Правда і кривда - Стельмах Михайло

— Конюхи кругом обступили Поцілуйка. Він злякано озирнувся довкола, але на обличчях прочитав суворий вирок і почав ікати.

— Люди добрі, змилуйтесь. Я справлюсь ще... — надломилась уся його постать.

У відповідь гримнув шалений регіт. Рубані, калічені, вогнем печені люди сміялися і насміхалися над здорованем.

— Кому ти, стерво, потрібне? Хто буде паскудити руки об тебе? — повернув йому броню дід Євмен. — Ну, а на коня теж маєш броню?

— Яка ж може бути броня на худобу?

— Тоді коника ми залишимо у себе.

— Це ж сваволя, грабіж, діду! — нарешті одійшов од страху Поцілуйко. — Віддайте коня!

— Без документів ніяк не можу — тепер воєнний час.

— І цього я вам не забуду, — вже посмілішав Поцілуйко. Він круто повернув од стайні й підтюпцем побіг до Безбородька.

Антон Іванович уже крізь сон почув настирливий стук у шибку. Позіхаючи і чортихаючись, він зіскочив на підлогу, підійшов до вікна.

— Хто там?

— Це я, Антоне Івановичу, — почув знайомий голос. "Поцілуйко", — пізнав і знову тихцем чортихнувся Безбородько. Притарабаниться ж таке щастя до двору. Він би залюбки прогнав сьогоднішнього Поцілуйка, але ж невідомо, ким він стане завтра. Керувати — це передбачати. Не одна ниточка, зв'язувала його раніше з Поцілуйком, може, зв'яже й тепер, бо Поцілуйко — це такий ловкач-доробкевич, що сьогодні під льодом торохтить, а завтра, гляди, в якомусь міністерстві вирине. Тоді він і згадає, як намарно стояв під чужими вікнами. Безбородько, лаючись і розкидаючи на всі боки розумом, швидко одягається, одчиняє двері і привітно зустрічає гостя:

— Припізнились ви, Гнате Родіоновичу. Вже й перші півні скоро співатимуть.

— Що вам до півнів?! Вони знають свою службу, а ми свою, — з гідністю відповідає гість і поважно, як і до війни, входить в оселю.

В голові Безбородька висновується здогад, що справи в Поцілуйка, мабуть, пішли на краще. Хоча хто розкусить його? Якраз, може, "сьогодні Поцілуйко погорів, як швед під Полтавою, а перед ним бадьориться, забиває баки! Артист! Але що робити з ним? Чи, для годиться, послухати його теревенів, та й бувай здоров, чи від усієї душі ставити на стіл печене й варене?

— Далеко ж їздийи? — Безбородько обережно промацує Поцілуйка.

— Звідси не видно, — безжурно відповідає той. — Підвертається нова робота, — говорить з довірою, але красномовно озирається.

Безбородькові зразу ж стає ясно, що гостя треба частувати хлібом, і сіллю, і чимсь міцнішим.

— Роздягайтесь, роздягайтесь, Гнате Родіоновичу, а я зараз свою стару потривожу.

— Не треба, Антоне Івановичу. Пізня година, хай спочиває жінка.

— Дарма, дарма, розбуджу, а то ще клуби перележить, — щиросерде сміється Безбородько, йде в другу кімнату і торсає за плече дружину.

— Хто там іще так пізно? — спросоння питається Марія і сердито позіхає.

— Поцілуйко.

— Це той засядько, що...

— Прикуси язика, — стискає жінчине плече, — бо він колись згадає твого засядька.

— Як це все надокучило мені! — позіхаючи, неохоче підводиться з постелі. — Чим же частувати вас?

— Бобрятиною, — фиркає Безбородько. — Що є, те й давай. Та меду внеси, тільки не з горлового горщика, а з липівки, і налавник на покутті постели.

— Знову пішов Поцілуйко вгору? — пожвавішала Марія, яка розбиралась у місцевому начальстві тільки по тому, чим його треба було частувати.

