Правда і кривда - Стельмах Михайло

— Хіба погане сало роздобув? Понюхай тільки, як воно пахне!

— Ти ще й смієшся? — заклекотала докором і прихованим обуренням. — Ні, ти жартуєш! Це ні в які двері не лізе.

— А в царські врата й полізло.

— Ну, ніколи не надіялась на тебе, — притиснула руки до грудей.

— От і скажи тобі правду, а ти й почнеш ремствувати на чоловіка. Отець Хрисантій сам кілька разів набивався, щоб я щось узяв на вхідчини з його потайника.

— І сьогодні казав? — на вищих нотах затремтів голос Катерини.

— І сьогодні. Але я вагався. А ввечері таки перемогла спокуса. Та не журися, отець Хрисантій людина далекоглядна, розуміє, що йому з партизанами краще жити в злагоді. Переживеш моє гріхопадіння?

— Ох, не подобається воно мені. А ти ніскілечки й не журишся?

— Ані на макову росину. То й бувай. Я скажу отцю Хрисантію, як ти побиваєшся над зменшенням його продуктово-горілчаної бази. Старий розчулиться і в ризниці хильне за здоров'я раби божої Катерини і усіх її нащадків.

Дружина, розпогоджуючись, засміялась:

— Невже він у самій ризниці п'є?

— І в ризниці, й у вівтарі. І навіть з пляшки не соромиться дудлити. Тоді булькіт і щасливе чмокання так підіймаються до самої бані, що прокидаються наполохані горобці. Отець Хрисантій говорить, що це, може, і святий дух має крилами. Він чоловік не без гумору.

— Такий, як і ти. Чекаю ж тебе.

— Лягай спати, — навихалася за день...

І коли він вийшов на вулицю, і коли підходив до церкви — увесь час чув, що навколо нього витає її любов. Простягни руку — і доторкнешся до цього дивного снування.

".Земля!" Як це слово пасувало до Катерини, до її весняних з темними крапинками очей, до голосу, до постаті. Ні в житті, ні в одній картині від епохи Відродження і до наших днів не зустрічав чогось подібного. Родена, тільки Родена треба для такого образу! Хоча, може, комусь вона буде здаватися самою звичайною жінкою. Але це тому, хто не знає її, хто не вміє бачити усіх таємниць людської краси, а бачить її лише на обмеженій площині, що зветься обличчям. Ця площина в його Оксани була правильнішою, досконалішою, але хіба вона може витримати будь-яке порівняння з його Катериною?

Отак і йде людина в м'якому стеливі кохання, ясниться посмішкою. І не тільки погляд жінки, але й добрі, в скорбі й турботах людські очі сяють йому, дарма що в світі є війна і поцілуйки.

Коли він увійшов до церкви, там в напівтемряві велетенською птицею наполохано заметушилась кордубата постать отця Хрисантія.

— А, це ти, чадо многодумне, — заспокоївся отець Хрисантій. — Що на фронтах?

Григорій Стратонович міцно стиснув розчепірені пальці:

— Добираємось до самої голови гадини.

— Гарно сказав, гарно. А про мого сина часом нічого не чували?

— Не чув.

— Жаль, — похитав головою отець Хрисантій, а на його ніздрястому обличчі заграла посмішка.

— А що таке?

— Достойне чадо! Одержав богоугодний орден — Олександра Невського. — От я і прийшов сюди воздати за нього хвалу Всевишньому, — отець Хрисантій потягнувся вгору всією своєю незграбною постаттю, рясні рукава його ряси опустилися вниз, оголяючи ту задичавлену волохатість рук, яка наочно підтверджувала небогоугодну істину про походження людини.

— У вас, панотче, мало не щодня знаходиться привід заглянути у свій закапелок, — засміявся Григорій Стратонович.

— У такий біблейський час живемо, чадо, — повчально прорік отець Хрисантій.

— Може, в історичний?

