т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Ну? - шепотіли задні, коли передній зсувався вниз.
- Валяй далі! - хропів той і мовчки сунувся знов уперед. За ним повзли і задні, чудно якось покручуючи коліньми й часом зупиняючись. І коли вони зупинились, зупинялось і шарудіння в рівчаку і чуть було, як несміло терся вітер біля них, як зідхало щось у степу й неслися звуки сміху із маленького садка. А вгорі у темнім небі пильно слідкували за ними мовчазні зорі.
Повзли довго.
І знов підвівся передній, вистромив голову з рівчака й застиг. Станція одсунулася вбік і не блищали рельси. Замість їх тягнувся довгою темною смугою ряд товарних вагонів.
- Ш-ш-ш! - прошипів передній, повертаючись до товаришів.
- Вилазьте...
- Тут? - тихо спитав середній, підлазячи до нього.
- Вони... Мішки не погубили?.. Ш-ш!.. Ти! - шоб тобі там покорчило...
Задній злякано зігнувся і присів. Потім помалу, ледве ворушачись, підліз до обох і тихо спитав:
- А ти ж добре знаєш?
- Не бійся, на своїй спині таскав його... Ну, тихо ж! Не одставай од мене!.. Ш-ш!.. Та не тікать, як хто гукне... Тільки мішки покидать до долу... Чуєте?
- Та то вже...
- Ну, хай бог помагає!..
Якось чудно похитуючись, три постаті обережно помалу посунули одна за одною просто на вагони. Вагони ж стояли, окутані якоюсь таємною тьмою. Всі, як один, темні й однакові, наче домовини на колесах, вони мов ждали їх, замерши й ховаючи в собі щось невідомо страшне, незриме. Було якось сумно.
А станція збоку їх дрімала собі під ніжний спів у садку та сміх і балачки. Вітер зоставсь у степу.
Передній раптом зупинився.
- Хто йдьоть? - у той же мент зачулось звідкись од вагонів.
Три постаті закам’яніли одна за одною. Зорі напружено моргали, ждучи, що буде, і навіть з поля прибіг вітер і зашелестів чимсь коло їх ніг.
- Хто йдьоть, питаю? Слиш? - знову відкись од вагонів почувся сердитий і трохи насторожений голос.
- Кидайте мішки...- поспішно прошепотів передній і, одкинувши щось убік, голосно й спокійно промовив:
- Свої.
Коло вагонів щось заходило.
- Хто такі свої? Какая надобность ходить тут?
- На станцію йдемо...
Від вагонів одділилась якась темна постать і стала наближатись до них. Передній зараз же поспішно рушив уперед, а за ним задні.
- Стой!.. Підожди! - зачувся за ними ще більш насторожений голос і хода постаті стала частішою.
- А чого нам ждать? Нема часу...
- Говорю, стой, бо стрілять буду...
Передній зупинився, а за ним і задні. Постать підійшла зовсім близько, так що видно було навіть якусь палицю в руці і темну бороду.
- Ну, то що буде? Драстуйте! - спокійно обізвався передній.
Постать, не одповідаючи, мовчки стала близько придивлятись до лиць їм, до одежі, до рук.
- Що, знакомі може? - суворо, знехотя бовкнув середній.
- Да, знакомі...- теж суворо відповіла постать, не перестаючи придивлятись до них. Потім вийняла щось із пазухи, піднесла до рота й різко, несподівано засвистіла.
- А то що буде? - стурбовано і швидко спитав передній.
Постать, не відповідаючи, прислухалась до станції. Вагони стояли темним понурим рядом, байдужі до чотирьох людей, що напружено стояли в тьмі коло них. Тільки вітер цікаво терся коло їх та зорі напружено моргали одна одній.
- А бога ти не боїшся, чоловіче? - тихо, з сумним якимсь жалем промовив передній.- Чи ми тебе возом переїхали, що свистиш ото по жандарів?
Од станції раптом зачувся теж різкий, одривчастий свист. Постать з полегшенням заворушилась.
- Бог богом, а служба службою,- твердо й холодно промовила вона.- Вчора тут тоже двоє хлюстів на станцію будьто йшли. А впослєдствії оказалось, що пробуравили вагона й виточили під вагон усе зерно!.. А сторож одвічай за них.
- Та ото й ми б то по зерно, чи що?
- Та хто вас знає. Ось жандар подивиться...
Було тихо.
- Ех!..- зідхнув передній.- Люди!.. У самого ж, може, діти голодні... Зараз жандара. А може оті хлюсти не їли три дні? Оті самі, що панське зерно виточили?.. Га?..
Сторож мовчки знов підніс руку до рота й засвистів. Йому зараз же десь не дуже далеко відповів хтось. Троє людей, було, заворушились, а потім понуро застигли.
- Да! - раптом злісно заговорив сторож.- Якби не діти, то може б, я й не лазив отут та не ганявся за вами чортами...
Він помовчав. Чути було, як десь поспішно йшли до вагонів.
- Ви з голодного села? - суворо спитав сторож.
- З голодного...- знехотя відповів передній.
- З Кирасировки чи з Водяного?
- З Водяного...
- По зерно йшли?
- От йому це зерно!..- суворо, злісно вирвалось у середнього.- А хоч би й по зерно, то що? Докажеш? Злякались твоїх жандарів?! Чорт їх бери й тебе разом з ними, барбосяко. Злякав, дума. Свистить... Свиснуть би по голові, щоб аж за вагонами тявкнув...
- Ану, свисни! - зневажливо й спокійно сказав сторож.
- Та годі, Данило! - тихо промовив передній.
- Та що ж воно, справді... За віщо ж ти хватаєш нас? Чи ти піймав нас на чому, чи що? Дума, як дали йому свистьолку так уже й начальство...
- А гей! - зачулось коло вагонів.
- Сюди! - крикнув сторож.
Із тьми, хутко наближаючись, з’явилось дві постаті, чимсь дзвякаючи й щось бубонячи між собою.
- А що там? - ще не доходячи, крикнула одна з них.
- Та ось...- суворо промовив сторож.- Якісь коло вагонів терлись...
Постаті підійшли зовсім близько, зупинились і стали придивлятись до спійманих. На обох були білі сорочки, перепоясані чорним,
