Правда і кривда - Стельмах Михайло

Надивилась я на це, Григорію; спочатку вуркотіння й любощі, а далі — чого не буває: байдужість, неприязнь чи й сльози.

— Хай ні одна не проллється у тебе, — обома руками підвів її голову й поцілував очі, брови, міжбрів'я.

— Милий мій, милий, — заклекотів її голос, і вона тепер уся стояла перед мужем, як саме кохання.

— Отак і забулись про вхідчини, — напівжартівливо промовив він і поглянув на дзвіницю. — Може, з такої історичної нагоди вдарити в усі дзвони? Хай сходяться до нас добрі люди.

— А чим ти їх будеш частувати? — набігла тінь на прояснене обличчя Катерини. — Хоч би хлібина чи якийсь кришеник сала був на столі.

— Так зате ж картопля є! А сіль яка? Чого печалитись? В лісах це здалось би розкошуванням! То вдаримо в дзвони? Я вмію! Хлопчаком не раз вителенькував усячину. Сам дяк мені за це вуха обривав, але й хвалив за талант. — Григорій Стратонович насправді підійшов до дверей дзвіниці, але Катерина обхопила його по-чоловічи міцними руками.

— Досить. Іноді ти буваєш наче дитина.

— От і розберися, що ти за одно! — сказав ніби з образою. — То вченим величаєш, то докоряєш дитячим розумом. Коли ж ти правду мені говориш, а коли і лукавиш?

— Люблю тебе, — тихо загуділа у відповідь.

— І зараз викрутилась, — провів рукою по її міжпліччі, що різкуватою лінією вигиналось до стану. І стегна різкувато виділялись у жінки, неначе одштовхувались од стану, але вся її постать була сповнена такою своєрідністю і жіночою принадою, що мало хто не заглядався на неї. Григорія це радувало, але іноді й бісило, коли чиїсь очі більш звичайного паслись на постаті дружини.

Коли подружжя підійшло до землянки, там саме погас вогник, зате зчинився неймовірний шарварок.

— Що тільки ці пустотники витворяють!? — стривожилась Катерина.

— Напевне, у піжмурки почали гратися, бо воля: ні мене, ні тебе нема.

Але невдовзі у віконцях знову блимнуло світло, поколивалося якусь хвилинку і погасло.

— Діти, що ви тільки робите? — гнівно стала на поріг Катерина.

— А ми нічого, мамо, не робимо! — одразу ж загомоніло кілька голосів. — Засвітимо каганець, а він гасне, засвітимо, а він гасне, бо з стелин вибивається вітер і хукає на світло, — показали і губами, і коловоротом рук, як вітер задмухує сліпачок.

Катерина сама засвітила мигунець, але вітер одразу ж вигнув пелюсток вогню донизу. Жінка мовчки, з докором, подивилась на стелю, прикрила дражливе світло рукою, перенесла в інше місце. Тут менш віяло, і вогнищ, здригаючись, почав освітлювати бліді, але веселі обличчя дітвори і вогке убожество землянки, яка на сьогодні вважалася мало не розкішшю.

— Гарну маємо оселю. — Григорій Стратонович, приховуючи посмішку, серйозно розглядається довкола. — Навіть піч є, і запічок, і лежанка, тільки пашні нема на печі. Ну, діти, як вам тут живеться?

— Добре, тату! Страшно добре! Мама навіть до картоплі уволю хліба дала! О! —різними голосами закричала з усіх закутків дітвора.

— От яка у нас сьогодні щедра мати. Почубитись на новому місці ще не встигли?

— Встигли, тільки трошки!

— Василь мені головиць дає! То дайте йому бобу, — заремствував малий Степанко.

— А чого ти без мами лізеш до хліба? їв же сьогодні, як молотник! — баском гримнув Василь на нерозумного братика.

— Зараз, діти, іще поїсте, — посумнілим, з усмішкою Поглядом перелічила дитячі голівки.

