Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій

Він гнав від себе думку про те, що якщо люди проголосували за Порошенка, то ця ліберальна гнилизна вже засмоктала їх з головою.

Падіння солдатика, повз якого пройшов без п'яти хвилин головнокомандувач, який ще не прийняв присягу, ніби наочно засвідчувало бутафорне начало в українській гетьманщині. І ніхто не помітив, що коли вже президент виходив, то підійшов до солдатика і щось йому казав, але то вже був інший солдатик, бо того, що впав, забрали від гріха подалі.

Подібні відчуття не справжності були, коли офіційно підтверджувалась українська незалежність у стінах Верховної Ради. Якщо вже й затяті комуняки проголосували за неї – щось тут не так.

Хибним є уявлення про те, що народ не помиляється. Ще й як помиляється! Особливо якщо в ньому нема націоналістичного стрижня. Помиляються покоління й епохи, а їхні нащадки, намагаючись виправити помилки попередників, творять нові – а все тому, що теж не мають націоналістичного стрижня, який розсмоктався у ліберальній гнилизні, поховавши віру й сподівання.

7

Ректор Дрогославського державного педагогічного університету звик розв'язувати глобальні проблеми, а тут довелося добряче пошурхотіти, аби доцент не загримів за ґрати. Ось до чого призводить самодіяльність, яку чомусь називають народною, хоча це авантюризм чистісінької води.

Його врятувало лише те, що на державному рівні постали нові проблеми, які не мали нічого спільного з якимось дрібним хабарництвом у стінах ввіреного йому вищого навчального закладу. Якби не Крим і Донбас, ректору навряд чи вдалось би врятувати доцента від в'язниці. А так органи ніби завмерли, не роблячи різких рухів, очікуючи на розв'язку, що мала би наступити сама собою. Та ще й цей студентик несподівано зник із Дрогослава, виринувши згодом у зоні антитерористичної операції. Тут він би міг стати головним свідком у процесі року, а там перетворювався на звичайного смертного. Інформацію про студентика не розповсюджували. Нехай усе відбувається так, як має бути.

Ректор мав філософський склад характеру і скептично дивився на процес, який називали життям. З іншого боку, він розумів, що завжди можна втрутитись у цей процес і змінити життя як захочеш. Так, до речі, роблять люди за весь час свого існування. Потім, звісно, з'ясовується, що нічого, в принципі, вони змінити не можуть, бо існують закономірності, до яких людям зась, але прості смертні радіють з того, що, як їм здається, вони все-таки втрутились у процес життя і хоч щось змінили в ньому. Виходило своєрідне замкнене коло, по якому рухалася людина, мов та стара шкапа, яка помпує воду. Якби людині розкрили таємницю, чому вона з'явилася на білий світ і що, власне, робить у цьому житті, то вже давно би вона стала Богом. Чи не забагато богів було би на одному клаптику землі?

8

Дядю Вову відкликали в Москву, причому мету поїздки не окреслили. Це було дивно із декількох причин. Ну, насамперед ситуація в Криму на середину червня 2014 року хоч і стабілізувалась, і вже ніхто не сумнівався, що півострів у складі Росії буде всерйоз і надовго, – але спецпризначенці дяді Вови саме гарантували спокій у цьому благословенному краї. Якщо хотіли відсторонити його від керівництва, могли б просто про це сказати. Він не гордий. Не даєте орден – згоден на медаль. Але, з іншого боку, таємний виклик до Москви міг свідчити і про те, що в столиці щось знають таке про стабільність чи нестабільність Криму, чого дядя Вова в упор не бачить.

У приймальні генерал-лейтенанта його протримали добрих хвилин сорок, що теж не могло бути добрим знаком. Дядя Вова почав згадувати, що ж такого поганого він зробив, якщо хочуть усунути від посади. Чомусь був переконаний, що його прагнуть позбутися. З військової точки зору, ніби жодних упущень. Спрацювали чітко і ситуацію тримають під контролем. Невже хтось наябедничав про його стосунки з Машкою, яка мала народити йому хлопчика? Відкинув цей здогад. Хоча сама лахудра могла десь прохопитися.

А потім згадав розповідь діда-кагебіста про те, як воєначальників типу дяді Вови викликали до Сталіна. Їх могли і по півдня протримати в приймальні, аби вони згадували всі свої гріхи, – ті, що були, і ті, що могли би бути, якби вождь всіх часів і народів їх вчасно не зупинив. Наказ про їхній арешт чи розстріл уже був готовий. Здебільшого вони не знали цього, хоча дехто міг здогадуватись. Це була для них ілюзія життя, бо чим довше сиділи у приймальні Сталіна, тим більше вірили, що нічого поганого з ними статися не може.

Якби хтось зараз збоку глянув на дядю Вову, то помітив би кислу посмішку на його обличчі. Це зовсім не відповідало урочистості тієї обстановки, в яку він потрапив. А насправді дядя Вова думав про те, що зараз не ті часи, щоби людей ось так просто і ні за що розстрілювали. Путін, звичайно, великий чоловік, але таким, як Сталін, він уже ніколи не стане, та й боїться бути ним, бо ніколи не наважиться переступити уявний бар'єр, де справді закінчується життя і починається смерть. Кишка в нього тонка, тому й рвуться всі нитки, які колись зв'язували воєдино Радянський Союз, а тепер Росію.

Генерал стрімко вийшов із кабінету, обвів поглядом присутніх, які виструнчились, поручкався лише з дядею Вовою, хоча поруч з ним сиділи не лише полковники, а й генерали, і сказав йому: "Пішли!".

