т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.

Я згадав, що бараки, які ми оглядали, були темні, брудні, вогкі, низькі, й про себе згодився з ним, що требування, дійсно законні. До нас підбігла знайома вже мені собачка і, б’ючи себе хвостом по задніх лапах, звиваючись і крутячи на всі боки головою, мов прохаючи у мене вибачення за гавкання, стала тертись коло моїх ніг.

- Державна Дума грає свою ролю... Да!.. Вона будить надії, думи... В цьому її велика роль!

Собачка од мене перейшла до нього й лизнула йому руку.

- Пошла!.. Фу!.. Де вона взялася тут?.. Вже завелась азіятчина... Хто її привів?.. Пішла к бісу!.. У мене ні одної собачки... Я находжу, що вони ніякої користи не приносять... Од них пахне Азією... Пішла ти! Треба сказати Михайлу, щоб прогнав... Да! Страйкують... А ось це - мій сад... Я вам зараз покажу, що значить культура й машина... До обіду ще далеко...

Він вийняв золотого годинника й глянув у нього.

- О! Ще маємо години три... Ми обідаємо в п’ять... В нашому розпорядженні цілих дві з половиною години...

В очах мені помутилося. Розуміється, я не бачив, «що значить культура й машина», хоча ми години півтори ходили по саду й навіть лазили в оранжереї. Я вже сам був машиною, яка, не почуваючи нічого, тільки пересовувала ноги, хитала головою й щось бурмотала.

Нарешті ми вийшли таки з саду і я зідхнув вільніше. З села чувсь якийсь крик і співи. Коростенко зупинився, пильно послухав і, рушаючи, сказав:

- Дядьки тепер чують себе господами положенія... «Дума, мовляв, наша!» Погано тільки, що Дума розгорячає дуже інстинкти. Не вадило б здержувать... «Дума одбере землю»... А як не одбере? Що тоді?

Я стиснув плечима й промовив:

- Як же Дума може здержать, як селяни вимагають, як їм треба землі?

Він зупинився і, взявши мене за лацкан, сказав:

- Дорогий добродію! Ви - проґресивний чоловік і я - проґресивний чоловік. Обоє ми хочемо добра, правди... Я сам поділяю погляди тої партії, яка вимагає землі селянам... Але... Будемо говорити по щирості. Одне - лозунґ, а друге - життя. Селянам треба дати лозунґ «землі!», бо без цього вони не будуть боротись за політичну волю... Але ж не будемо кривить душею... Чого наші селяни бідні? Хіба справді від недостатка землі? Це ж... ну, по меншій мірі це помилка. Наш селянин - азіят. Ось у чому гвоздь. Культури, Европи йому треба! Школи! І перш усього - зрозумілої, української школи!

- Добре!..- скрикнув я, але він мене зараз же перебив:

- Позвольте, позвольте! Це не все! Я не кажу, що їм зовсім не треба землі... Як можна!.. Але ж як дать? Треба так дать, щоб не вбило культури, щоб селянин розвивався... Ну, скажіть...- як можна взять і розділить всі ці машини мої, всю цю культуру між селянами? Абсурд!

Назустріч нам хутко плив по подвір’ю Грегуар, схиливши голову набік, широко розмахуючи руками, наче одбиваючись од чогось.

Коростенко зараз же змовк і стурбовано, напружено став дивитись на Грегуара.

- Что такоє? Безпокойно в дєрєвнє? Да? - спитав він.

- Нєт. Пожалуйте обєдать...- схилив голову на друге плече Грегуар.

- А!.. Хорошо, хорошо...- з полегшенням промовив Коростенко і, звернувшись до мене, добродушно проговорив:

- Неспокійно у нас на селі... Збираються громить мене дядьки... Вже письма шлють... щоб вибиравсь зарані, бо все одно одберуть землю... От вам інстинкти... Приходиться бути на сторожі... Темна маса може справді і спалить тебе, і вбить... Боротьба за існування!.. Да! Ну, ходім обідать!

Він ще зупинився, прислухаючись до криків на селі, і ми пішли. Хвилин через десять вмитий я сидів уже за столом проти пані Коростенкової, повної, млявої жінки з блідо-сірим лицем і подвійним жовтим підборіддям. Коло неї сидів мій ученик Василько, опецькуватий, чорнявий хлопчинка, років десяти, схожий на батька.

- Ти ж будеш слушаться господіна репетітора? - гладячи пухлою рукою стрижену голову Василька, мляво тягнула пані.- Да, Васєнька?

Васєнька сьорбав борщ з таким виглядом, що мовляв: «побачимо!»

- Только ви с нім, пожалуйста, уже по-рускі занімайтесь... Ніколай Андреіч большой любітель малоруского язика, но ребьонку ето ізлішнє.

- Я по-мужіцкі нє хочу учіться! - не підводячи голови, випалив Васєнька.

Коростенко ніяково засміявся.

- Дурачок. Разве на малоруском язикє только мужікі говорят?

- Нуда мужікі!

- Глупості, Васєнька! - вмішалась пані.- Малорускій язик такой же, как і рускій... Но тєбє нужно по-рускі учіться. Мой Ніколай Андреіч, відітє-лі, счітаєт, что всьо должно развіваться... Но ето он только так говоріт, а на самом дєлє он потому такой любітель малоруского... Сказать, Коля? - лукаво глянула вона на чоловіка.

- Глупості, Лєна, видумиваєш...- сухо й незадоволено пробурмотів він, мішаючи ложкою в тарілці.

- Ето єго больноє мєсто...- засміялась вона до мене...- Сказать, Коля?.. Он, відітє-лі,- вона знов лукаво глянули на нього.- Он напісал одну кніжечку на малоруском язикє о шелковічних червях і считаєт тєпєрь себя настоящім малоросом. А он і говорить по-малорускі нє умєєт. Я просто нє понімаю єго... Какіє-то слова... Я сама малороска і всьо понімаю, когда мужікі говорят, а єго нєт...

- Конєчно! Потому что я говорю літєратурним язиком.

- Ну, оставь!.. Просто не умєєшь...

- Лєна! - сухо й терпко глянув на неї Коростенко.- Ето наш всєгдашній спор... Ми успєєм єщо надоєсть нашему гостю... Скажі лучше, чтоби подавалі второє... Ви щось шукаєте? - звернувся він до мене, бачачи, що я воджу очима по столі.

- Еге ж, соли...

- А ось же солянка перед вами,- показав він на якусь пляшечку, що стояла коло мене. Я взяв її, але соли з неї не міг добути. Глянувши на Коростенка, я побачив, що він лукаво й задоволено посміхається.

- Не посолите?.. А ось дивіться... Позвольте мені... Бачите?.. Машина!.. У мене все машинним робом. Практично, правда?

Я проти волі посміхнувся.

- Да! Наука - сила! - рішуче хитнув він головою.

-