Незабаром гість і Безбородько сіли за стіл, а Марія крутилася по світлиці, як метелик біля світла.

— За твоє здоров'я, Антоне Івановичу. — Поцілуйко високо підняв першу чарку. — Хай тобі все буде з землі, з води і роси.

— Спасибі, Гнате Родіоновичу. Добре, що ви не забули мене. На чому ж сюди добирались?

— На рисаку. Залишив його у вашій стайні, хоч і бурчав дід Євмен.

— Той на всіх бурчить.

— Вреднючий дід. Документа захотів на коня. Ну, не бюрократ?.. А як твої справи?

— Хвалитись нема чим, але живемо не гірш за деяких сусідів.

— Може й погіршати, — з співчуттям на щось натякнув, і Антон Іванович закрутився на стільці. — Розумієш, про що йде мова?

— Поки що не догадуюсь.

— Жаль, — багатозначно помовчав Поцілуйко.

— То доказуйте, Гнате Родіоновичу.

— Можу й доказати. Бійся Марка Безсмертного. Він підкопується під тебе. Напевне, пронюхав, що ти колись на нього заявочку носив.

Безбородька від цього натяку зсудомило:

— Невже здогадується?

— Стверджувати не буду, але... Ну, а в районі дехто тягне його руку... Вже разів пару відстоював тебе. Я хоча поки що і невеликий голос маю, але старі друзі, спасибі їм, не цураються, — напускає на обличчя таємничість.

— Дякую, Гнате Родіоновичу. Ви завжди підтримували мене! Ваше здоров'я! Чого ж той Марко підкопується?

— В чиєсь гніздо хоче сісти, а в чиє — помізкуй. Головою колгоспу і на милицях можна бути, коні повезуть. За твоє процвітання! Ох, і скажену тримаєш ти веселуху. Мелясівка?

— Мелясівка.

— А знаєш, хто з села обома руками вчепився за Марка?

— Хто його знає.

— Ваш новий учитель.

—Задніпровський!? — здивовано вигукнув Безбородько. — Та що ж він має проти мене?

— Цього вже не знаю, — розвів руками Поцілуйко. — Свинякуватий він чоловік. З одного боку під'їдає тебе, що не допомагаєш школі, з другого — б'є тебе Безсмертним, а сам веде дружбу з попом. Подейкують, що в Задніпровського і заслуги не того—липові. В лісах був не командиром, а грибарем — гриби збирав. Але орденів назбирав, наче грибів. Придивись до нього, Антоне Івановичу, бо дуже він гострозорим став до тебе.

— Треба буде придивитись. — Похмурість залягла в глибоких очницях Безбородька.

Поцілуйко бачить, що кинутий ним їжак уже ворушиться всередині Безбородька, і, щоб не передати куті меду, зводить розмову на інше. Та господар сам навертає її на своїх недругів, оздоблюючись, обкидає гряззю Безсмертного й Задніпровського, який за всю війну навіть ні разу не був поранений, та й втрати в його загоні були чомусь найменшими.

— Невже найменшими? — перепитує Поцілуйко.

— Слово честі! А чому? Бо тільки тримався в лісах, перекопував їх різними ходами, наче кріт кротовище.

— Це ж непогано для оборони. — Поцілуйко вже навіть починає захищати Задніпровського, а сам надіється виловити із гніву господаря якусь користь для себе.

— Для оборони, може, й непогано, а от наступав Задніпровський тільки в крайніх випадках. Зберігті себе, і своїх прибічників. Треба копнутись у ньому. В нашому загоні загинула майже половина партизанів, а в Мироненка, вважайте, ніхто не залишився в живих.

— Невже ніхто? — вражено перепитав Поцілуйко. Він згадав зустріч з двома партизанами в хаті Василини Вакуленко, і думки його закружляли в шаленій круговерті. Безбородько не помітив, з якою цікавістю чекав його розповіді Поцілуйко, і спокійно говорив далі:

— Сердезі Мироненку найбільш не поталанило. В болотах оточили його фашисти. Тільки четверо партизанів врятувалось тоді.

