Правда і кривда - Стельмах Михайло

Вам далеко?

— Прямо та й прямо, на самий край світу.

— На самий край не можна — війна перепинить.

— А може, поки доїдемо, вона й закінчиться.

— І оді їдьмо, хоч і нагорить мені від Безбородька, — знову посміхнулась окантованими устами, а в очах, як і раніше, стояла печаль.

Обличчя Галини, коли розглядати кожну його частину, не було красивим: івилиці, і широкуваті щоки, і звичайний, не витонченої роботи ніс здавались буденними. Але в цей будень таким святом входило надбрів'я і розгонисті, з непокоєм брови, незвична сизість очей і пухла довірлива свіжість вуст, що кожному, хто дивився на дівчину, одразу ставало хороше на душі.

Галина вискочила з кабіни, приязно поздоровкалась із жінками і сказала матері, щоб та кинула хмиз у машину.

— Обійдеться. Як люди, так і я, — відповіла вдова.

— Ну як собі хочете, —трохи зобижено сказала донька і допомогла Маркові вмоститись у, кабіні. Машина чмихнула, затремтіла і, минаючи мішанину оголених печей і наростів землянок, рушила в сіреньку далечінь.

— То на край світу? — вивчаюче поглянула на Марка.

— Ні, дівчино люба, значно ближче... На край світу поїдеш зі своїм коханням.

— Якщо воно буде, — просто сказала Галина, стискаючи невеликими огрубілими ручатами кермо.

— Неодмінно буде! — гаряче вирвалось у Марка. — А як же інакше!

У дівчини звузились вії:

— Може бути й інакше: багато нашого брата залишиться дівчатами на все життя, бо війна розкидає коханих і розколює кохання—так само просто відказала, її сумна розсудливість здивувала і навіть неприємно вразила Марка. Звідки це взялося х дівчини? Невже за війну притупились її почуття?.

— А в тебе є коханий? — неждано вирвалось, хоча и знав, що не треба говорити про це.

— Нема й не було, — зітхнула Галина.

— Навіть не було?

— Може, й був, але я нічого не розуміла тоді, бо и що таке любов, не знаю, тільки від інших чую, недовірливо сказала дівчина і зовсім одверто, як, може, й матерів не говорила, розповіла про свій перший, юний неспокій. Перед самою війною на мене почав задивлятися Василь Денисенко. Пам'ятаєте його?

— Пам'ятаю. Чорнявий такий, з чубом...

— Чорнявий, кремезний, мов дубок, — лягла печаль біля дівочих уст. — Де б я не з'явилась, а його погляд уже й відчуваю. І собі крадькома задивлялась на нього... І так тоді очікувалось чогось доброго, незвичного. І в снах бачила, як він дивиться на мене. А потім прийшла війна. Ні Василь мені, ні я йому навіть слова не сказали. Коли він прощався з селом, то теж найбільше дивився на мене, потім підійшов, простягнув руку:

— Прощавай, Галинко, — і посміхнувся.

— Прощавай, Василю, — мало не заплакала я, надивляючись на нього. І от Василя вже нема. А погляд його не можу забути й досі. То це, Марку Трохимовичу, була любов чи щось інше?

— Напевно, любов, — з жалістю і подивом глянув на повне довіри і смутку обличчя дівчини, яка тепер здавалась йому вже красунею...

За лісом, наче зовсім з іншого світу, вигулькнуло з біленькими і блакитними хатками придолинне село. Над округлим, ніби полумисок, ставом довгатились охайні колгоспні будівлі, на льоду білими островами збились гуси, а біля прикриничних жолобів тіснилися справні, незахарчовані коні.

"Зразу видно господарську руку Броварника", — подумав Марко.

— Тут і зупинися, дівчино! Приїхали.

— Оце ваш край світу?

— Ні, тільки початок! — Він подякував Галині, звернув із шляху на м'яку стежину та й пострибав до колгоспного подвір'я.

Гуси, побачивши незнайомого чоловіка, загелготіли, засичали, а коні зустріли його м'яким фіалковим сяйвом очей. Правда, в деяких очах він бачив і тіні тривоги. Це були ті коні, що носили шрами і вм'ятини війни. Чоловік на костурах знову їм нагадав і їхнє каліцтво.

— Ви когось розшукуєте? — підійшов до Марка немолодий конюх, розгойдуючи довгі й цупкі закарлючини вусів.

— Розшукую кінське щастя, коли вони ще не перевелося, — поздоровкався Марко. — Любуюсь вашою худобою.

— Є чим любуватись, — у вусах старого заворушилась зневага. — Це вже самі перебірки та вишкребки. От до війни в нас були коні! Змії їм навіть я боявся показувати батога, щоб на небо не винесли. Від них тільки спомин, та медаль залишилась, — посмутнів старий. — Ви ж будете з ходаків чи прошаків?

—Ні, — розгубився Марко. — Або що?

— Та немало приїжджає тепер різних колядників до нашого колгоспу: тим позич того, іншим — другого, а декому просто поклади щось на віз чи в машину.

— І кладете?

Конюх озирнувся, поправив карлючини вусів.

— І це буває. З деяким начальством треба ладити, бо воно як не знайде недоліків, то може щось приписати, як не по господарству, то по ідеях... Розпаскудились, розбо-сотились деякі за війну, самі не дуже хочуть переживати труднощі, а нас агітують. Ви до Броварника?

— До нього ж.

— Знаєте його?

— Знаю.

— І як він вам? —запитав зацікавлено.

— Господар.

— Аякже, аякже, — зрадів конюх. — Цей не головує, а хазяйнує. Такий ні людину, ні землю не обмане. Зараз у правлінні його не шукайте — саме додому з одним гостем пішов. Якраз трапите на обід. Хату Данила Васильовича знайдете чи показати?

