Мотря підійшла до мисника, неподалік якого стояв гончарський круг, взяла кілька іграшкових коників (їх у вільну і веселу годину завжди з усміхом чи лукавинкою виліплював старий), поставила на стільці і сама залюбувалася різними чотириногими цяцьками.

Тепер уже не пекло і не рай, а світ милої казки і далекого дитинства повертали до неї оці веселі, завзяті і хитроокі створіння. З такими коненятами не гріх би навіть у місті ямаркувати. Але хіба скажеш про це чоловікові? Він тільки за німців, коли біда приневолила, дозволив їй одного разу розпродати глиняну худобу. І жінка, дивуючись, збула її за якусь невелику годину. Чого так люди накинулись тоді на полив'яні цяцьки і чого так тішились ними, коли пізнавали в них риси своїх заклятих ворогів?

— Їй-бо, цей клишоногий усім на Геббельса схожий, — дивувався хтось із покупців.

Вона не бачила ніякого Геббельса в чи не найгіршому, на її розсуд, ліпленні. Добре, що й таку погань збула з рук. А через день люди переказали, щоб Мотря більше не виносила на торг свій товар, бо найшовся каїн, що і в глині розкопав політику, і гітлерівці вже розшукують крамольного скульптора.

— Ну, то чи варить у них, у фашистів, глиняний горщик!? Вони вже й мене в скульптуру вписали! — насміхався тоді над недоумками Євмен, який про скульпторів думав, як про якесь недосяжне чудо. Старому ніколи й на думку не спадало, що з його коників крізь їхні веселі, хитрі очі або злобні, у ворогів позичені риси проглядала не тільки любов до забавки, а й справжній талант.

Мотря ж на іграшки старого дивилася простіше, як господиня, що прожила свій вік без достатку і завжди потерпала за характер чоловіка: з цих коників Євмен, аби захотів, міг би їсти спокійніший хліб і не гризти свого серця з Безбородьком та його шатією. Ось вона подивилась на одну цяцьку і, забувши, що старий зібрався помирати, недоречно засміялась:

— Чоловіче, а цей вислоухий і череватий, ну, зовсім схожий на того начальника, який приїжджав до нас.

— На Киселя? — пожвавішав Євмен, скосив очі на цяцьку, і не передсмертна, а задоволена посмішка творця поповзла од його уст до самісінького кінчика борідки.

— Бге ж, на нього. Але чого він у тебе вийшов таким недотепою?

— Бо він і є дурним. Мотря сплеснула руками:

— Їй не забагато, чоловіче, дурнями розкидаєшся? Кисіль же, кажуть, в начальстві аж з тридцятого року.

— А дурний ще з народження, — махнув Євмен рукою, наче скидав з посади Киселя.

Відповідь хоч і сподобалась Мотрі, та все одно вона засумлівалася, чи старий, як це він уміє, не передав куті меду.

— Ніхто, Євмене, бачу, не вгодить тобі і в судний день. Хіба ж може безклепкий так славно і довго, аж до сну, говорити з трибуни? За щось же йому гроші платять і тримають на посту.

— Бо має таких сватів та братів, які не мізками, а зубами тримаються один одного, і, поки не вдарить грім, вони свіжу й головату людину не пустять на місце Киселя. А він же має в руках і владу, і ордери, і печатки, а не рятує наших коней. Він же не до коней, а тільки до свиней заглядає, щоб вивезти собі якесь кувікало... Ой, не можу я жити більше на світі. Ніяк не можу, — вхопився обома руками за серце, і в усіх його потом нарошених зморшках заворушився біль. — Прозвали мене елементом і, виходить, вірно прозвали.

— ДурнІ бездушники, баляндрасники і невігласи прозвали! — одразу ж обурилась, занепокоїлась і похолола Мотря: вона добре знала, як не любить цього паскудного прізвиська чоловік, а коли він починає визнавати його, то це вже пахне лихом — може, й справді, бідаха, не доведи свята діво, чує свою смерть? — Ніякий ти не елемент, а справедливий, дуже справедливий, тільки з характером дід.