— А де ж вони тепер? — завмираючи, запитав Поцілуйко.

— Усі пішли воювати. Один із них відвоювався, а про решту не знаю.

"І це невелика біда. В крайньому разі, можна буде стати зв язківцем Мироненка... На це я маю право, бо ж стрічався з його людьми". Нарешті за ці останні дні велика радість ворухнулась у думках Поцілуйка. Він підняв чарку. випив до крапелинки й поцілував Безбородька.

"Оце справжній гість", — розчулено подумав той...

XIV

Мотрі ніколи не подобалось, якщо її Євмен починав умирати.

Хоча вона й знала, що її йоржистий чоловік з доброго Дива не стане збиратися в далеку дорогу, але в ці години таки починала думати про потойбічний світ, і всяка всілячина тоді жужмом коловоротилась у голові. Острах брав од самої думки, що десь у глибокій темряві є пекло з розімлілою смолою і чіпкохвостими чортами, ввижався і рай, Що дуже нагадував святоіванівське поле, город і сад заодно... Як добре було б у тому раю знову, неначе на землі, зустрітися з Євменом; там він уже зовсім би не лаявся, не сердився, не гарикався, а тільки лагідно посміхався б, як посміхаються на виборчих портретах різні кандидати. В раю Євмен, десь, правив би кіньми пророка Іллі, а вона полола б свою небесну норму та все, прикладаючи руку до очей, любувалася б підсвіченими сонцем гречками.

Її лагідна селянська душа нічого. так не любила, як цвіт найчистіших і найгустіших барв, а особливо рожевий на ранніх і пізніх гречках, коли бджоли збивають крильми і солодкий ранковий туман, і теплу хвилю, і тихий дзвін.

Що б іще могло бути гарного в тому раю? Може б, там варто посадити маку з її городу? Він, коли зацвітає, такі пишні і славні має рум янці. І укропу, напевне, в раю нема, а хіба можна восени обійтись без його пахощів?.." — думала зараз Мотря, сидячи в узголів'ї чоловіка, який умирав без термометра і лікарів, але при чарці й скаженому, з Німеччини завезеному аспірині. Старий самокритично ставився до себе — знав, що його не дуже очікують у раю, тому для хоробрості, щоб не спасувати перед чертами, бавився буряковою веселухою, а закушував аспірином, який потом вичавлював із тіла кінський дух.

Їжакувата і навіть тепер нічим не вдоволена дідова голова відпочивала на подушці, набитій сіном з блакитними кучерями чебрецю. Над головою старого, на ріжку скрині, потріскувала саморобна воскова свіча, а в ногах лежав добрячий плетений батіг, —на тому світі він також може знадобитись йому... —зараз дідова душа коливалася поміж небесними видіннями і мирською суєтою. Він іще мовчки долаювався з Безбородьком і тужив за кіньми, яких тільки напувають, але не годують. Оце й поклало старого в постіль: напоїв сьогодні вранці коней, нахилився, потемнів над порожніми яслами, почув біль усередині й голові та й вирішив попрощатися з світом.

Від чарки й аспірину з тіла аж капає тепло, але голос у діда потріскує, мов крига:

— Мотре, ти ж мені, коли помру, не став ні залізного, ні камінного хреста, бо то панський, мертвий матеріал, на ньому навіть гриб-поганка не виросте. І яблуньку посадиш мені, бо птиця співає і на цвинтарному дереві, — дає старий останні розпорядження, а перед його очима стоять коні: вони схиляють засмучені голови до діда, тепло дихають на нього і плачуть за ним, як люди.

Жінка не раз чула за свій вік ці розпорядження і спокійно відповідає:

— І яблуньку посаджу, аякже. Тільки — зимову, ренет який чи літню скороспілку?

— Напевне, краще зимову, — по-господарськи розмірковує дід.