Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій

Але як би там не було, але тепер багатогодинні розмови Івана Андрійовича з генералом інфаркту супроводжувалися виключно чаюванням.

12

Олег Чернишов призначив Нишпорці зустріч у ресторані "Калина". Це було дивно. Хоч заклад знаходився на околиці Дрогослава, але відвідувала його специфічна публіка – місцеві можновладці, правоохоронці, інші сильні світу цього провінційного розливу. Будь-хто міг упізнати Олега Чернишова, і той не встиг би розчинитись у цьому юрмищі людей. Тим паче під час обідньої перерви, коли тут яблуку ніде впасти, а саме тоді втікач із в'язниці хотів бачити Нишпорку.

Чи не могло це бути провокацією з боку Олега Чернишова? Ця думка теж приходила Нишпорці до голови. Але яким боком він причетний до цієї справи, аби так брутально можна було з нього познущатися? Потім він подумав, що це розіграш. Хтось від імені Олега Чернишова зателефонував йому, запропонував зустрітись, а тепер рже, аж живіт йому болить. І таке могло бути, бо Нишпорка не те що не чув голосу Олега Чернишова, а й ніколи не бачився з ним. Задовольнявся лиш чорно-білою фотографією на стенді "Їх розшукує міліція", але якість світлини, тобто відсутність якості як такої, що стало вже звичайною практикою, дозволяло замість Олега Чернишова впізнати хоч із сотню подібних чоловіків.

І все ж Нишпорка пішов. Логіка була простою: негативний результат – теж результат. Якщо Олег Чернишов чи хто там замість нього не з'явиться, то він хоч добре пообідає, бо холостяцьке життя за відсутності дружини, яка працювала в Італії, не передбачало нормального домашнього харчування. Зварити картоплю, підсмажити яйця – це він ще умів, а на більше талантів не вистачало.

Звісно, з нього хтось пожартував, бо минуло добрих півгодини і Нишпорка закінчував обідати, а Олег Чернишов не з'являвся. Коли він розрахувався і вже хотів іти, до нього за столик підсів худенький чоловічок з акуратно підстриженою борідкою й окулярами інтелігента на носі.

13

Отримавши відпускні, Людмила Іванівна поїхала в село до мами. Якби по-справжньому вірила в Бога, могла б перехреститись, що вже аж до кінця серпня не бачитиме цих вчителів. А ще ж недавно не могла жити без школи, і стосунки з багатьма були приятельськими, а з деким – навіть дружніми. Не хотіла думати про те, що буде, коли знову повернеться до школи. І чи взагалі залишать українську мову та літературу як навчальні предмети, а якщо й залишать, то як у цій обстановці їй доведеться викладати?

Вона помітила, що люди цураються й соромляться українського. Вже не почуєш на вулиці й у транспорті української мови. Її й раніше було обмаль, а тепер узагалі ніби вимерла, і треба було добряче помізкувати, чи була вона колись на цій землі.

Кликала з собою і Марію, але в тієї, як завжди, було багато справ у Донецьку. Звісно, переживала за неї і сказала їй про це. Донька обійняла маму і майже весело втішала:

– Я вже навчилася бути обережною. Нічого зі мною не станеться аж до самої смерті.

Мала би її перехрестити, бо внутрішньо відчувала, що такі слова не могли сподобатися Богу. Але стрималась, розуміючи, що все виглядало би старомодно, а Марія – сучасна дівчина, яка, мабуть, узагалі не думає про Бога.

Втішило, коли донька сказала, що через декілька днів приїде у село. Але тут же засмутилась, бо Марія додала, що побуде недовго, бо має в Донецьку до кінця літа зробити все, що задумала. А що задумала – не сказала. Годі було й питати – мовчала б, як партизанка на допиті.

Коли Людмила Іванівна сіла в автобус, ніби поринула в інший світ. Насамперед мова – чиста українська мова звучала повсюди. І ті, хто ще на автовокзалі калічив російську, тепер, чим далі від Донецька, переходив на українську, ніби вдруге народжувався. Лише молодь ще за інерцією "какала" і "штокала", але під впливом інших теж непомітно для себе поверталася до своїх витоків.

Сільські дороги, жовті поля, голубе небо – здавалось, усе дихало миром і благодаттю. Можна було перестати думати про війну, Путіна, "русскій мір" та іншу нечисту. І люди в автобусі говорили про що завгодно, тільки не про це.

Дві години пролетіли непомітно. Ось і мамину хату минули. Здається, побачила її біля криниці. Автобус зупинився. Сказала водієві: "Дякую", побажала йому щасливої дороги, а у відповідь почула від чоловіка, який нагадував сивовусого козака: "І вас нехай Бог береже".

14

Коли Петя Онищенко прийшов до тями, то побачив, що за ним спостерігає пара очей. Обличчя ж самого чоловіка було ніби в тумані. Петя зрозумів чому. Чоловік сидів за столом, а потужна лампа була скерована на Онищенка. Світло не сліпило, але й не було можливості добре розглянути все, що навколо.

Він відчув, що в нього на руках кайданки. Нила спина і боліла голова. Петя сидів на кріслі, і ноги були ватними. Важко було зрозуміти, де він і що з ним сталося.