— Знайду.

Марко добре знав, де стояла стара, схожа на бабусю, хата Броварника, у вікна якої ціле літо заглядали соняшники, рожі і кручені паничі. Данило Васильович належав до тих широких натур, які, ставши на громадську роботу, нікого не забувають, окрім себе. Його, розумного й начитаного правдолюбця, зовсім без тієї хитринки, яку так часто приписують українцеві, село мало .не носило на руках. Добре знаючи і глибини, і мілкі місця хлібороба, він до кожного мав свій підхід і слово, ним чоловік ніколи не страхав, не погрожував, і кулаками теж не бив по столу, бо и дерево не терпить людської дурості. Бригадирів він підбирав таких, що мали любов до людей і землі, ланкових — найбільш співучих, а сторожів — найбільш ледачих.

— Що таке на даному етапі наш селянин? — любив інколи за чаркою пофілософствувати Броварник. — Це — соняшник! Голова його тягнеться до сонця, а коріння — у землю. І що йому треба для повного цвіту і щастя? Побільше сонця і поменше горобців, що випивають насіння. Зараз цей соняшник ще засмучений, бо чого тільки не беруть із нього, бо хто йому тільки не нагинає голову. Та прийде час, і справжній хазяїн кишкне на горобців і різних отих, що наперед прицілились до кожної насінини, кишкне на дармоїдів та горлохватів — і змете всі туманні непорозуміння й бюрократичні інстанції між соняшником і сонцем.

За цю філософію засмученого соняшника і додатки до неї не раз перепадало Броварникові: знайшлися горобці й на його голову, полізли й до його анкети. Але Броварник не розгубився і на пленумі райкому сказав, що його анкета має вісім пунктів — вісім полів і кожне з них поки що дає по району найвищий урожай. І це тільки тому, що він вірить людям, а вони йому. Він старається заглянути їм у душу, а не запустити пазури в печінку. І, напівобернувшись до критиканів, так закінчив свій виступ:

— То чи будуть ще питання з боку печіночних? Чи закінчимо демагогію?

Увесь пленум гримнув аплодисментами і реготом, а після пленуму до Броварника назавжди прилипло прізвисько Соняшника, дарма, що носив він на голові уже не золото кучерів, а зимову наморозь...

На подвір'ї Данила Васильовича стояв м'ятий і тертий, видно, зібраний з кількох поламаних машин вілліс, а на його бампері примостився красень півень; він одним оком розніжено, із погордою поглядав на зграйку своїх неревнивих коханок.

Марко, наче з людиною, вітається з старою хатою, що ще більше вросла в землю, біля неї сторожею стояли посохлі, з невідкрученими головами соняшники і обнизані гудзиками насіння височенні рожі, а на хаті кустратилось гніздо лелеки. Все тут було таким, як і колись, окрім землянистої німецької каски, з якої кури пили воду.

Марко, мов росу, обтрушує згадки довоєнних років і з хвилюванням прямує до дверей: як його зустріне Соняшник? Чи дуже він змінився за війну, як відгукнеться на його прохання. Скриплять-мурличуть двері, на півслові обривають запальну суперечку в хаті господаря. Марко відразу чує на собі погляди трьох людей, що сидять за обіднім столом, і з приємністю вдихає настій жита: на покуті красується розкішний сніп, а його колосся нависає над головами Броварника і огрядного гостя. Невідомий повернувся, підвів руку до голови, вдарив нею по колоску і поморщився.

— Марку, це ти? — скрикнув Броварник, рвучко підвівся з-за столу і застиг у подиві.

— Із дерев'яччям пізнали мене? — Марко стукнув костурами об долівку.

Загримів стіл, щось дзенькнуло, перекинулось на ньому, відлітає набік стілець, і до Марка, сяючи сивиною і посмішкою, наближається сивоголовий Соняшник. Обличчя його за ці роки підсохло, притемнилось, в сіро-блакитних очах крізь здивовання і радість пробивається сум — таки, видно, горе не обминуло людини.

— Живий, значить! — Данило Васильович, придивляючись, кладе великі руки на плечі Марка, потім міцно цілує його. — І не забув старого? Молодчина! Спасибі, спасибі, хлопче! Жінко, поглянь, це ж Марко, — повертає чоловіка. — Постав ще одну чарку на стіл.

— Зараз. Добридень, Марку, добридень, синку. — Тітка Соломія, наче виходячи зі сну, витирає руки і 'потихеньку підходить до Марка, а крізь проріджену оправу її коротких вій починає просочуватись волога. І чоловік уже знає, що єдиний син більше ніколи не переступить порога батьківської хати, не скаже "мамо", не поцілує її. І Марко зараз цілує її, як сини цілують матерів. Тітка Соломія припала головою до його шинелі, потім випросталась, важко зітхнула. Вогонь од печі почервонив її обвислі сльози.

— Слава богу, що хоч ти повернувся, — ріжечком хустки обтирає очі. — Сідай, синку, де мій Дмитро сидів.

— Не треба, стара, не треба, — тихо заспокоює її Данило Васильович.

Марко підходить до столу, за яким німотно і напружено сидить розрум'янений чолов'яга років сорока п'яти з головою лева, підстриженою під бобрик. Очі в нього адміністративні, мов перепустки, а одяг того напіввійськового фасону, що може завести в оману лише сугубо цивільних жінок.

— Знайомся, Марку, з моїм гостем. Це Андрон Потапович Кисіль. — Господар вважає, що цим він сказав усе, але Маркові прізвище Киселя поки що нічого не говорить.

— Дуже приємно, — з гідністю підводиться гість і через стіл простягає випещену, пампушкувату руку, але на його обличчі проходить не приємність, а погано прихована кислуватість.