Правда і кривда - Стельмах Михайло

Його волохаті руки чомусь нагадали жука-водолюба. Якась павутинка давнини єднала образ цієї комахи з образом невідомого.

— Еге ж, помиляєтесь, бо я не Поцілуйко, а зроду Вакуленко.

— А може, ви не швець Вакуленко, а коваль Вакула з гегелівської "Ночі перед різдвом"? Може, ви з цього реміняччя шиєте собі царські золоті черевички? — вже аж перехитувався од сміху бандерівець, і перехитувався в нього при боці пістолет. — Наш вік — вік перевдягання, вік такого театру, який і не снився синам древньої Еллади. Так, пане, чи добродію, чи товаришу, чи приймаче Поцілуйко? — Він прямо впивався своєю владою і дотепами, а Поцілуйко вже в повній безнадії тупо повторював своє:

— Ви помилились. Я не Поцілуйко.

Обличчя бандерівця змінилось, у темних западинах сторожко поширшали очі, взялися плівками холоду, на них затремтіли нерівні крижані цятки.

— Може, й так, може, я й помилився, — щось роздумуючи, погодився він. — Ви, чоловіче, документально доведете, що ви Вакуленко? Пашпортом чи якоюсь довідочкою?

Поцілуйко через силу поглянув на бандерівця:

— Не доведу. Всі мої документи загинули.

— І партквиток?

— Я ніколи не був партійним! — нарешті жахом виштовхнувся на волю голос Поцілуйка. Він відчував, що на нього от-от замість очей бандерівця подивляться очі зброї і очниці смерті. Він так водяніє, що ного сорочка на спині береться гарячими плямами.

Але бандерівець не потягнувся до свого вальтера, а вагомо, відрубуючи кожне слово, промовив:

— Здається, тільки тепер ви сказали правду: дійсно, як я розумію, ви ніколи не були партійним, хоча й носили партквиток.

Коли б йому раніше ці слова кинув у вічі хтось із радянських людей, Поцілуйко віддав би всі свої сили, щоб з'їсти, знівечити його. А тепер, коли цю страшну правду сказав бандерівець, Поцілуйко був навіть вдячний йому: німці, як він зрозумів, і до комуністів підходять не з однією міркою — ідейних не милують, а плутаників по-різному решетують на своїх решетах. Не в обійми смерті, а на якесь із них і він може потрапити. І почав звідусіль гарячкове стягати всю ту мізерію, яка зараз могла б його відгородити від ідейності та більшовицького фанатизму. Очевидно, про це щось знає і бандерівець. Тоді якось можна буде порозумітися з ним.

— А пригадуєте, пане Поцілуйко... "Це вже добре, що він мене почав паном називати",— прокидається надія.

— ...Як ми колись познайомились із вами?

— Ні, не пригадую,— напружував пам'ять. По ній павутинкою викручувався давній спогад, знову чогось згадувався старий млин, жуки-водолюби, але за ними не видно було людини.

— Не довгу ви маєте пам'ять,— вибалушив перецвілі, ледь блакитнаві очі на Поцілуйка.

"Що крилось за тим гадюкуватим поглядом, який вирок виносився йому?" — І Поцілуйко запобігливо приноровлював свій погляд так, щоб чимсь сподобатись чи хоча б викликати співчуття у бандерівця і в німців, які вже, ґелґочучи, розсілися за столом, не звертаючи уваги на те, що робилось біля чоботарського дрантя.

— Сідайте, пане офіцер, за стіл. Нащо вам здався мій штурпак? Він прямо очманів од страху. Ось вам і горілочка із свого заводу — ожинівка, може, й не вживали такої,— Василина заграла білозубою, з лукавинкою і все ж із жалостинкою посмішкою, наче невимушене защебетала і поставила на стіл пляшку.— Люблю, коли в хаті людно і горілчане. Призволяйтесь, коли ваша ласка.

