Правда і кривда - Стельмах Михайло

У вирази муки, прохання і каяття вплелася злість, а вкорочене підборіддя і жирова дужка під ним нервово затіпались.

— Хоча б у церкві не брехав. Пам'ятаєш, як у сорок першому році я відшукав тебе в потаємному закапелку?

— Пам'ятаю, — здригнувся і похнюпився Поцілуйко.

— В цей найтрудніший час для Радянської влади ти став не воїном, а приймаком, і площа твоєї любові рівно обмежилась площею твоєї шкури. А Радянська влада, надіючись на Поцілуйка, залишала його для підпілля, не для приймацтва. Так утоптав ти в багно свою голубу анкету!.. Мовчищ? То я ще дещо нагадаю. Пам'ятаєш, .як ми з комісаром допитувались у тебе, де закопана зброя, що залишилась для підпілля? "Не знаю", — скриводушничав ти. А коли приперли тебе, що сказав? Зброї не віддам, бо мені після війни треба за неї буде відчитуватись перед райкомом. Ти думав про паперові відчити й тоді, коли найкращі люди відчитувались кров'ю і життям. Ми викопали кулемети і гранати, а ти плакав над розритими ямами, немов над покійниками, голосив, що не зможеш по формі відчитатися після війни. Партизани тоді сміялись і плювали на тебе... Чого ж ти хоч тоді не пішов з цією ж зброєю бити ворога? Чому?

Поцілуйко обвів язиком смагу на устах і не сказав, а знову заскрипів:

— Чому не пішов?.. Бо ваш партизанський підрозділ, пробачте, був самочинним.

— Як це самочинним? — не зрозумів Григорій Стра-тонович.

— Ви самі, стихійною масою, значить, організували його, без ніякого розпорядження, без ніякої вказівки. В той час я не міг довіритись стихійному руху, бо маса — це маса...

Григорій Стратонович оторопів:

— Скажи, Поцілуйко, чи це ти від хитрості, чи від страху став дурноколінним?

— Добивайте, Григорію Стратоновичу, — ваше право. В тодішній ситуації і найрозумніший ставав дурним наче пень. Одурів і я. Гадав, що збережу себе, а досвідчені кадри будуть потрібні країні. Ну, й дух сміливості покинув мене, дух зневіри потягнув у болото, я став боязливцем, але ж не зрадником... Од вас, тільки від вас тепер залежить моє життя, моє майбутнє. У мене ж діти є. Без матері лишились... померла цими днями вона... перед смертью сказала, щоб я прийшов з каяттям до вас. І от я падаю ниць перед вами. — Він справді в благанні опустився на коліна й схлипнув.

На чиє серце не діють покаяння, сльози, слова "діти" і "мати"? Подіяли вони й на Григорія Стратоновича. Він підійшов до Поцілуйка, взяв його за ту саму руку, яка за війну не доторкнулась до зброї, але яка тепер стільки зробила йому зла звичайнісінькою школярською ручкою.

— Устань! Я тобі не бог і не суддя.

— Не встану, Григорію Стратоновичу. До ранку, до свого судного дня простою, умру отут, інфаркт схоплю, — схлипнув і прикрив очі рукою Поцілуйко. Було схоже на те, що він насправді зможе отак простояти цілу вічність.

— Чого ти хочеш од мене?

— Простіть мою злобу до вас, пролетіть, як говорилось колись, мої навєти.

Григорій Стратонович похитав головою:

— Гаразд, Поцілуйко, якщо ти щиросерде покаявся, постараюся не мати великої злості до тебе, постараюсь видерти з серця те лихо, що ти приніс мені, моїй дружині, моїм дітям. Тільки більше нічого не вимагай. Іди від мене і не попадайся мені на очі. Хоч це ти зможеш зробити?

— Для вас усе зроблю, Григорію Стратоновичу, сиру землю гризтиму! — підвівся Поцілуйко, і його сльоза впала на руку вчителя, той здригнувся, витер її об шинелю. — Тільки дайте мені ще справочку, що зброю здав у справності.

