т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.

Наука дасть людям щастя. Як подумаєш, скільки то непродукційно тратилось у нас, на Україні, сил... І тратиться! Двадцять аґрарних вопросов можна би розв’язать, якби зібрать ті сили та прикласти їх до діла... А наші поміщики замість того крестян експлуатують... Крестянина треба піддержувати, треба помагати йому, перш усього - як людині, а друге - для розвитку хазяйства. Бідний мужик - бідний поміщик, бідна, значить страна. А бідність є реґрес. Ми, поміщики новітньої формації, повинні сказати тепер своє слово. Воно назріло вже... Да, воно назріло. Вік мотузяного хазяйства зступає з шляху й дає дорогу машині, Азія дає дорогу Европі! І от у цьому я бачу велику роль нашої Думи! Вона вб’є Азію і дасть простір Европі, дасть нам сказати своє слово, слово европейців.

Він захопився. Утершись рушничком, він одклав його набік і, повернувши до мене своє англійське обличчя, повів розмову знову про Думу, про волю, проґрес, новітніх людей, добро і правду. Говорив він уже по-російському й говорив гарно, кругло, щиро. В розумних, блискучих очах його горів вогник захоплення і, видно було, що він сам любувався своєю мовою й ще більш захоплювавсь. Пані з задоволенням слухала його й зідхала. В їдальні віяло холодком, пахло якимись квітками, вузький, довгий годинник м’яко, поволі цокав.

Раптом двері хутко одчинились і в кімнату вбіг захаканий, з напруженим, зляканим лицем Грегуар.

- Ніко... Ніколай Андреїч! - зашепотів він.

Ніколай Андреїч враз замовк і, зблідши ввесь, повернувся до нього. Пані теж зблідла й схопила в обійми Василька.

- Он!.. Он!.. Посмотріть... Ідуть... З флагами! - підбіг Грегуар до дверей, що виходили на терасу і з яких видно було вулицю села. Ми всі схопились і підбігли до дверей та до вікон. На вулиці далеко видно було велику юрбу селян, над котрою миготіло щось червоне. Селяни, видно, були неспокійні, бо звідти долітали крики й видно було, як махали руками. Пані затрусилась, забилась і, схопивши Василька, забігала по хаті. Василько почав плакать.

- Грегуар... Нєсі пулємьот! Скорєє!.. На терасу!..- забурмотів Коростенко, дрижачими руками зачиняючи для чогось вікна.

Я кинувся до Коростенка і, теж хвилюючись, заговорив:

- Добродію! Може кулемета не треба?.. Все одно не поможе, а жертви будуть. Краще вийти до них і попробувать...

- Нєт, нєт, нєт,- замахав він руками.- Ви, молодой человєк, нє мєшайтєсь. Ето жізнь, а нє програма. Понімаєтє? Я должен защіщать свою сєм’ю... Ви молодой человєк... Лєна!.. Іді в спальню!.. Нє бойсь... Ах... нєгодяї... Грегуар! Боже мой, он там копаєтся!.. Лєночка! Да іді же... Здєсь нєльзя тєбє!.. Грегуар!.. Молодой человєк, еслі ви боїтесь... Грегуар!.. Оні вже блізко... І ворота отперти.

У кімнату вбіг Грегуар, важко несучи перед собою якусь машину з ніжками, як у фотографічного апарату, й довгою товстою блискучою трубкою.

- На тєрасу, на тєрасу! - помагаючи нести Грегуарові, трусився весь Коростенко.

Василько раптом заверещав і забився, затріпався. Я кинувсь до нього. Пані без пам’яті лежала долі.

- Сто-ой!!! - зачулось високим різким тенором з тераси.- Стрєля-я-я-ть буду!!

Я схопив графин з водою й почав лити дрижачими руками на голову пані, бормочучи до Василька:

- Нічого, Васильку, нічого...

- Оні уб’ють нас! Оні уб’ють нас! - хапав мене за руки Василько.

У кімнату вбігла покоївка. Василько кинувся до неї і, обхопивши руками за стан, затріпався. Я кинувся до тераси. Але в цей мент звідти один за одним вибухло кільки вистрілів і дим клубом ввірвався в двері. Засмерділо порохом. За димом мені нічого не видно було, тільки вершки тополів, що росли перед терасою. Але слідом за вистрілами з вулиці зачувся крик багатьох людей, ойкання, плач, свист.

- Нє подході! - розлягся знову різкий голос Коростенка.

- Уб’ю! Всєх уб’ю-у!

Дим трохи розійшовся і я побачив кільки купок людей, які несамовито, перелякано бігли в різні боки, одні до села, другі до економії, треті в городи.

- Куда? Нє смєй!! А!! - ревів Коростенко і знов за тим розляглось кільки вистрілів.

Коли знов розійшовся дим, на дорозі не було юрби, тільки декільки фігур лежало на тому місці, де червоніли «флаги».

- Грегуар! Запєрєть ворота!.. Скорєй! Міхайлу і Сідору дать вінтовкі і разставіть на свої мєста... Стрєлять без сожалєнія!.. Разбєжалась подлая сволочь... Лєна!.. Побєда! Оні разбєжались...

З пальця йому текла кров, губи дрижали й на них засохла біла піна; від англійських бак текли струмочки поту, очі були широкі, напружені, дикі.

Вмить у кімнату влетіла покоївка і, сплеснувши руками, закричала:

- Ой, пане! Що ж ви робите! Це ж весілля йшло сюди! Ой, боже ж мій, постріляли, побили! Вони до вас ішли по закону!.. Ох, рятуйте ж... рятуйте! То ж сестра моя оддається за Пилипа Босого... Матінко моя!.. Ой, рятуйте!

І кричачи, вона вбігла на терасу, з страшенною силою вдарила ногою «машину» й побігла під тополями на вулицю.

Коростенко пришиблений стояв і бурмотів:

- Нє может бить... Нє может бить...

Друга покоївка схопилась і теж вибігла. Пані лежала недвижно з розстібнутою мокрою сукнею, а Василько широкими переляканими очима поглядав на нас.

Вбито було одного, того якраз, що ніс «флаги», себто гілля з червоними хустками і стьожками, а ранено дві баби й хлопчика.

«Слово малороса-европейця» «машинним робом» було сказано «старій нашій Неньці-Україні». У той вечір я розпрощався з ним і через те не знаю вже, які «слова» він далі говорив селянам і яке «слово» сказали йому селяни.

ГОЛОД

 

 

Біля станції по дні рівчака тихо, помалу, іноді зупиняючись та прислухаючись, повзло троє людей. Зорі мовчки слідкували за ними і моргали одна одній; вітер, несміло пошелестівши травою, забігав у рівчак і зараз же боязко ховався в степу. Туга ночі таємниче шепотіла й зідхала коло них.

Іноді передній з них зупинявся, помалу висувався з рівчака й пильно дивився до станції. Там усе було, як і перше. Станція дрімала. Так само на лаві коло дзвінка темніли якісь постаті, ледве освітлені світлом лихтаря, так само в одному вікні виднілась фігура телеграфіста, що сидів, схилившись над столом, так само в садку крізь дерева видко було світло, а круг нього якісь фігури. А од фігур