Правда і кривда - Стельмах Михайло

Та й біля коней уже вміє ходити, а це .теж щось значить. Він погладив малолітка по голові, пригорнув його до себе однією рукою.

— Читаєш, Хведю, науку?

— Читаю, — ледь помітно посміхнулося хлоп'я.

— То читай і пий її, як здоров'я. Нічогенько живеться в Марка Трохимовича?

— Дуже добре, діду.

— Їсти дають?

— Дають, — почервонів хлопчак.

— Значить, рости будеш. А в школі одиниць не випасаєш?

— Поки'що без них обходиться, —навіть спогорда відказав Хведько.

— Гляди, ііс хапай таке добро, бо тоді сам батогом буду вибивати з тебе, — посварився пальцем на хлопця. — Правда, ти метикований і маєш вчитися тільки на медаль. Заходь до мене, я тобі якогось коника подарую, бо більше не маю чого подарувати — окапцанів дід за війну.

— Спасибі.

— Е, Хведю, та ти вже розжився на нові чоботята і не хвалишся! — здивувався старий.

— Це Марко Трохимович сам пошив мені із своїх довоєнних чобіт. Сам і колодки вирізав. Теж наказував, щоб я одиниць не хапав.

— Аякже, ми з ним заодно, хоч і не вчились по класах. Не знаєш, де Марко Трохимович?

— Вони пішли на стайню.

— На стайню? — зацікавився, зрадів старий і почав набивати люльку тютюном. — Не знаєш чого?

— Неспокій погнав їх. Тут вони довго з дядьком Тримайводою та дідом Гордієнком і сяк, і так прикидали, щоб врятувати корови і свині. Надумались, що треба їх, поки не з явиться паша, роздати людям. А з кіньми гірша справа. Хто їх візьме?

— Отак воно, Хведю, й виходить: хто найбільш і найкревніше робить, про того найменше дбають, — зажурився старий, посмоктуючи згаслу люльку. Через якусь хвилину його знов туманом охопили думи, він забув, що в землянці сидить Хведько, й почав розмовляти сам із собою: — Ну що його на милість божу придумати? Де б їм чогось роздобути? Хоч бери та на злодійську стежку пускайся!

Після цих слів дід справді почав розмишляти, чи не можна десь вкрасти сіна, згадав стіжки свого кума Олександра, потім здивувався, як таке паскудство могло спасти на думку, і вголос обурився:

— Чорти батька зна що лізе в голову! Химерія, та й годі.

— Про що ви, діду? —з цікавістю поглянув на нього Хведько. — Щось не виходить?

— Та то таке, нікому не потрібне, — ухилився од відповіді й зітхнув. — Приходь до мене. — Він ще раз поклав руку на голову хлопцеві, приголубив його, згадав свого сина і швидко вийшов з землянки. Але й на дорозі до нього знову підкралася злодійська думка, і старий хоч і проганяв її, але й прислухався до неї, як до потаємця, що заліз усередину з своєю радою.

— А в кума Олександра таки без надобності стоять стіжки, — знову сказав уголос. — Що він, квасити чи солити буде їх?

— Про що ви, діду? — здивовано зупинилась біля нього Мавра Покритченко.

Старий став посеред дороги, зміряв недобрим поглядом жінку і невдоволено буркнув:

— Про любов...

— Про яку любов? — спочатку здивувалась, а потім жахнулась од страшної здогадки вдова.

— Про незаконну. Є і така для декого. — Розгніваний, пішов до стайні, а жінка схилила голову, і в розвеснілу колію з її дикуватих очей упали дві сльозинки.

XV

Старіші коні пізнавали Марка, тягнулись до нього, стиха іржали, оксамитними губами торкались його рук, плечей, одежі, і в їхніх скорботних зголоднілих очах очевидячки воскресала минувшина.

— Пізнають, Марку, своє кінське щастя, коли в них сіна було по коліна, коли й вівсом пахло у жолобах, — обізвався з порога дід Євмен, що саме нагодився до стайні.