— Гарну маєте полюбовницю. З такою не пропадеш,— хтива посмішка поповзла по товстому, наче озаддя, виду бандерівця. — Не баба — вогонь. До такої і я пристав би в прийми. Смак маєте, пане Поцілуйко, — зміряв з голови до ніг удовицю і обернувсь до Поцілуйка: — І досі не пригадаєте нашу першу зустріч?

—— Ні, пане офіцер.

— А пам'ятаєте, як ви мені якогось вечора давали в коморі довідочку? Я за неї привіз вам пшеничного борошна і сказав, що повік не забуду вашої ласки. Було таке?

— Було, — прошепотів Поцілуйко. Із темені років, наче з води, виринув той жук-водолюб, з якого почалося його падіння. Яка страшна й неймовірна випадковість! Але хіба може той, хто купив довідку для життя, забрати його життя?

— Вам повезло, пане Поцілуйко, крепко повезло. Певне, в сорочці народились ви! — підбадьорив його бандерівець. — Хтось на моєму місці добряче заробив би за голову секретаря райвиконкому, а я збережу її, бо знаю, що до підпілля і партизанського руху ви поки що непричетні.

— Спасибі вам, велике спасибі, — так само подякував і уклонився бандерівцю, як він йому колись дякував і уклонявся в коморі. Життя знову поверталося в тіло Поцілуйка.

— А може, відсидівши своє на хуторі, почнете співробітничати з нами?

— Ні-ні, пане офіцер...

— З шевства та гречкосійства думаєте їсти хліб? — зміряв його довгим поглядом.

— Хоча б і так, пане офіцер, — догідливою посмішкою хоче розчулити бандерівця. — Як вас зовуть-величають?

— Олейком Гавриловичем Крижаком. Це і в довідочці ви писали. Тільки тоді я звався не Олейком, а Олександром і замість глитаєнка став бідняцьким сином. Життя — це завжди театр! Тільки одним у цьому театрі випадають справжні ролі, а інші стають довічними статистами. Не станьте ним... Не спокушає вас нова влада? Не хочете, як більшовики говорять, перебудовуватися? До цієї розмови ми ще колись повернемось, а зараз можу видати папірець, щоб вас помилково не взяли за жабри. Око за око, вухо за вухо! — засміявся і відкрив розбухлий планшет. З нього витягнув бланк з штампом начальника української поліції, зігнувся над столом і навстоячки черкнув на ньому кілька слів і скріпив їх хитруватим підписом, що скидався на тулуб обскубаного крижака.

І от все не просохлий папірець тремтить у руках Поцілуйка і зміцнює, і збільшує клубок життя в його душі. Шортуна знову посміхнулася Поцілуйкові, але нащо було при цьому мати свідка? Чи не можна було б на цей час хоч у комірчину чи сіни випхнути вдову? Тепер її погляд більше бентежив Поцілуйка, аніж гадюкуваті очі начальника поліції.

Коли гітлерівці вичавкали все, що було на столі їстівного, і коли ожинівка плямами вийшла на широкощокому обличчі Крижака, він владним порухом руки викликав Поцілуйка надвір і на порозі тихо зашипів:

— Не зрозумійте мою великодушність і мій добрий гумор, як мою слабість. Я поки що не силую вас працювати з нами, бо з вас ще не злізла шкура страхополоха. Але якщо на хуторі з'являться партизани чи підпільники, ви одразу ж маєте про це повідомити мене. Інакше з вами буде розмовляти гестапо, а воно витягне з шкури ваше м ясо. До побачення, пане Поцілуйко.

— До побачення — здригнувся од осклянілого погляду поліцая. Мов у поганому сні, повз нього пройшли німці, і він, як побитий пес, зіщулившись, пішов до хати. Вдова навіть не поглянула на нього. Але її обличчя, вся постать інавіть одежа наїжачились проти непевного нахлібника. Потрісканими, деркими руками вона повідчиняла усі кватирки і двері, щоб з хати вивітрився дух проклятої чужини.