На застеленому свіжою полотняною скатертиною столі з начищеної гільзи снаряда ніжно проглядав пучок сонних, ще запечатаних підсніжників і гілочка ліщини, вкрита вже розпухлими сережками. Це були перші весняні квіти. Вони одразу нагадали Григорію і дитинство, і партизанські весни, коли вісники їх — підсніжники — проростали між гільзами патронів чи стояли в гільзі снаряда у його землянці.

— От і дочекались весни, — підніс квіти до обличчя, вдихнув їхній свіжий земляний повів. —Хто назбирав?

— Я, тату, — обізвалася зеленоока, як і мати, Люба. — Це для вас, бо ви їх любите.

— І не побоялася в ліс піти?

— Ми з сусідською Ольгою бігали. В озері під берегом щуку побачили, велику-велику, — розвела ручатами. — Очі в неї були наче квасолини. Вона мало до самої кладки Не підпливла. Отам біля озера і назбирали квітів.

— Спасибі, доню, — притулив до себе дебеленьку, вилицюватеньку десятилітку, яка вже три дні не могла натішитися своїми новими чобітками і де треба й не треба хвалилася:

— А в мене обновка, тато купив.

Повінь добрих почуттів затоплює душу вчителя, коли він чує, як довірливо тулиться до нього дитина. Але на цій світлій радості нема-нема та й озветься болем холодна краплина: до цього б гурту хоча б ще одно дитя. Але на це поки що не має він права.

— Діти, і в мене є для вас гостинець! Вгадаєте? — приглушує сумну росину.

— Цукерки? — першим закричав малий Степанко.

— Не вгадав. Хто далі? — заохочував Григорій Стратонович, трусячи обстріпаним портфеликом.

— Булка!

— Де вона тепер візьметься? — розважливо заперечив найстарший, одинадцятиліток Володимир, такий самий великоокий сміливець, яким був і його тато.

— Цукор!

— Кислиці!

— Яблука!

Григорій Стратонович, надавши обличчю таємничого виразу, розщебнув портфелик, і в землянці одразу стало тихо.

— Ось що! — вийняв грубу і чисту, як сніг, четвертинку сала, а діти аж заплескали в долоні. — Зараз і в нас буде королівська вечеря. Знаєте, як вечеряли королі?

— У них було багацько пундиків, м'яса і продуктів, — обізвався Василь.

— Правильно, Василю, у них було багато пундиків, м'яса і... печеної картоплі.

— І в нас є печена картопля! Чуєте, як пахне, — подав голос Степанко, який і справді повірив, що королі ласували печеноюкартоплею.

— От і будемо їсти її з салом. Так навіть не кожен король вечеряв. Правда, діти?

— Правда, тату! — засміялася дітвора.

— А зараз мерщій сідайте мені! — і поклав у глиняний полумисок своє добро.

Діти так дивилися на цей шматок, наче перед ними лежало якесь диво. Мати подобрілими очима спостерігала за цією сценою, а коли малеча обліпила стіл, крадькома шепнула Григорієві:

— Люблю тебе.

— Справді? — лукаво поглянув на дружину.

— Дуже! — мало не застогнав її низький з незбагненним клекотом і дзвоном голос.

— Що ж, і це непогано, коли любов переходить в нову оселю. Хай вона без хліба, зате з любов'ю.

— А ти ж мене? — куточком ока зиркнула на дітей, чи не чують їх. Але дітям уже було не до батьків.

— Та не без того, — запишався чоловік.

— Противний. Чогось кращого не міг мені сказати на вхідчини?

— І тут скажу: ти найкраща!

— Чогось боюсь за тебе, за нас, — одразу ж зболісніло і з ледь помітними вилицями, хороше заокруглене обличчя, де справді зорями сяяли правдиві весняні очі.

— Та що ти, Катерино? — любується її крупним розламом брів, її очима, що раз од разу міняють свій колір. — Чого тобі боятися?

— І сама не знаю, щось тривожить і тривожить. Іноді так затремчу, немов росинка; навіть оглянуся, чи не сідає біля тебе передвістя біди.

— От цього я вже не хотів би'чути в новій хаті.

— Проклятий Поцілуйко отруїв моє щастя, — трагедійно зламалися брови у жінки.

