Григорій Сковорода - Пільгук Іван
Десь загинув у козацькому поході. Всі стежки і доріжки окропила слізьми. Коли б він був живий, то я рада б зносити і побої та лайку. Від кожного його стусана мені не боліло б, а лише тішилось серце, бо то б'є рідна рука чоловіча. І сусідок скликала б та гостила, щоб радіти разом. Самотність жене в дорогу.
У нічній прохололі жінки, як рідні, тулились одна до одної, щоб зігрітися, слухали розповіді доброго мандрівника, який не давав згаснути ватрі. А коли небо зайнялось рожевою смугою на сході, він звернувся до
жінок:
— Кожна з вас носить горе та печаль при собі. Треба кожній поділитися цією ношею. Передайте одна одній частину свого горя — і стане легше кожній. Людина пізнає себе і в горі, й у радощах. Щоб бути щасливим, треба поділяти свої статки і нестатки.
Жінки приязніше почали поглядати одна на одну. У кожної заіскрилась радість у виразі журливих очей. Поглядали вони на зворотний шлях. Дякували доброму пораднику за мудрі речі, лагодячись повернутися до рідних осель.
— Як же тебе звати, приязний чоловіче? запитували па прощания. А дізнавшись, що то був Григорій Сковорода, бажали йому довгих років життя...
Збентежив мандрівника похмурий вигляд пастухів, що сиділи край шляху, розкладаючи вогнище. Привітався, зупинився, а далі й присів на землю біля ватри. Пастухи переглядались, недовірливо й неохоче давались на розмови. Нарешті найстарший заговорив:
— Маємо чого журитися... Сьогодні наш пан шляхтич тихли верхи на коні полювати вовка в лісі. Чи вполює пміо, чи ні, і шкуру вовчу привезе, як завжди. Може, іо іикѵра і по "аторішнього полювання. За цю вовчу здобич кожного разу вимагає десяток ягниць від селянських дворів, мовляв, все єдно вовк роздер би їх, сполошивши всю отару. А тієї отари вже мало й залишилось. Загарбав шляхтич сотні овець, погнав їх на випас у далекому хуторі.
Слухаючи скарги, сидів задумливо мандрівник, наче хотів розгадати якусь таємницю. Кожне слово пастухів бОЛЯЧО вражало його. Запитав, яким шляхом поїхав шляхтич на полювання. Вийшов па колію й попростував по сліду кінських копит.
Аж під вечір дістався до лісу. Забачив на узліссі коня, прив'язаного до дубової гілки, а під дубом розлігся шляхтич на вовчій шкурі. Видно, що та шкура не раз уже служила йому. Однак при ній ще збереглися вовчі вуха й зуби — вправна рука білувала вовка.
Мандрівник, зупиняючись, привітався й оголосив себе теж мастаком полювати на вовків, а далі розговорився, зацікавив пана дотепними розповідями про мисливські пригоди. Коли добре смеркло, шляхтич загорнувся у вовчу шкуру й заснув, а далі так захріп, що й листя на дубі затремтіло. Тоді мандрівник відв'язав коня, повів його далеко в нетрі і там прип'яв до дерева. Повернувшись до ватри, продовжував підкладати дрівця. Нарешті заснув на світанку. Прокинувся від репету. То кричав шляхтич, кидаючись то в один, то в інший бік шукати коня. Втомившись, сів у відчаї на землю,— вирішив, що то злодії вночі вкрали коня. Що робити? Як повернутися до села? Та ще треба й вовчу шкуру на плечах нести. Зрадів, коли подорожній згодився прислужити — понести вовчу шкуру. Але шлях далекий, а пан звик лише верхи їздити. Кмітливий мандрівник порадив дійти до хутора, де пасеться шляхтичева отара, а звідти поїхати верхи на доброму барані. Гонористий шляхтич спочатку вилаявся, а потім почав сміятися: хіба можна барана погнати від отари овець? Та він так буде коверзувати й напитись, що скине з себе найліпшого вершника. Але кмітливець запевнив, що він знає, як барана зробити покірним віслюком. За це просив лише подарувати йому вовчу шкуру. Пан пристав на умову лише після того, як пройшов кілька верст, втомився й радий був віддати будь-що, аби врятувати своє життя.