Цієї ночі вони довго не могли поснути. Вона проклинала себе, що дала притулок слизняку і дурисвіту, який ще до війни запесиголовився. А він мучився, що йото ганьба краплинами олії випливла на воду, і лаяв свого, як виявилось, досить небезпечного свідка. "Теж якусь ідейність має! В постелі мають кінчатися всі бабські ідеї. Але цю відьмочку, напевне, не привабить і царське ліжко. І як у ній вживається любов до мертвого і жорстокосердя до живого! Ох, Василино, Василино, чимало ти можеш принести горя, якщо клубок війни покотиться назад".

З цієї ночі він почав боятися нашої перемоги. У фальшивій душі мололося страшне мливо фальшивої довідочки.

А неділь через три в запівнічну годину до хати вдови прибилися нові гості — два партизани. Голодні, в подертому ганчірястому одязі, погано озброєні, вони зовсім не були схожі на грізних народних месників. Василина впізнала одного з них, почала збирати вечерю. Партизани сіли за стіл, запросили й господиню посидіти з ними, а Поцілуйка пронизували й виміряли недобрими поглядами. По вечері обидва підійшли до нього, і старший, з півмісяцем борідки, насмішкувато запитав:

— Так ви, громадянине Поцілуйко, всю війну збираєтесь як пень, дотрухати в цьому закапелку? Не затяжкі для вас вдовині харчі і шевське заробляння? Чи, може, Іів,дюлизача "нової влади" перекинетесь? Ну, скажіть щось красненьке, як ви на трибуні, бувало, витюрлюнькували.

Але красномовство і зараз покинуло Поцілуйка. Він щось невиразне промимрив, а партизан здивовано знизав плечима.

— Кумедія, та й годі! Яким колись був оратором, а тепер магулою став. Невже у вас язик зачерепів? Чи, може, душу заклинило? Я ще давно грішив на вас, що в лиху годину ви станете як не зрадливцем, то пень-колодою. А наш командир не вірить у це. Що накажете йому передати ?

— Хто ж ваш командир?

— Мироненко.

— Мироненко!? Той самий?.. — несподівано вирвались дурні слова.

— Той самий, якому ви колись винесли політичне недовір'я. І все одно він ще вірить у вас, хоч і залили ви йому сала за шкуру. Я теж охоче запив би змирщину з вами, але я не такий довірливий, як мій командир. Так що сказати йому?

— Я ще подумаю над цим питанням, — пробубонів Поцілуйко. — Це складне питання.

— Навіть дуже складне! — насмішкувато сказав партизан. — І довго будете думати?

— Почекайте хоч трохи.

— Що ж, почекаємо, поки дехто всю війну вибуде на хуторі. Спасибі, Василино, за хліб-сіль. Бувай здорова. — Месники навіть не поглянули на Поцілуйка і тихцем вислизнули з хати.

Не кров, а полум'я бухнуло тоді в мізок Поцілуйка. Слова партизана вишкварювали з нього всі соки. Острах гидотно розповзався по всьому тілі і морозив його отруйним холодом. От і. зашився ти, чоловіче, в тихий закапелок, а потрапив зра'зу межи три вогні. Що, як завтра німці чи поліція дізнаються про партизан? Одна згадка про гестапо кинула його в дрож, і він мало не застогнав.

— Чого вас так лихоманить? — здивувалася Василина. — Це ж не фашисти, а свої люди приходили.

— Так, так, свої люди,— відповів наче спросоння, а хижа думка довбала своє: "Та за цих людей гестапо оббілує тебе, наче зайця... А коли й не потрапиш до лапищ гестапо, свій суд добереться до тебе. Чого тільки цей свідок у спідниці не скаже про нього?" — ворухнулась ненависть до вдови.

Безсонна ніч гадюкою ворушилась у його душі, жалила, заковтувала її, а в голові гуділи і скреготали прокляті млинові камені.