Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій

А він уже взяв її на руки і несе до спальні, здирає рештки одягу і пружно входить в її тіло. Хвиля незвіданого і бажаного з головою накриває її. Вона розчиняється в сусідові і розуміє, що хотіла цього давно. Він грубий і наполегливий, і романтичні ніжності не для нього, але це саме те, про що вона мріяла, не зізнавалася нікому й самій собі.

Вони віддихуються, і Леся згадує, що не встигла зачинити двері. Сусід дивиться на неї, мов поранений звір, повільно встає з ліжка, на ходу вдягаючись, і йде до дверей.

Леся лежить в очікуванні. В голові грає снодійна мелодія, а інших звуків навколишнього життя вона вже не розрізняє. Нарешті розуміє, що сусід пішов геть.

Вона встає з ліжка, зачиняє двері на ключ, дивиться у вічко, але нічого не бачить і не чує. Сусіда нема. Аж тепер помічає, що по ногах стікає рідина. Сусід, здається. ввалив у неї чи не відро сперми. Вона усміхається, йде до ванни і довго миється. Усмішка не сходить з її обличчя.

На постелі – велика жовта пляма. Леся міняє простирадло. Лежить гола на ліжку, розкинувши ноги. Очі заплющені, а тіло ніби летить у невагомості.

45

Дивні діла стали творитися в їхньому містечку. Мама Сергія та Володі спочатку скептично дивилася на це все, а потім страх все більше й більше пронизував її душу.

Почалося з того, що з їхнього багатоквартирного будинку виїхало декілька сімей. Хтось казав, що погостювати до родичів. Але коли завантажуєш машини з добром, нажитих за багато років, – які вже там родичі? З'ясувалося, що ці люди втекли в Україну. Мама Сергія та Володі була здивована. Звичайні люди, розмовляли російською, особливої любові до України не мали – а тут таке.

Порожні квартири не довго залишалися вільними. Їх зайняли невідомі люди у військовій формі та автоматами. За вимовою мама Сергія та Володі впізнала росіян, бо й сама була із Росії. Місцеві так не розмовляють.

П'яні дебоші цих людей серед ночі можна було ще стерпіти, тим більше, що жили вони в сусідніх під'їздах, і крики долинали до неї, але вже приглушені відстанню. Можна було собі уявити, що відчувають сусіди. Але всі мовчали, ніхто не смів зробити зауваження тим, хто мав автомати.

Але коли одного разу якийсь п'яний з однієї тієї квартири став з балкона стріляти з автомата у повітря, – багато хто перелякався. Відразу прибігли озброєні люди. Лунали крики. Але вже ніхто не стріляв. Під ранок все затихло.

Мешканці цього будинку боялися виходити із квартир, робили це лише тоді, коли виникала крайня необхідність. Та й то намагалися швидше відійти від небезпечного місця.

Сини хотіли взяти маму до себе. Вона вже майже надумала переїхати в Донецьк, до старшого, Сергія, якби не її кішечки. Вмирати у сімдесят чотири роки було не страшно. Але ж хто догляне за котиками? Підібрала аж чотирьох на вулиці. Тепер було за ким доглядати. Та й їй веселіше. Володя не буде щодня приходити сюди. А ще боялася, що як тільки виїде, відразу хтось з автоматами займе її квартиру. Все-таки вирішила не переселятися до Сергія. Та й п'яних гульок у тих квартирах і стрілянини з автоматів уже не було.

46

Її справді звали Варварою. Варвара краса – довга коса. Насправді коса не була такою довгою, але рудою. Чомусь з дитинства він не любив рудих. А ще – зеленооких. Ця Варвара була рудою і зеленоокою.

На "об'єкт № 17" потрапляли люди, яких офіційно не судили. Їх узагалі не було в жодних списках. Інструкції щодо цих людей були розписані, здавалося, до останнього пунктика. Єдине, чого не було, – що робити з ними, коли вони помруть. Щоправда, у попередніх пунктах були чарівні слова – "на розсуд адміністрації закладу". Ось не знаєш, скільки днів карцеру дати – на розсуд адміністрації. Адміністрація могла й "забути", що в'язень номер такий-то сидить у карцері стільки, скільки жива людина витримати не може. Приходили – а вона справді померла. Вже були три такі випадки. У Москву повідомили про вибуття цих в'язнів. Там усе розуміли і не задавали дурних запитань: а чому вибули? А куди вибули? Карцер витримав лише один.

На початках з генерал-майором був консультант – миршавенький капітан. Він вивчав досвід концтаборів у Північній Кореї, весь час бухикав, ніби заради експерименту посидів в'язнем в одному з них. Але цей досвід був ніщо порівняно з радянським. Миршавенький капітан не знати де викопував колишніх наглядачів сталінських концтаборів, ретельно у них все випитував і записував. Мав три грубих зошити, які беріг краще за зіницю ока. Казав, що видасть книгу. Суворий сибірський клімат остаточно доконав миршавенького капітана, і його забрали з "об'єкту № 17". Казали, що незабаром він помер, а в Росії вже не було такого спеціаліста по трудових таборах, як їх ще неофіційно між собою називали.

Коли він уперше побачив Варвару, а особливо оцінив її погляд, зрозумів, що недаремно потрапив сюди. Ця жінка вартувала усіх його поневірянь. Він, хижо посміхнувшись, сказав сам собі, що особисто займеться її перевихованням.

47

Секретар Дрогославської міської ради на напівзігнутих ногах увійшов до його кабінету і мовчки поклав на стіл перед ним пухкенький конвертик.