— Таки не забули мене. — Розчулений, збентежений і водночас розгніваний, Марко сутулився на костурах і не знав, чим утішити, чим порадувати четвероногих друзів, що чекали від нього і ласки, і їжі. Він гладив, обіймав їх вільною рукою, не соромлячись, притулявся до них обличчям і з великою скорботою заглядав у їхні очі. Де поділася з них довірлива веселість, сумовите всепрощення до людини, яка частіш потрібного хапається за батіг, гарячий із кров'ю і сполохом огонь чи розумна, зовсім людська лукавинка?

Примара, страшна примара голоду все це висмоктала з теплих кінських очей, оточила їх пухлинами повік, і вона ж потворними тінями висить над ще живим маслаччям, ждучи, коли воно звалиться із ніг. Вискочити б з цієї кінської каторги, заплакати, як плакалось у дитинстві, чи хоча б потрощити костури на Безбородькові і його злодійському кодлі. В гніві й розпачі Марко не помічає, як на його повіках накипають сльози. Він зараз би пострибав зі стайні, але збоку знову до нього, непокоячись, тягнеться вислогубий високий кінь. Треба й його втішити, хоч рукою.

— І Лорд пізнає тебе, — підходить ближче старий. — Чи пам'ятаєш його?

— Чом не пам ятаю. Був огонь — не кінь.

— На очах згорів огонь, тільки попіл тримається під шкурою.

Кінь уткнувся Маркові в груди, й чоловіку пригадалася давня пора щедрого розімлілого літа, коли голова колгоспу забуває, що, крім роботи, на світі буває й сон. Засипати доводилось тільки в дорозі, поки віз котився від одного урочища до другого. Якось беззоряного вечора вони виїхали з дідом Євменом до найдальшого поля, де люди круглу добу робили біля молотарки. Збиралась гроза, поздовжні блискавиці розпанахували, а поземні вогнем відгойдували вгору почорніле небо. Під їхні щедрі спалахи і гуркіт грому він спокійно заснув, а коли прокинувся, почув, як над ним шелестіло колосся і дощ. Він ще спросоння не збагнув, що це дід Євмен нашвидкуруч зробив на возі куреник із снопів, ще не розумів, що робиться навкруги, коли щось темне і тепле наблизилось до нього. Він здригнувся, подався назад і раптом побачив, як біля крайніх снопів на якійсь невеличкій, округлій площині замерехтів раз і вдруге здрібнілий корінь блискавиці. І він тоді зрозумів, що то грає блискавка в кінському оці. — Лорд, це ти? — зрадів і засміявся, зовсім виходячи зі сну.

Наляканий громовицею, кінь тихенько заіржав, губами знайшов тоді Маркову голову, притулився до неї і знову заіржав, а блискавка й далі раз по раз мерехтіла в його оці...

Марко підходить до Лорда, що ледве тримається на ногах, гладить гриву і з болем дивиться на його велике око: невже в ньому навіки відіграли спалахи блискавиць?

— Дай своєму мазуну сінця, — дід Євмен з розпореної насипки витягає жменю сіна і простягає Безсмертному.

Марка вражає і дідова насипка, і пучок сіна з прив'ялим чебрецем, що чимсь нагадує спалахи блискавки в кінському оці. Він, тремтячи, з руки згодовує сіно і мерщій видибує зі стайні, хоча до нього з кутка іще обзивається довірливо-болісне іржання.

— Почекай, Марку, — наздоганяє його біля порога дід Євмен із своєю подушкою в руках. — Сінце ж зосталося...

Ці слова, і насипка, що тремтить у старечих руках, і безкорислива любов діда Євмена, і його уболівання над голодною худобиною до решти крають серце чоловікові.

— Не можу, діду, снаги не вистачає дивитися на ці муки, — і в Марка стискається кулак.