— Для вас історичний, для мене — біблейський — різниця світоглядів, як пишеться тепер. Іноді собі зрю ясно і мислю ясно: от-от підуть пророки по землі.

— Що ж тоді вони з вами, отче, таким многогрішним, зроблять?

— Смиренно в робості серця буду уповати на милость божу. Пітіє хмільне — це не первородний гріх, — безжурно відповів піп. — Омиємо, Григорію Стратоновичу, достойну нагороду мого чаду ні?

— Не можу, панотче.

— Гординя обуяла, Григорію Стратоновичу. А я приложуся, бо маю свято в душі своїй.

— Так для чого ж тоді чреву догоджати? — насмішкувато поглянув на отця Хрисантія, якому вже не терпілося заглянути в свій закапелок, і він тягнувся до нього всією ряснотою свого тіла, особливо підкуцьорбленим носом, на якому аж вигравали великі, чутливі до трунку ніздрі.

— Гріх іде не в уста, а з уст, — рішуче махнув рукою і пішов у ризницю. Незабаром щось у ній забряжчало, клокнуло й забулькало.

А Григорій Стратонович біля дверей у подиві почув кроки своєї Катерини.

— Що серденя? — посміхаючись, пішов їй назустріч.

— Як у тебе холодно, — аж затремтіла, кутаючись у теплу хустку. — Бр-р-р...

— Оце й усе, що мала сказати? _

— Ні. До тебе приїхав якийсь чолов яга. Дуже хоче побачитися віч-на-віч з тобою.

— А у мене хіба сьогодні приймальний день.

Катерина засміялася:

— Диви, який бюрократ, і в церкві не приймає.

— Звідки ж той чоловік і чого?

— Наче з району. Тобі гостинця привіз: кілька дощок, щоб встелити в землянці долівку, і аж цілий кулик борошна. Я не хотіла брати, так він сам дошки скинув біля порога, а муку заніс у землянку.

— Щось це не подобається мені, — одразу насторожився, нахмурився вчитель.

— Може, він твій партизанський побратим? Хіба знав би хтось із чужих, що тобі дошки потрібні?

Григорій Стратонович задумався.

— Може, й іак. Який він із себе?

— Довготелесий, білявий і наче розгублений, бо погляд якось не тримається середини: то вниз вигинається, то поверх вій вислизає.

— Чом не картина!? Одразу негідника намалювала, — здивовано хмикнув Григорій Стратонович. — такою парсуною, після твоїх слів, ніколи і ніде не хотілось би зустрітись.

— Вид багато що може сказати, але не все. Хай приходить до тебе цей чолов'яга?

— Де він?

— Біля дзвіниці очікує. Зі мною чогось не хотів заходити.

— І це не подобається мені.

— То кликати його?

— Що ж, клич, а сама йди спати.

— То й пішла, коли надокучила. — Освітила своє і його обличчя усмішкою. — Ти ж не барися. — Забирає з собою частку його радості.

Знову заскрипіли церковні двері. З темряви повільно вигнувся довготелесий чолов'яга. На його стовбуристій шиї незграбилась невелика з укороченим підборіддям голова, яка наче опасалась вибитись за межі нерівно роздутої шиї. Коли він підвів тонкі ліплені повіки, в очах недобре заколивався "одсвіт хиткого світильника, і вони з цим одсвітом так забігали, наче хтось підворушував їх на невидимому решеті.

Якби з мальованого пекла знагла відслоївся якийсь присмалений чорт і присунувся до Григорія Стратоновича, він, певне, менше здивувався б, аніж зустрічі з довготелесим.

— Це ти!? —не вірячи собі, запитав учитель, і його потріскані уста здригнулись, обурились і скособочились од безмежної огиди.

