Григорій Сковорода - Пільгук Іван

Недаремно вона кимсь насипана й вітрами повита. Візьми там пригорщу землі, поклади в торбу й носи, як свячене. Куди б тебе доля не закинула, бережи ту ношу. При кожній нагоді довідуйся, як пахне вона полиневим рідним вітровінням. Тоді серце твоє сповниться радістю й мужністю, глибше пізнаєш самого себе, довідуючись, хто ти є...

Мандрівник пішов своїм шляхом, розпрощавшись з юнаком. А той зійшов на могилу, окинув зором простори, набрав пригорщу землі, впивав її пахощі. Відчув, як душа наповнюється ще не знаною силою. Вдячно дивився услід пораднику, черпаючи думкою з доброго серця Григорія Сковороди одвічну істину пізнання самого себе.

"

Приваблював Сковороду древній Острогозьк і кучерявими берегами Тихої Сосни, й переказами про найдавніший (Острожський козацький полк Слобідської України, що обіймав простори до Дону та сягав на північ ледве не до Воронежа. Мав тут Сковорода своїх друзів. Тому добре міряний був ним шлях від Осколу до Тихої Сосни.

Прибув у Острогозьк і прославлений у церкві преосвященний Тихін. Довідавшись про перебування тут мудрого мандрівника, преосвященний зажадав зустрітися й порозмовляти з ним. Але Сковорода уникав зустрічі з високим церковним служителем. Обидва ходили на берег Тихої Сосни — Сковорода своєю дорогою, а Тихін своєю. Преосвященний умисне почав ходити сковородинською стежкою, щоб зустрітися з прославленою людиною.

Нарешті преосвященний досяг свого — зустрівся з Сковородою. В розмові Тихін запитав співбесідника, в чиєму житті знаходить Григорій Савич найбільше мудрості.

— У житті бджіл,— відповів Сковорода.— Добре було б, якби й люди жили такими трудовими громадами, як бджоли.

— А чи не здається вам, що церква божа подібна до прославлюваного улію бджіл?

— Хіба тим, що в улію теж серед трудових бджіл є трутні,— спокійно відповів Сковорода.

Преосвященний знітився, не знав, що сказати на таку неждану відповідь. Ллє співбесідник вивів його з ніяковості:

— А в чому ваше преосвященство вважає найбільшу мудрість?

— У царстві божім,— багатозначно відповів служитель церкви.

— А чи будуть і в тому царстві бджоли та трутні? — запитав Сковорода.

Замість відповіді преосвященний, перехрестившись, швидко зник.

У наступні дні Сковорода спостерігав, як преосвященний Тихін почав ходити іншими стежками, уникаючи зустрічі. Григорій Савич з цього був задоволений і позбувся велемудрих запитань преосвященного.

МОВОЮ ІНОСКАЗАНЬ

Серцем поета й роздумами мислителя він зважував події. Численні розповіді про Коліївщину, зустрічі з її учасниками, відомості про жорстокі покарання повсталих селян до глибини душі вражали його, лягали новими віхами у свідомості...

Ще продовжувалась війна й після великих перемог. Фельдмаршал Румянцев сповіщав про нові бої, про перехід через Дунай, за що одержав почесне прізвище Задунайського. Граф Румянцев-Задунайський у рапорті на ім'я імператриці Катерини улесливо повторював її ж слова: "Не спрашивали римляне, когда, где было их два или три легиона, в коликом числе против их неприятель, но где он, наступали на него и побеждали".

Пишалася перемогами російського війська імператриця. До Вольтера вона писала: "Россия из каждой войны выходила более цветущей, чем была прежде; войны возбуждали промышленность; каждая из них порождала какой-нибудь новый источник, который давал новую

Титульна сторінка видання творів Г. Сковороди 1912 року.

Меморіальна дошка у Бабаївських лісах.

Скульптурний портрет г. Сковороди.

Скульптор В. Савченко (Харківський історичний музей).

Могила Г. Сковородя в селі Сковородни!вка Харківської області.

жизнь торговле и оборотам... В России все идет своим порядком; есть области, где почти не знают, что у нас два года война. Нигде нет ни в чем недостатка; поют благодарственные молебни, танцуют и веселятся".

Але не такою веселою поставала дійсність перед очима допитливого й спостережливого мандрівника Сковороди. Тягарем лягала війна на плечі народу, жорстокішим ставало кріпосницьке гноблення. Відбирались у населення рештки самоврядування, посилювались побори, гужова та трудова повинність. Тоді народилась і пісня:

Наступає чорна хмара,

а другая синя.

Не заступить син за батька.

Л батько за сина.

Женуть батька в степ косити,

Сина — молотити.

Третю дочку-паняночку

Тютюну садити...

Новими враженнями сповнювалось життя непосидливого Сковороди. Неспокій гонив його шляхами України і за її межами. Раніше уникав заходити до шинків та заїжджих дворів. А тепер, при нагоді, не минав і цих найгустіше розкиданих закладів на несходимих шляхах країни. Всюди були протоптані стежки від церкви до шинку. На цвинтарі й під шинками знаходили притулок різні бездольці, серед яких траплялися й біглі люди. їх побільшало з часу, коли Кирило Розумовський в останній рік свого гетьманування оголосив схвалений імператрицею універсал, що обмежував право переходу селян від одного до іншого власника.

