Григорій Сковорода - Пільгук Іван

Молодший приховував у карих очах щось тоскне, задумливе, невимовне. Наймолодший — юнак—дивився, посміхаючись веселими блакитними очима, в яких крилися й приховані блиски козацького завзяття.

Зупинившись біля подорожніх та привітавшись, Григорій Савич запитав, куди їх бог несе. Забачивши в його руці флейту та сакву за плечима, кобзарі зупинились і замість відповіді заграли, наспівуючи:

Літав орел, літав сизий Попід небесами! Гуляв Максим, гуляв батько Степами, ярами.

Ой, як та пісня вразила чуле серце поета! Здавалося, що кобзарі своїми натрудженими перстами не струни перебирали, а торкалися свіжих ран закривавленої й задимленої пожежами України. Бачив, як у старого кобзаря повисла сльозина на сивому вусі, а в молодого засвітилися жагою гніву іскри в очах.

— Гуляв Максим, та більше не буде,— заговорив старий кобзар.— До струн цієї кобзи не раз торкалася й рука Залізняка. Хай йому добро згадається, якщо не закатував нашого батька-лицаря генерал Кречетников, що за наказом відьми цариці зрадливо, не по-лицарському, а обманом полонив Максима та Ґонту. Залізняка погнали до Москви, а славного Ґонту віддали на розтерзання ненависній шляхті, мовляв, він польський підданець. Прокляття на голови катів! — кобзар підніс вгору руку, стиснувши в кулак зашкарублі пальці.

Ще розповів старий, що до ворожих рук потрапили й побратимн-кобзарі. На кодняиську розправу забрали славних кобзарів Прокопа Скрягу, Василя Варченка, Михайла Сокового. Кажуть, що повідрубували їм пальці на руках за гайдамацьку гру, а потім стяли й голови. Ллє не всіх кобзарів гайдамацьких спіймали. Ось і їх троє втекло, щоб у народі розносити славу про Залізняка й Ґонту. Хай знають люди, як добувається воля і в кривавій кривді купається неволя.

Вражений розповідями, Григорій Савич запросив кобзарів мандрувати разом. Брався навіть нести на собі бандуру старого кобзаря. П ж торкалася рука самого Максима Залізняка! Така ноша не буде тяжкою. Аж до Гусинки разом з Сковородою мандрували кобзарі, сердечно розповідаючи про побратимську щиру вдачу Залізняка, про красномовні виступи ігумена Мельхіседека, про горем битого Ґонту.

Той Гонта найбільше зазнав пригод. Конфедерати, довідавшись про співчутливе ставлення Ґонти до виступу Залізняка, заарештували, закували в кайдани і, вивівши на площу, поставили перед шибеницею. Але тут з'явилася вдова Обушиха і зажадала спасти лицаря, оголосивши про свій намір взяти його з-під шибениці. Такі звичаї козацькі. їх ніхто не порушував від часів Богдана Хмельницького. Не можна було порушити й тепер ці звичаї. Гонта залишився живим, повернуто було йому зброю й сотницьку булаву. Та не зрадив своїх переконань лицар — з'єднався й побратався із Залізняком. А коли царські війська разом з шляхтою придушили повстання, то найлютіше покарали Ґонту, здіймали з нього живого шкіру, завдаючи жорстоких мук.

Страшно й тривожно було слухати розповіді кобзарів. А коли зупинялися десь у селі й сходилися люди послухати розповіді та гру дивних мандрівників, тоді Сковорода сам брався грати на бандурі. Скидали шапки старі й малі слухачі, молодиці зітхали, дівчата ронили сльози, довідавшись, що їхні подільські сестри тепер вплітають серед кольорових і чорні стрічки для вияву жалоби за своїми земляками.

Натхненно грав Григорій Савич. Йому самому здавалося, що у звуках бандури він читав ніким не писану історію України. Журливо стогнали струни, а за ними виводили кобзарі:

Годі тобі, пане-брате. Ґринджоли малювати, Берн шаблю гостру, довгу Та йди воювати!

Кому воювати, кому поле орати, а кому словом засівати ту ниву, политу кров'ю та сльозами. Може, зійде слово, щоб заквітчати зеленим руном землю рідну.

Ой з-за гір, з-за гір вилітав сокіл. Гей! А з-під хутора вилітало два.

А з-під хутора вилітало два. Гей!

"СоколЄ-брате, ой де ж ти бував? Ой де ж ти бував, ой де ж ти літав? Гей!" "Ой літав же я сильно високо!

Ой літав же я сильно високо. Гей!

Ой видав же я зелене жито. Зелене жито, козака вбито. Гей! Козака вбито, не схоронено".

Неслося за вітром розлоге "гей!", а душа поета бриніла кобзарськими струнами, наповнюючись новими творчими мотивами. Коли залишався на самоті, то, здавалося, сходились до нього на раду гайдамаки, приносили свої болі й невситиму жагу волі. Ставали перед ним рядами — не жебраки, не прохачі помилувань, а володарі своєї долі. Думка поета ширяла просторами, як у пісні — "літав орел, літав сизий попід небесами". Хай гайдамацькі ножі викрешують і слово палке та вражаюче!

Хотілося помандрувати Залізняковими шляхами, глянути на згарища, що зберігають у собі незгасні іскри.

Мандрівників гостинно привітали в Гусинці. У домі Сошальських знайшов Сковорода приязне до себе ставлення.

Збиралися па майдані люди, коли прибували туди кобзарі. Григорій Савич не тільки від них не відставав, а ще й доповнював своїми словами кобзарські вісті.