— Це... я, — так, ніби не вірячи, що це він, сказав довготелесий, мертвотно ступнув ще крок і завмер в одубінні, а на його броватому, з жмаканцями під очима обличчі туманом проходить приниження, прохання, ніяковість, впертість й острах. Невірне світло, здавалось, вихопило це обличчя з темені зіпсованого екрана, мінило його і вганяло в зіниці не тільки зловісний мерехтливий одсвіт, але й кіптявість, скупчувало її під повіками, на яких, коли вони опускались, теж тремтіли страждання і острах.

— Як же ти посмів прийти до мене? — переходить на шепіт Григорій Стратонович, а стиснута в кулак рука сама потягнулась до серця, зчавлюючи біль і гнів. — Як ти насмілився... нечестивцю? —насилу стримує себе чоловік.

Обличчя довготелесого ще більше сіріє, і на ньому виліплюються три вирази: муки, прохання, каяття. Він теж прикладає руку до грудей, і його розчепірені пальці кліткою впиваються в серце, а зібгане тонкогуб'я сіпаєт.ься, пересмикується і не може чи спасається зронити перші слова, але ось вони зриваються й спочатку риплять, мов стара хвіртка у темряві, а вчитель одразу ж відгортає їх рукою:

— Іди, потворо. Не доводь до гріха — мій автомат ще при мені, — кивнув головою на поставець.

— Григорію Стратоновичу, вбивайте, але вислухайте великодушно, — як умієте ви. — Слова довготелесого, здається, народжуються у темряві і падають у темряву. Він, прокашлюючись, вивільняє голос від хрипу, а сам гнеться, перехитується, оживає і в'яне, ладен от-от розпластатися перед вчителем. — Дітьми своїми, чим хочете, благаю — прийміть мою муку і не дайте загинути, людині... Моє дурноголове засліплення принесло вам прикрості і навіть горе. Але дайте покаятись мені.

— Ти, Поцілуйко, й винитись прийшов?! — щиросерде здивувався і навіть оторопів Григорій Стратонович. — Та що це? Хіба в тебе не замулилась до решти совість?

— Вірте не вірте, а виходить... не зовсім... Каяття тепер поїдом жере, доїдає мене. — Поцілуйко до болю натиснув кліткою пальців на серце, бажаючи показати, як його з'їдає гризота. Але в цьому русі Григорій Стратонович безпомилково вловлює фальш, і насмішка викривлює його припухлі уста:

— Що ж, непогане для цього місце знайшов, — перевів погляд на картину пекла. — Хіба ж хоч одному твоєму слову можна вірити? Хіба ти і зараз не звиваєшся всією хитрістю і підступністю?

— Ваше право і ваша воля не вірити мені, але я теж колись не був таким.

— Охоче вірю, що мати породила тебе схожим на всіх дітей. Це була заслуга матері. Як вона, сердешна, десь, уповала на своє дитя, коли годувала його молоком, як надіялась, що її нащадок людиною піде між людьми, а він виріс і свинякою втерся в життя.

— Це зробила війна, будь вона тричі проклята! — заволав Поцілуйко, одірвав руку від серця, підніс її до уст і окам'янілого носа. — Як я ненавиджу її!

— Багато чого можна звалити на війну, та не її вина, а навіть заслуга, що вона розкрила твою каламутну душу. Хай люди обходять її, наче помийницю.

— До війни у мене, Григорію Стратоновичу, не було... теє — каламуті. В мене була, так би мовити, голуба біографія, без жодної плямочки, без жодної цяточки.

— Навіть без цяточки? — В учителя розгонисте злетіли брови на чоло, і згадалось, скільки ж неприємностей було в нього зі своєю біографією. — Якими ж ділами, подвигами вона голубіла у тебе?

Поцілуйко випростався:

— Пильністю, любов'ю до Радянської влади. — Хотів сказати з достоїнством, але самі слова не послухались його й прошелестіли зліченою, нікчемною скоромовкою.

— Ох, і нахаба ж ти! — знову обурився Григорій Стратонович. — Яке ж ти маєш право говорити про любов до Радянської влади!? Це ж блюзнірство, святотатство!

— Ні, це любов, — уперто сказав Поцілуйко.