Час від часу про біглих людей сповіщали навіть "Санкт-Петербургские ведомости". Тут оголошувалось часом таке: "Втекли дворові — чоловік і жінка. Чоловік чорнявий, високий, очі карі, ніс гострий, вуха помірні, рухливий, на руці тавро. Жінка низенька, світловолоса, обличчя кругле. Розшукує власник..."

193

Григорія Савича обурювали подібні повідомлення. Він прислухався до розмов різних людей, читаючи в них сльозами писану велику повість життєвої правди. Чув і зухвалі теревені чиновників, суддів, різних п'явок людських. Гострі переживання та обурення викликали відомості про безправність людини, яку можуть господарі навіть продавати, хоч юридично ще не були визначені права такої торгівлі.

Народний протест проти гноблення вилився у велике повстання, очолене Омеляном Пугачовнм, що незадовго перед тим вславився хоробрістю при взятті турецької фортеці Бендери й дістав за це чин хорунжого. Розгорнулась і772 року на просторах Дону та Волги велика селянська війна, в якій брали участь і слобожанські втікачі. Значні частини російської армії під командуванням жорстокого генерала Олександра Бібікова були кинуті на придушення повстання. А зрештою імператриця Катерина дала доручення одному з своїх фаворитів, генералу Григорію Потьомкіну, остаточно ліквідувати пугачовщину.

1772 рік вписаний в історію і першим поділом Польщі між Росією, Пруссією та Австрією та придушенням польських заколотів.

Позначений і в творчій біографії Сковороди 1772 рік написаниям діалогів "Бесѣда, нареченная двое, о том, что блаженным быть легко", "Діалог, или Разглагол о древнем мірѣ". До цього часу належить і написання значної кількості байок.

Критичні роздуми мислителя виливалися у творах. Його бентежили обурливі явища в суспільному житті. Чув він голос народного протесту за чинимі кривди. Приєднувався до нього своїм словом правдолюбства, що виливався в іносказаннях байок, притч та філософських діалогів. Написаний "Діалог, или Разглагол о древнем мірѣ" Григорій Савич надіслав Михайлу Івановичу Кова-лінському, супроводжуючи листом, у якому просив: "Прійми сію мою лепту. Читай. Мудрствуй. Прирасти ее

и возрасти ее. От зерна изыйдет благосѣннолиственный дуб мамврійскій. СѢнь его вмѣстит хоть вселенную... Мно-зи глаголют, что ли дѣлает в жизни Сковорода? Чем забавляется?.. Лз же поглумлюся в заповѣдях вечного".

Знайомив Сковорода своїх друзів і з діалогом "Бе-сѣда, нареченная двое, о том, что блаженным быть легко".

Ще в Китаївській пустині зародився намір написати ці діалоги. Повернувшись на Слобожанщину, Сковорода поволі обмірковував нові філософські праці про зміст життя людини, про її щастя, про явища, які обіймають простір часу, взаємозв'язок речей та природні зміни їх форми, невіддільної від змісту. Кожна видима річ породжує свою тінь: "Роги и кожа оленья есть плоть и тѣнь. Надѣнь кожу его с рогами без сердца і будешь чучело его".

Перемагаючи теологічні намули, мислитель шукає істину у взаєминах людей, у розумному житті, розвінчує удавану, скороминучу славу вельмож:

Их твердь — одна вода, В средннѣ их — біда.

Не в розкошах і почестях слава "бренного человѣка". Є інший світ, "гдѣ царствует вѣчная сладость и вѣчная юность".

"Если бы мнѣ вселенную дарил по плоти, я бы отказался. И малые сторонки моея матери Малороссіи,— говорить один із учасників полемічного діалога,— и одной ея горы не взял бы".

Природа складається з речей, що мають між собою постійний зв'язок: "Вода без рыб, воздух без птиц, а время без людей — быть не может". Біблійне поняття про бога — творця світу — Сковорода намагається підпорядкувати філософському розумінню істини: "Мір наш єсть риза, а господь — тело. Небо наше есть тѣнь, а господнє — твердь. Земля наша — ад, смерть, а господня — воскресеніе. ВѢк наш есть то лжа, мечта, суета, пара, ничто же, а истина господня пребывает вовѣки".

Не завжди спроможний був мислитель розвіяти всі теологічні серпанки, осмислюючи таємниці світу й духовної природи людини. Він не міг сягнути далі своєї епохи в розвиткові людського мислення. Але й крізь завуальовані не завжди виразними твердженнями роздуми пробивається критичне начало, чути голос протестанта, якого не задовольняє дійсність.

Мислитель закликає "обновиться духом ума и одіться в нового человѣка". Він пристрасно закликає: "Воста-ни, о лѣнивый дремлюче! Возведи очи твои, о сідящій в темницѣ! Минай и проходи пусту бездну и стѣну твоих стихій. Воззри хоть мало, о тяжкосердная и ползущая душа".

Саме в часи гонитви вельмож за славою, коли й козацька старшина падала ниць перед монархічним троном, прагнучи "быть жалованой" імператрицею, Сковорода міг проголосити: "Всяка плоть есть то сѣно, и вся слава человѣческая есть то тлѣнь, грязь, ветош, ничто же". Подібні проголошення були сміливим викликом всім увінчаним скороминучою славою катерининської епохи щедрих нагород і пожалувань цілого сонмища вельмож, що підпирали високий трон абсолютизму й гноблення.

Силою думки, гостротою протестантського слова Сковорода стає в ряди найпередовіших для свого часу глашатаїв волі та права людини на її життя й духовний розвиток. Муза його знаходить живі джерела в бутті народу.