— Елемент, Мотре, та й більш нічого, — і далі уперто ганьбив себе старий. — Бо що таке, це коли подумати на перед, коні? Красивий пережиток, як дехто говорить з проворних. Різна машинерія через якийсь час геть чисто замінить, вичавить їх, і не стане тоді у світі ні гордих верш ників, ні добрих скрипучих возів, ні легкокрилих санок. Зникнуть, як зникли чумаки, і їздові, і конюхи, і конокради заодно. Все це я розумію, а все одно помираю від того, що теперішні коні не мають їдла. То хіба ще знайдеш такого довбеху?

Очі старого заблищали вогкістю. Йому раптом шкода стало не лише коней, але й себе; гай-гай, хтозна по-якому одшуміли його роки: не знайшов він свого талану в житті, і минулось воно, мов сльотава осіння година, з малими радощами та великим горем, не заслужив він ні спокійної старості, ні пошани, ні одного рядка хоча б у райгазеті, а ні за що ні про що заслужив паскудного "елемента". Усе це одразу хвилями набігло на чоловіка, і він, певне, заплакав би з'досади, але плакати не любив, тому стиснув кулаки і щелепи, примусив себе розсердитися знову ж на своє життя, і на "елемента", і на Безбородька, і на паскудну безгосподарність. Отож, у хвилях гніву, забуваючи про смерть, рішуче опустив ноги з ліжка, навпомацки знайшов розтоптані шкарбани й, покректуючи, почав озуватись.

Мотря аж остовпіла від такої переміни:

— Ти куди, Євмене?

— Ой, — скривився старий, — болить усе... Піду до Марка Безсмертного, погомоню з ним трохи.

— Як же ти дійдеш, коли піт з тебе аж ющить?

— А я його витру, — покосував на свіжий лілієвий рушник.

— І що ти за чоловік? Хвороби ж не витреш?

— Не чіпляйся, жінко, бо в мене душа ненадовго повосковіла.

— Про що ж ти хочеш говорити з Марком?

— Про що ж інакше, як не про коні. Щось же треба думати чи робити.

— Після тієї та знову ж тієї. Ти ж умирати зібрався, — нагадала жінка.

— Прийду від Марка, тоді вже, мабуть, і помиратиму. Хай тобі веселіше буде. — Він дмухнув на свічку, старанно, раз і вдруге, обтер піт рушником, одягнувся й нетвердими кроками, щоб жінка бачила, яка в нього слабість, подався з вогкої оселі, але одразу й повернувся.

— Ти чого? Щось забувся?

Євмен одвів очі од жінки:

— Хочу подушку взяти з собою.

— В Марка думаєш полежати, чи що? — недовірливо здивувалася жінка.

— Та ні, — невдоволено поморщився чоловік. — Висиплю з неї сіно.

— Куди?

— От усе тобі треба знати! Не на вулицю ж, а своєму карому. Хай хоч трохи йому сіном запахне! — хмуро кинув чоловік, сунув ще теплу подушку під руку і кволо вийшов із землянки, щоб не чути дурних умовлянь і докорів.

От і кінчилось помирання. Мотря мовчки провела чоловіка повеселілими очима, виглянула у віконце та й засміялась до дідових чобіт, що вже завзято міряли землю. Таки несерйозний у неї дід. І після цього висновку знов почала розглядати коники, знаходити в них риси знайомих людей і чудуватися, як воно так виходить у її несерйозного чоловіка.

В землянці Безсмертних дід Євмен застав тільки Хведька, який, підібравшії під себе ноги, голосно читав якусь книгу. Вгледівши діда, хлопчак скочив з лави і шанобливо завмер. Це розчулило старого: хоч і війна, а таки поштиве дитя росте.