У КІТАЇВСЬКІЙ ПУСТИНІ

Дні й тижні перебували мандрівники у домі гостинних Сошальських. Тут любили музику та пісні, поважали кобзарів. Сковорода з своїми подорожніми побратимами приніс сюди багато втіхи, змістовної розваги.

А через якийсь час Сошальський домовився мандрувати разом з Григорієм Савичем до Києва. Випроводжали кобзарі свого друга, разом вийшли аж на Ізюмську сак-му ', що відгалужується від Муравського шляху. Ще татари протоптали ту сакму, а може, й київські князі ходили нею, щоб шоломом напитися води не тільки з Дінця, а й з Дону. Коли зійти тим шляхом на Кременецьку гору під Ізюмом, то перед очима розкриваються неосяжні простори. Півколом оповиває гору Дінець, сте-лячись до Святих гір (Святогорськ). А у підніжжя Кременецької гори, на цвинтарі, відшукали мандрівники могилу славного козацького полковника Квітки і вклонилися їй. Недалеко тут і прославлений на Слобожанщині Преображенський собор на краю міста, перед яким раніше відбувалася козацька полкова рада.

Григорій Савич давно мав намір побувати в Преоб-раженському соборі, подивитися на срібні шата оздобленого запорожцями євангелія. В соборі відправлялась служба. Увійшовши у храм, вражені величним витвором мистецтва іконостасного живопису, мандрівники з кобзами в руках стали на коліна. За ними всі, хто був у соборі, теж опустипись на коліна. Збентежений Григорій Савич розумів, що то було не звичайне церковне колінопреклоніння, а щось вище за повсякчасні обряди. Він не клав земних поклонів, захоплено оглядав архітектуру побудованого в часи розквіту полкового козацького самоврядування храму. Колонади та багато орнаментовані стіни, іконопис зіставляв з мистецтвом італійського відродження. Тут було чому повчитися й великому зодчому Растреллі. Хай у віках прославиться хист безіменних митців і народних умільців! Хотілось вірити, що кожну цеглину цього мистецького храму берегтимуть як святиню нащадки, читаючи у дивній споруді свою історію...

1 С а к м а — слід [татарськ.).

Розставався з друзями-кобзарями Сковорода аж на Крем'янецькій горі. Незвичайне то було розставання. Кобзарі то ставали на коліна, цілували землю, то здіймали руки до захмареного неба, до примерклого сонця. Співали й ридали. Раптово знявся вихор, закружляв у повітрі стебла перекотиполя, розвівав поли свиток мандрівників. Вітер ударяв по струнах кобзи, і вона жалібно квилила. Наймолодший кобзар, вірячи народним звичаям, витяг з-за халяви гайдамацького ножа і почав лезом розсікати вихор. Наче змагався в єдиноборстві з потворою гайдамацький співака, доки не переміг. Поранений вихор, шаленіючи, залягав на схилах Дінця. Обіймалися, прощаючись, друзі. Помандрували. Сковорода ще довго дивився їм услід, уловлюючи здалека слова пісні:

Літав орел, літав сизий...

Вчувалися ці слова, коли прибув він до Києва; оселився в Китаївській пустині, що розляглася наддніпрянськими угіддями недалеко від міста. Не захотів Григорій Савич набридати своїм знайомим у Києво-Печерській лаврі, прагнув самотності, щоб зібрати свої думи, дати їм раду, як допитливим дітям. Найближче до Китаївської пустині причаївся Видубецький монастир, визираючи хрестами та банею з-за високих горбів, наче прибився на відпочинок у затишку потомлений роками, прославлений мудрістю похилий бувалець. Оглядав його уважно Григорій Савич, подорожуючи узбережжям до Китаївської пустині. Та як і не оглянути, не пригадати ту давнину, коли, заснований в урочищі Видубичі в одинадцятому столітті, монастир витримував навали половців, а згодом й літописання перенесли сюди ченці з Києво-Печерської лаври.

Зустрівся Сковорода зі своїм родичем Іустином Звіраком, який перед тим був начальником відомої лаврської друкарні. Тепер він став управителем багатого монастирського урочища, званого "Китаївська пустинь". Тут розкинулись у мальовничій місцевості пасіки, сади та сіножаті, обіймаючи берегові простори обабіч Дніпра аж до Кончі-Заспи. Облюбував собі для життя Сковорода дуже скромне приміщення недалеко від Дніпра.

Пустинь Китаївська привабила його тихим життям та чарами природи. Підіймався Сковорода до схід сонця, першим приходив на сіножать і ставав поруч з іншими косити пахучу, росою кроплену траву. І дзвін коси, і пахощі лугові, і гомін пташиного царства нагадували дитячі роки, наповнювали дивними почуттями серце поета. Любив простори, залиті сонцем і медовими пахощами, а вечорами впивав душею сяйну красу зірок. Зорі ж у небі — то відбиток сонячного світу. Випромінюють його перлини, пливучи по орбіті всесвіту. Збагнути б ту велич, осягти ще не осягнене питливим розумом. Тоді довіряв свої думи й таємниці тривожної душі рядкам, які стелив на папері.

Минали години в убогій хижі, над вікном якої ластівки звили гніздечко, а часом влітали в саму хижу, сідали на потемнілу від часу раму, з якої виглядало аскетичне лице угодника. Надвечір заходив Іустин, потрясаючи лах-матою головою, скаржився на неподобство ластівок та безсоромність їх перед святим угодником, загрожував поруйнувати гніздечко. Але гість заперечував, говорив, що ластівка приносить благодать людині. Іустин запалював лампаду і бажав гостеві спокою. Але спокою той не знаходив.

Підсліпувато блимала лампада, гойдаючи тіні. Наче пізнавав у них давніх знайомих. Приходили вони на розмову, воскрешаючи в пам'яті диспути, змагання думок.