— І я вже не можу. А скільки вертигузів крутиться біля колгоспу, щось глибокодумно мугикають, у блокноти записують, десь доповідають — і нічого... В серце б їм усі їхні записи вкарбувати, щоб кожна буква до живого діла тягла. От за яку я сердечну грамоту! Тоді коні будуть з сіном, люди з хлібом, а вчені не з блокнотами, а з головами на в'язах.

— Це ви, діду, все розоряєтесь? Уже чимсь учені не догодили вам? — проснувся за перегородкою Максим Полатайко і, позіхаючи, округлив широкі губи.

— А ти, вертію, усе спиш? — обурився старий.

— Хто там спить, коли на душі сама гризота, — здивувався Максим і одразу ж пірнув у сон з повною впевненістю, що в такий час ніхто з конюхів не може спати.

— Украв же сьогодні цей халамидник десь бобу для коней, а сам спить, неначе праведник, — старий навіть із співчуттям кивнув головою на перегородку. — І я вже сам думаю, де б щось можна було вихопити для коней.

Що міг відповісти на це Марко? З болем поглянув на діда Євмена, потис йому руку та й подибуляв у тяжких думках на дорогу.

— Ти ж куди, Марку?

— До добрих людей.

— Просити порятунку?

— Просити.

— І далеко збираєшся? — якась надія прокинулась у голосі старого.

— Поїду колядувати до своїх друзів. Може, щось розживуся у них.

— То я тебе на стаєнних конях повезу, вони ще тримаються на ногах. Куди ж тобі з костурами?

— Спасибі, діду, але не хочу, щоб вас. потім Безбородько розпікав. Ви вже тут дивіться, бо я, напевне, затримаюсь на день-два.

— Щасти тобі, Марку, — старий скинув шапку і помахав нею услід Безсмертному, який наче поменшав, побувши у стайні.

Сьогодні довго, як на зло, німував шлях, тільки потемнілі одволожені липи зрідка обзивались простудженими голосами гайворонів. Сіреньке небо з невиразними клаптями хмар інколи поглядало на землю здрібнілим оком сонця і не знало, що йому робити: чи сіяти мряку, чи трусити крупу?

З в язками хмизу з лісу брели натомлсні жінки, плечі їх були зігнуті, очі втуплені в землю. І ця картина болем зчавила Маркове серце: вона знову ясніше всяких звітів говорила, що село не має господаря. Жінки підійшли до Марка, поздоровкались, випростались, але не скинули в язок з плечей, і тепер вони були схожі на. купку цвинтарних обшарпаних хрестів. Маркові стало моторошно від цього видовища. Тяжкий свій хрест мовчки несло жіноцтво у війну. Але навіщо його нести тоді, коли нема в цьому потреби?

— Жінки Безбородька, Мамури і Шавули теж отак стараються на паливо? — запитав, міняючись на обличчі. Де там, вони живуть на панських дровах і харчах.

— Таке привозять і з комори, і з лісу.

— Це, Марку, ще не біда, ми все перетерпимо, — обізвалась вдова Софія Кушніренко, в якої і досі великі очі леліли дитячою голубінню. — Аби тільки наші сини повернулись.

— Та в тебе ж, Софіє, нема синів, — хтось поправив удову.

— Так у людей є, — сказала з такою материнською тугою, що Марко аж затремтів.

— Ти, сину, якось одужуй скоріше та прибирай до своїх рук наше господарство, осиротіло воно тепер, зовсім осиротіло. — Вдова ближче підійшла до Безсмертного і голубим, дитячим сумом дивилась йому у вічі.

Саме на шляху показався старенький грузовик. Жінки зійшли на узбіччя, а Марко підняв угору костур. Машина заскрипіла усім кістяком, зупинилась, із кабіни виглянуло вугластеньке обличчя Галини Кушніренко, найменшої Софиної доньки. І хоч усмішка тріпоче на пошерхлих з милою окантовкою устах дівчини, та в її незвичайних, димчасто-сизих очах, затінених берегами густих вій, лежить смуток.

— Добрий день, Марку Трохимовичу.