Григорій Стратонович спохмурнів:

— Щастя само ніколи не ходить. Недарма кажуть: з щастя і горя вродилася доля.

— Та чи не досить нам, Григорію, і горя, і нестатків і поцілуйків?

— Все це минеться, серденятко, бо воно не сутнє, а перебутне.

— Утішаєш мене?

— Ні, свято вірю в це. Зломимо фашизм — доберемось і до нестатків. Прийде час — і не над хлібом сушитимем голови... Будем думати, як їм розумнішими ставати... А поцілуйки що? Гриби-поганки. Виприщило їх на здоровому тілі, поки ми боролись за все краще, виприщив їх бруд пережитків і війни, то й знесе, мов бруд.

— Чогось довго не зносить його. Навчилися ж деякі людей не любити, а сліпити. З тою анонімкою все уляглося?

— Як же інакше могло бути?

— Могло бути й інакше. Скільки скубли тебе через першу, — провела рукою по його чуприні.

— І нічого не вискубли, бо у нас нема зерна неправди

за собою.

— Так бачиш, яким дідьком кривда шипить. Спочатку від тих обмов навіть смішно і дивно було. А тепер — страх огортає. Хоч би подивитись збоку на того біса, — позлішало її обличчя і навіть брови позлішали. — Що він за одно і на кого схожий?

— На людину скидається, в свиню ж переродився. А свиня навіть у церкві баюри шукає.

— Це правда, — метнулася до печі, шаріючи, заметушилася біля неї, проворно поставила вечерю на стіл і знову до свого мужа, притулилась і посміхнулась йому. — Але ніяк не збагну, де ти міг сало дістати?

— Де? Партизанська кмітливість, — посміхнувся, а очима запряв на дітей, мовляв, не розпитуйся при них.

Після вечері Григорій Стратонович зібрався до церкви, де лежали всі його книги.

— Знову до богів і Шексгііра? — з жалем запитала Катерина, коли вони східцями піднялися нагору.

— Знову ж до них.

— Скоро прийдеш?

— Попрацюю ще трохи, поки дітвора посне, а потім і до тебе, коли не надокучив.

— Тільки не барися. Чуєш? — обвилась, обплелася навколо мужа, наче входячи в нього.

— Постараюсь. Яка ти міцна!

— Ти ж мене землею називаєш.

— А чим твої коси пахнуть?

— Вгадай.

— Моїм далеким дитинством... Нагадують матір, коли вона була ще молодою... коли сади і люди не горіли в огні.

— Ой... І не згадуй усього...

— То чим пахнуть коси?

— Любистком.

— Значить, угадав: моїм дитинством пахнуть вони. Дурний у тебе чоловік?

— Найрозумніший, найкращий, — загуділа вся, неначе мідь. — Невже так можна вік прожити? — знову вгору поглянула щастям, довірою, коханням;

Григорій нагнувся над нею, поцілував.

— Гляди, ще діти повиходять, а ми стоїмо, як молодята.

— Справді, вже й не можна так, — здивувалась і посмутнішала Катерина. — Боже, коли є щастя в світі — це ти, — обіймаючи, не випускала його. А скрипнули двері землянки, вона одразу ж відхилилась од мужа. Прощаючись біля двох стовпчиків, де колись має бути хвіртка, запитала: — А все-таки, Григорію, де ти сала дістав? У тебе ж ні копійки за душею не було.

— Так душа була.

— Таїшся?

Григорій Стратонович загадково посміхнувся:

— Я ж тобі казав, що виявив партизанську винахідність.

— І як ти іі виявив?

— Ох, жінко, добираєшся ти до моїх найбільших секретів. Сваритися не будеш?

— Ну, що ти!

— Тоді слухай: сьогодні я заглянув у потайничок отця Хрисантія, де лежить його випивка і закуска. Скажу тобі — приємне видовище побачив.

—Григорію, ти поліз у потайничок? — непідробний жах забився на її обличчі.

— А чого ж і не полізти, коли така причина була? — засміявся чоловік.