— І цю справочку дам: зброя, дійсно, була у справності, хоча ти не торкався до неї.

— Боюся зброї, Григорію Стратоновичу, у мене якась відраза до неї. Я навіть у дитинстві не грався у війну. — Поцілуйко знову облизав пересохлі уста і понизив голос до благального шепоту: —У цій справочці, будьте милостиві, черкніть з пару слів, що я мав якийсь там невеличкий зв'язок з партизанами.

— Таке спроста не черкають — воно життям заробляється. І на що це тобі?

— Ця дописочка, Григорію Стратоновичу, ці кілька слів установлять мене в партії. Тоді я оживу, стану зовсім іншою людиною, а вас повік не забуду... І дітей, сиріт своїх безщасних, навчу шанувати вас, — із благанням і мукою дивився на учителя.

— Я розумію, партія потрібна тобі, але чи потрібний ти їй? — безжалісно відрізав Григорій Стратонович. — І хто тепер тебе прийме до неї?

— Приймуть, побачите, приймуть. У мене збереглися давні знайомства, зв'язки... Дописочка врятує мене. Я ж не прошу чистої партизанської справки. А моя зброя, коли подумати, все-таки допомагала вам, а не ворогу.

— І що ж ти далі думаєш робити? —вже з зацікавленням подивився в жалюгідне обличчя Поцілуйка.

— Мені тепер доведеться йти по господарчій лінії, ідеологічні, вважайте, відсіклись, ну, й заважкі вони для мене. Стану собі директором маслозаводу та й буду тихцем виконувати плани. Це якраз пост по моїх нервах. І все вже накльовується, тільки ви трішечки допоможіть.

— Ні, не допоможу я тебе встановлювати в партії, не допоможу тобі стати й директором маслозаводу. На цьому й розпрощаємось, їдь собі своєю дорогою, та не забудь забрати хабар, що привіз. На моїй совісті нема жодної чужої копійки.

Поцілуйко затремтів, мов осика у вітер.

— І моїх дітей не пожалієте? Ви ж учитель, гуманісті.

— Хіба діти гіршими стануть, коли їхній тато не буде директором маслозаводу?

— Ви вбиваєте мене довічним безчестям!

— Ні, ти сам себе вбив трьома отруйними кулями:

зневагою до людей, дрібним інтриганством і великою любов'ю до власної шкури. Так яке ж ти маєш відношення до партії? Якщо в тебе залишилась хоч одна брунька людяності, тремти над нею, розвивай її не на директорському маслі, а на чорному хлібі і дякуй людям, що хоч яку працю будеш робити поруч з ними.

Жах тіпонув усією постаттю Поцілуйка:

— Зрозумійте, Григорію Стратоновичу: коли я піду на низову роботу, мене заклюють.

— Хто ж тебе заклює?

Поцілуйко гойднувся, і єдине слово зірвалось з його уст:

— Люди.

— Навіщо приписувати їм свої вади? У людей є більші турботи...

— Це теорія, — обірвав його Поцілуйко. — Люди не забули, як я був секретарем райвиконкому, а ви ж знаєте, що той не вродився, щоб усім догодив.

— Але вродились такі, що пожинали людську славу, доброту і плоди їхньої праці, а людям повертали свинство нікчемних вигаслих душ. Боїшся людей?

— Не так їх, як їхніх насмішок, — признався Поцілуйко. — Я не переживу такого сорому.

— Переживеш, — заспокоїв його Григорій Стратонович. — Коли в схованках пережив війну, то все перекліпаєш — вії у тебе не соромливі, одвіють усе, як млинки.

Після цих слів у Поцілуйка несамохіть заворушились вії, ворухнулись повіки S стали такими, наче їх щойно хтось умочив у болісну злість. Нею насочились і жмаканці під очима, а далі злість поповзла по щоках, накопичуючись у складках біля уст і носа.

— І ніяк не зміните свого рішення? — потвердішали шия і постать Поцілуйка.