Ліниве сонячне проміння, ніби через рентген, просвітлювало все, що тут діється.

Міський голова обережно, ніби всередині був вибуховий пристрій, кінчиками пальців привідкрив конвертик, побачив тугу пачку купюр із зображенням Сковороди і подивився на секретаря міської ради. Той уже розумів цей погляд.

– Це ваша доля за земельні ділянки, проголосовані на вчорашній сесії, – люб'язно пояснив шефу, вичавлюючи з себе щось на кшталт посмішки.

Здавалося, час зупинився. Міський голова про щось задумався. Секретареві міської ради здалося, що той зараз жбурне йому конвертик в обличчя і заверещить, чому так мало грошей дали. Але ж він старався, вицибушив усе, що можна було, навіть часточкою своєї долі поділився, аби умиротворити грізного шефа. А ще й з депутатами треба було поділитися, щоби проголосували за правильне рішення. За великим рахунком, це було несправедливо, адже міський голова палець об палець не вдарив, аби витягнути грошенята із людей, яким закортіло мати земельні ділянки, і вся чорнова робота звалилася на нього, секретаря міської ради. Якби хтось скурвився і побіг у СБУ – хана була би йому, а не шефові.

Нарешті конвертик повільно легким порухом руки поповз до краю столу, і міський голова недбало, мов непотріб, змахнув його у верхню шухляду, де йому, очевидно, вже заздалегідь було приготоване місце. Відтак шеф виразно глянув на секретаря міської ради, а той зрозумів, що жодних слів вдячності не буде, можна йти геть. Йому не звикати. Хамство і нахабство міського голови він відчував на власній шкурі мало не щодня.

Коли за ним зачинилися двері, міський голова глянув на годинник і майже відразу увімкнув радіо. Якраз вчасно.

– Доброго дня, шановні радіослухачі! – пролунав солодкий жіночий голос. – В ефірі радіопередача "Слово Дрогослава". Сьогодні гостем нашої студії є міський голова, який люб'язно погодився відповісти на запитання журналістів і мешканців нашого міста.

Звісно, голос його виявився зміненим, і він сам себе спочатку не впізнав. Але гріло душу сказане. Дрогославці мали зрозуміти, що кращого міського голови, ніж він, вони ще не мали і вже ніколи не матимуть.

48

Тато Андрія не був гордим: коли напивався, міг розмовляти не лише з телевізором, а й з радіо. Цього дня йому трапився під гарячу руку Дрогославський міський голова, який немилосердно себе розхвалював. Якби він знав, що про нього кажуть батько Андрія й інші люди, які слухали це інтерв'ю, то, мабуть, зробив би все можливе й неможливе, аби його балаканину зняли з ефіру.

Парадокс ситуації полягав у тому, що батько Андрія був одним із тих, хто не лише голосував за нинішнього міського голову, а й активно агітував за нього, мало не з піною на вустах доказуючи, який це прекрасний чоловік. Не минуло й року після виборів, як йому витикали за нього: мовляв, кого ти нам порадив? Але у нас дуже часто буває так, що люди не хочуть нести відповідальність за свій вибір. Спочатку возносять свого кумира до небес, а потім втоптують його в болото. Так склалось і з Дрогославським міським головою. Від нього, здається, відвернулись усі ті, хто підтримував його на виборах. Навіть родичі, не отримавши омріяного у вигляді земельних ділянок, посад і чогось подібного, не віталися з ним. Родичів було багато, на всіх не вистачить. Насправді все розшифровувалося дуже просто. Навіщо щось роздавати родині безоплатно, якщо за це з чужих людей можна здерти грошики?

Інтерв'ю тривало десь півгодини, і батько Андрія вичерпав свою тижневу, якщо не місячну норму спілкування. Скінчилося тим, що він вимкнув радіо і пішов спати. До звичайної години, коли на ніч лягали в ліжка, було ще дуже далеко, і всі намагалися сидіти чи ходити тихо по квартирі, аби його не розбудити. Навіть Петрик і Павлик розуміли це, постійно прикладаючи пальчики до рота. Це виглядало би кумедно, якби не було так сумно.

49

З настанням АТО у Дрогославі змінили військового комісара. Складалося враження, що місто має стратегічне значення, а тому і у військовому комісаріаті потрібна нова людина. Попереднього військового комісара закинули аж у Житомирську область в якесь невеличке містечко, де він мав добути декілька місяців до пенсії. А звідки прибув нинішній військовий комісар – ніхто достеменно не знав. Був він уже не першої свіжості, але все-таки виглядав молодо, як на свої роки.

Проте не ця новина стала головною для дрогославського обивателя. Поруч з ним побачили молоду вродливу дружину – Віолетту. У них не було дітей, і це навіювало на думку, що Віолетта є не першою дружиною військового комісара, а різниця у віці років на двадцять лише підказувала жінкам, що військовий комісар уміє підкорювати серця представниць прекрасної статі.

Місцеві донжуани спробували було на міцність сім'ю військового комісара, але дістали відкоша від Віолетти. Все було скромно, без надриву. Лише в одному випадку Віолетта ніби між іншим сказала, що попросить чоловіка, аби нахабу відправили в зону АТО.

Жінки, які намагалися завоювати серце нового військового комісара, теж потерпіли невдачу. Їх відверто не відшивали, все було культурно, але рано чи пізно вони розуміли, що їм нічого не світить – навіть короткотривалий службовий роман.