Коли вони вийшли із вітальні, обійняв його:

– Прийми мої співчуття.

9

Коли зателефонував Мирон, Леся щойно розпрощалася з сусідом, який став ходити до неї, мов по свячену воду.

Чоловік сказав, що їх відправляють на Донбас, але нехай дружина не хвилюється, бо вони будуть далеко від передової. За його словами, вчитимуть їх довго й нудно, так що до того часу війна вже закінчиться. Ще запитав про своїх батьків, бо щось уже три дні не може з ними зв'язатися. Леся на це сказала щось загальне, адже вже тижнів два не спілкувалася зі свекром і свекрухою і не знала, що там у них відбувається. Мирон попросив, щоб не говорила їм про Донбас, а просто передала, що в нього все добре, не служба, а рай, а сам він подалі від начальства і ближче до кухні.

Звістка про те, що чоловік на війні, якось не особливо схвилювала Лесю. Ні, вона, звісно, час від часу дивилася новини, бачила, що там відбувається, але Дрогослав був дуже далеко від усього цього, щоби справді можна було зрозуміти ситуацію на Донбасі.

Та й у Лесі зараз наступив зовсім інший – особливий період життя. Вона ніколи не підозрювала, що секс може замінити їй все-все-все. До Мирона в неї було декілька хлопчиків, починаючи з дев'ятого класу, коли втратила цноту. Ні з ними, ні з чоловіком секс не був чимось незвичайним, хоча й входив до обов'язкового меню життєвих насолод. Сусід перевернув у ній всі уявлення про секс. Він брав її грубо, коли хотів, і без усіляких там інтелігентних витребеньок, ставив у різні пози, ось хіба із люстри та шафи вона ще не стрибала – і це їй неймовірно подобалось, оргазм ішов за оргазмом, а їй хотілось знову і знову. Це стало сенсом її життя, як повітря чи вода, без яких людина вмирає. Що б вона не робила, але жила в очікуванні сексу з сусідом і знала, що без цього точно може померти, як без повітря чи води.

І якби в неї запитали, чи хоче вона, щоби сусід став її чоловіком, то Леся дала би ствердну відповідь, але це був би чоловік не у вузькому значенні цього слова, зі штампиком у паспорті, а її Бог, цар, герой, коханець, батько, брат, син.

10

Завербувати Моніку було справою техніки. Джон доповів своєму керівництву, що готовий зробити це у будь-який момент. Жінка, що називається, визріла до цього. Зрештою, обіцяна їй поїздка до України мала на меті саме це, а не звичайні подорожі мальовничими місцями. Працювати треба, Моніко, працювати. Як зазвичай буває у таких випадках, вербовка почалась із сексу. Джон відчував, що вразив Моніку своїми здібностями у цій царині.

Дні потягнулися за днями, а очікуваної відповіді від керівництва все не було. Сказали, що ще дещо мають перевірити із минулого життя жінки. Жодних вказівок щодо Моніки йому не дали. Джон це розцінив як можливість відпочити від сексуальних утіх з нею. За великим рахунком, у нього були й більш сексуальні жінки. Звичайно, Моніка згодилась би на чорний день, і якщо він вділяв їй увагу, то лише в рамках роботи щодо вербування.

Моніка не давала сумувати Джону. Телефонувала. Стала робити це частіше, чим менше уваги він їй вділяв. А коли вже тиждень не займалася з ним сексом – готова була зійти з розуму. Ще не бачив таких жінок. Джон розумів, що його відмазки на кшталт завантаженістю роботою вже не діють.

Протягнув ще день-два. Від керівництва – жодних натяків про Моніку. Довелося призначити їй зустріч. За його даними, в жінки мали бути місячні. Прорахувався. Чи затримка була. Одним словом, мусив витримати цей ураганний смерч сексу, після якого три дні ходив, мов прибитий. Товариші в редакції сміялись. А Джон уже всерйоз думав про те, що зробив серйозну помилку, коли пішов на роботу в спецслужби. Жіночий елемент у цій роботі він явно не врахував.

11

Генерал інфаркту розумів, що всі ці маневри Івана Андрійовича навколо нього, визволення Лілі з кримського полону робилися невипадково й мали далеко загребущу мету. Він ніколи не вірив у щирість намірів кагебістів, навіть якщо ці люди й ставали колишніми. Чіпка Система з великої літери не випускала їх зі своїх убивчих обіймів аж до самої їхньої смерті.

І коли Іван Андрійович усе частіше й частіше почав навідуватися до генерала інфаркту з пляшечкою правдивого закарпатського коньяку, той розумів, що незабаром йому запропонують щось таке, від чого він не зможе відмовитись. Чи все-таки зможе?

Звісно, Ліля розуміла, кому зобов'язана своїм визволенням, але доволі швидко усвідомила, що генерала інфаркту хочуть поставити перед фактом, і він через неї не зможе відмовити Іванові Андрійовичу, хоча за інших обставин навряд чи захотів би займатися тим, що йому запропонують. Жодної конкретики щодо цього в неї не було, та й генерал інфаркту мовчав, бо, можливо, і сам ще не розумів, чого від нього хочуть. Чи все-таки щось приховував від внучки, щоби зайвий раз її не турбувати?

Єдине, на чому вона твердо настояла, – так це щоб Іван Андрійович не споював генерала інфаркту. Він блискавично з нею погодився, і ця штучність його поведінки неприємно вразила Лілю.