Нарешті дісталися до отари. Шляхтич наказав слузі-пастухові загнуздати барана й запрягти його в повозоч-ку. Баран корився пастухові. Але тільки відчув на собі вершника, як почав стрибати. Навіть вівці сполошилися. Допоміг тут мандрівник. Він сів у повозочку і показав баранові вовчий писок з зубами, розгорнувши подаровану шляхтичем шкуру. Баран, злякавшись, швидко побіг вперед. За бараном рушила вся овеча отара. Коли він починав приставати, мандрівник з повозочки знову показував йому вовчі зуби. Тоді в барана набиралась нова сила, і він скоком біг уперед. Химерному шляхтичеві навіть сподобалась така їзда. Адже він здавна пишався своєю вправністю вершника.
В обідню пору прибули до села. Ніяковіючи перед дміриею, вершник зійшов на поміст. А виморений до знесилля баран упав па землю ледве живий. Заволокли його слуги в кошару. А вівці, жалібно мекаючи, розбрелися по селу — кожнв прибилось до двору свого колишнього господаря.
Шляхтич навіть не попрощався з дотепним приблу-...... іахопаися віл сорому в свою оселю.
Виходячи з села, мандрівник знову зустрівся з сільськими йми пастухами, подарував їм вовчу шкуру та порадив пі ги до лісу й відприпонити коня. Бо скотина ж не винна...
Раділи пастухи від такої події, беручи подарунок від Григорія Сковороди...
На великий покровський ярмарок простували люди: треба щось купити, іншому — виміняти, а були й такі, що хотіли подивитись на зборище, поринути у той шарварок, що розлягався від гомону чоловіків, вереску жінок, ревіння худоби, іржання коней.
Непомітно поплив у людському потоці спостережливий мандрівник. Увагу його привернув літній кремезний чоловік, який вів на ярмарок трьох синів-підлітків. Видно було, що людина йде здалека і не розважатись, а щось необхідне добути. З ними повів розмову мандрівник.
— Мій батько, запорожець, помираючи,—говорив чоловік,— заповів, щоб я синам придбав на щастя кожному
своє. Але не можу збагнути всього, сказаного ним. Ось цьому,— чоловік показав па найстаршого хлопця,— батько заповів придбати те, чим воля добувається; воно у вогні гартується й з сміливцями братається. Сам не можу збагнути сказаного.
Мандрівник посміхнувся, повів чоловіка з синами в ярмарковий ряд, де продавалися гартовані речі, і показав на козацьку шаблю. Звеселилися очі батька, коли придбав старшому синові козацьку оздобу. Зрадів і хлопець, взявши в руки заповітний подарунок.
— А другому заповів батько придбати те, що з вітром у полі обіймається, в походах братається, а в піснях прославляється,— чоловік показав на середульшого сина.
Кмітливий мандрівник повів покупців далі, де продавалися коні, показав на доброго огиря. У чоловіка ще більше проясніли очі. Звеселився і середульший син, коли батько купив йому доброго коня.
— Та ще треба, як заповів мій батько, і для найменшого придбати на щастя подарунок,— вів далі чоловік.— Це таке, що з піснею братається, дивним голосом славиться, старими й молодими поважається.
Подумав мандрівник і повів покупця в ряд, де продавалися кобзи. Догадався чоловік, що треба придбати синові козацьку багатострунну порадницю. Зрадів наймолодший хлопець, беручи до рук звучну кобзу.
— А тепер, пораднику щирий,— звернувся чоловік до мандрівника,— допоможи відгадати таємницю. Помираючи, батько заповів берегти те, що ні за які дукати й перли-самоцвіти не купується, приносить душі відраду, серцю тривогу, народові вічну оздобу. Те. що в огні не горить, на морях не тоне, з словом братається, безсмертям вінчається. Що то воно таке?