— Ніяк.

— Подумайте, Григорію Стратоновичу. Подумайте! — Тепер у голосі поєднались прохання і погроза. — Це ж тільки одна манюсінька дописочка.

— Із нею ти вже іменем живих і мертвих почнеш вичавлювати масло особистого достатку. Іди...

Злоба струсилася з повік на обличчя Поцілуйка, по-іншому спотворила його. Тепер каламутна і чорна душа Поцілуйка виходила з гри в прибіднення, і в голосі його холодним металом заскреготіла погроза.

— Проганяєте! Ну, й проганяйте собі на горе. Я піду з нічим, але за мою ганьбу ви і ваша жінка проллєте відро кривавих сліз. Я віднайду отой жолобець, яким поллються вони.

При згадці про жінку Григорій Стратонович здригнувся, перед ним за коротку мить розверзлась страшна гнилизна безодні, що звалась життям негідника. Вилуплюючись із усіх одяганок, вона вже погрожувала і шипіла, мов гадюка:

— Я знаю, ви, відхопивши вищу освіту, і досі живете великим, різним художеством, шекспірами і духом. Але, коли зло пішло на зло, я стягну вас із усіх високостей на таке дно, що й шекспірам не снилось, Сторч головою летітимете в гірше пекло, аніж ви показували мені.

— Брешеш, мерзотнику!

— Хто бреше, тому легше. Це теж народ видумав.

— Не народ, а покидьки його! І ти далеко думаєш виїхати на брехні?

— До свого берега. І думаєте, не виїду? Згадайте: ніби не граф Толстой писав, що істина переплетена з брехнею найтоншими нитками?

— Це ж він про вірування писав!

— Цього я вже не пам'ятаю, а цитата сама по собі стояща. І я не посоромлюсь накинути на вашу біографію таку брехню, що вона стане правдою. Бо що мені залишається робити? Вдавитися?.. Та ви знаєте, що ципльонок тоже хоче жить. І я хочу жити. Не ставайте мені на заваді, бо тоді чим завгодно, а стягну вас з високості духу. Я знаю, як це робиться, знаю, що ви маєте відкриту, мов рана, душу, вразливе, незахищене серце. Воно у сто крат слабіше мого. І я, захочу, згризу його, мов качан капусти. І це не так тяжко зробити, бо ви хоч висока за духом, але тінева людина.

— Яка, яка я людина? — перепитав Григорій Стратонович, страхаючись, навіть не вірячи, що стільки нечистот може зібратись у одній потворі.

— Тінева, не на виду. По делікатності чи легковажності своїй ви не вмієте зайняти відповідне вашим заслугам положення. А його вам на тарілочці не піднесуть. У наш вік у кожного по горло власної роботи, і тому ніхто не має часу розбиратися в скромності якогось індивідуума. І це теж проти вас. То не робіть мене таким підлим, яким я ще не був. Це буде краще для мене, для вас, а значить, і для суспільства. Що вам коштує, хай проти волі, черкнути кілька слів? Зате будете мати біля себе чистий спокій. А для таких людей спокій дуже потрібний, щоб рости духовно. Не заважатиму.

Тепер прийшов час побліднути Задніпровському. За війну він встиг надивитися і на злобу, і на мізерію тих покидьків, які мали людську подобу. Але такої гадини ще не бачив. І, головне, вона так і зробить, як говорить А може, це поганий сон?.. Ні, реальний, нашорошений і озлоблений Поцілуйко стоїть перед ним і ще з краплинкою надії дивиться йому в лице, немов вичитує з нього слова жаданої дописочки. Взяти автомат і сіконути по цьому стовпу гною. Але Григорій Стратонович перемагає себе і наче з цікавістю запитує:

— Достойну себе намалював перспективу. Як же ти будеш відривати мене від високості духу?

— Це буде залежати від політичної ситуації, — не довго думаючи, випалив Поцілуйко, і в його очах побільшало надії.

— Як це зрозуміти?

— Можу розкрити карти і масть.