Поглянув щирий порадник на чоловіка та його синів і мовив:
— Піснею зветься та таємниця.
Батько з синами щиро дякували доброчинцеві за мудрі поради. З прояснілими думками поверталися вони, проводячи доброго порадника аж на шлях за ярмарковище. Попрощавшись, дивилися услід йому. Бажали щастя й прославляли мудрість Григорія Сковороди.
Добре знана мандрівниками джерельна криниця край Муравського шляху, а поруч ще й озеречко, повите, як віночком, трепетолистими яворами. Під явором сидів юнак, задивившись у прозору воду. Сказать би, милувався своїми пишними шатами, але не було чим пишатися — латана свитина ледь-ледь прикривала схудлі кістляві плечі; на ногах попротоптувані личаки. Та й вродою своєю не милувався юнак — зблідле обличчя, глибоко запалі очі крили якусь таємницю під навислими пасмами розкуйовдженого волосся. Зустріти такого серед лісу, то доведеться тікати, наче від зарізяки. Лиху журбу крив у собі юнак, може, носив покуту за свої провини або гнів до тих, хто його скривдив.
Наче закам'янілий, не ворухнувся юнак, коли біля нього за кілька кроків присів мандрівник. Не звів голови, коли повз нього промчав панський ридван. Інший би звівся, щоб вклонитись панові в ридвані, а йому байдуже, сидить, дивиться на легкі, грайливі брижі, що їх гонить вітер по воді.
Не ворухнувся він і тоді, коли мандрівник витяг із сакви флейту, заграв на ній. Лилися одна за однією мелодії. Аж ось юнак наче прокинувся від сну — дійшла йому до серця одна з мелодій.
— Так, чоловіче добрий,— промовив він,— вгадали мої думи цією пісиею-грою. Душа стрепенулась.
Поглядами зустрілись незнайомці, наче зіткнулись викресані з каменю іскри. Питливим поглядом зважував юнака мандрівник, поклавши на землю флейту. Не питав про його долю, бо сама пісня, зіграна на флейті, повідала про убогого сироту, наймита без притулку, що носить у серці скорботу та гнів. Про інше повів мову мандрівник:
— Ти, юначе, пізнав себе в моєму награванні відомої тобі пісні. А я тебе зрозумів ще й в тому, що ти не вклонився панові, коли той виглядав з ридвана. Та й сам ти пізнав себе в цьому, як і в пісні.
— Пізнав! — аж вигукнув юнак. Наче полегкість відчув на серці. Ніби зрушено камінь з нього. Але ще не всю тяготу знято. Ще душа налита пекельним вогнем.
— То треба до кінця пізнати себе... Пізнати себе в істині.
Зацікавлений юнак слухав притчі й легенди, що їх розповідав мандрівник, і лице його мінилося, очі прозорішали. Впивав ті оповіді, наче тамував жагу джерельною водою. Найбільше припала до серця розповідь про мандри Марка Пекельного.
...І бродить по світу той Марко, носить тугу в собі, народні страждання й скорботу. Що ступить, то аж земля вгинається під ним. Якщо де вчинить добре діло, виступить поборником за правду, тоді легшає його ноша. Проніс її крізь пекло й життєві пригоди. Мандрує — й кінця не видно його незмірному шляху. І буде він одвічно мандрувати, шукаючи істину, пізнаючи себе в кожному доброму й сміливому вчинкові.
— З таким завзятцем хотів би разом помандрувати, щоб спробувати його ношу,— мовив роздумливо юнак; здавалося, що й волосся завихрилося на його голові та й вітер зашаленів.
— Носити Маркову ношу може той, хто ненавидить кривду, чує голос рідної землі.
— Як же почути той голос?
— Зійди на крайдорожню могилу, поглянь навколо.