Чоловік за столом сидів і вичікував, що ж скаже Петя. Здавалося, йому залежало на цьому. Але й Онищенко не хотів порушувати тишу. Він і так знаходився у невигідному для себе становищі. Здавалося, скаже слово – і стане ще гірше. Час повз черепахою, і Петя Онищенко чув, як стукає його серце.

Чоловік встав з-за столу, розкрив штори у себе за спиною. З вікна до кімнати полинуло денне світло. Відтак він вимкнув світло, і аж тепер Петя зміг побачити його обличчя.

На вигляд чоловікові було років п'ятдесят. Змучене і пом'яте обличчя видавало його. Здавалося, що він не спав декілька діб поспіль. Очі були червоні, мов у кролика.

Він знову сів за стіл, але дивився не на Петю, а ніби кудись далі. Здавалося, що за спиною в Онищенка ще є хтось, який уважно спостерігає за всім, що тут відбувається. Петя хотів озирнутися, щоби побачити цього невідомого, але зусиллям волі змусив себе не робити цього.

Онищенко дивився прямо перед собою, але не в очі тому чоловікові. Відтак повернув голову вбік і побачив портрет Ейнштейна з висолопленим язиком. Згадав, як в одного його колеги такий же портрет висів у туалеті. Хотів чи не хотів, але усміхнувся сам до себе. Зрозумів, що чоловік за столом може це неправильно витлумачити.

А той встав з-за столу і почав повільно наближатися до Петі. Він затуляв собою вікно і денне світло. Доводилося дивитися йому кудись у живіт.

Онищенко не зрозумів, як опинився на підлозі і коли той чоловік зумів блискавично вдарити його ногою в голову.

15

Оресті Гусак здавалося, що коли вона йде по вулиці, всі неодмінно дивляться на неї. Особливо після того, коли в "Дрогославській зорі" вмістили інформацію, що депутати міської ради не проголосували за те, щоби присвоїти її покійному чоловікові, який загинув на Інститутській, звання почесного громадянина міста. Пояснювали причину: мовляв, у положенні про почесних громадян затверджена норма, за якою це звання надають живим, а не мертвим. Не пройшла і пропозиція одного з депутатів про перегляд цієї норми.

Ореста вже чула плітку про себе, ніби ходила до міського голови і просила прийняти подібне рішення. Звісно, їй було боляче, що люди могли так подумати. Їй нічого від влади не треба, а чоловіка ніхто не поверне.

Вона привезла малого до колишньої свекрухи, а та несподівано запропонувала їй залишитися, побути декілька днів, тим більше, що у внука канікули.

Життя зі свекрухою після загибелі чоловіка не склалося. По телефону розмовляли рідко. Відчувалося, що Орест за життя об'єднував цих двох різних жінок, а після його смерті ниточка обірвалась.

Найбільше від цього страждав малий. Здається, він однаково любив маму і бабцю, але ніяк не міг зрозуміти, чому ті ворогують між собою. Тато сумно дивився з фотографії на те, що відбувається.

Закінчилося тим, що одного дня Ореста зібрала речі, взяла малого і переїхала до батьків за сто кілометрів від Дрогослава. Знайшла роботу в обласному центрі, щодня витрачала купу часу на поїздки. Син теж звикав до однокласників у новій школі, скучав за старими друзями.

Ось і час їхати додому. Свекруха сказала, хай залишить внука у неї, а наприкінці літа забере. Малий аж скакав від радості. Не знала, що має робити. Врешті-решт погодилась. Їхала з важким серцем, ніби відірвала щось важливе від себе.

16

– Я Олег Чернишов, – статечно відрекомендувався худенький чоловічок з акуратною підстриженою борідкою й окулярами інтелігента на носі. – Будь ласка, сидіть спокійно і не показуйте свого здивування.

Нишпорка швидко оговтався від несподіванки. Справді, не можна було в цьому чоловікові впізнати того Олега Чернишова, якого він бачив на міліцейських фотографіях. З таким же успіхом той спокійно міг і по відділу міліції ходити, і ніхто би не додумався скрутити йому руки.

Офіціантка принесла по п'ятдесят грамів коньяку і дві кави, які попередньо замовив Олег Чернишов.

– Ви ж не відмовитесь? – м'яко запитав він і усміхнувся.

На Нишпорку дивився спокійний і впевнений у собі чоловік. Це не був погляд убивці, а, швидше, людини, замученої життям. Принаймні таке перше враження було в Нишпорки від Олега Чернишова.

У ресторані було повно людей, але ніхто не звертав уваги на двох чоловіків, які вели мирну бесіду. Чіпкий погляд Олега Чернишова блукав по залі. Здавалося, в кожному чоловік підозрював того, хто міг надіти йому кайданки на руки, але не поспішав захищатися, поки той уявний супротивник не стане справді на нього нападати.

– Я знаю, хто вбив мою маму і дружину, – сказав Олег Чернишов. – Я міг би його прикінчити, але всі й далі думали б, що це я порішив своїх рідних. Я знаю, що ви справедливий чоловік і допоможете вивести цього покидька на чисту воду.

П'ятдесяти грамів виявилося замало. Вони розпили пляшку правдивого закарпатського коньяку і розлучились майже друзями, які розуміють один одного.

17

Коли дядя Вова у присутності генерал-лейтенанта з'явився у квартирі діда-кагебіста, всі виструнчилися. Старий лежав у труні. Був він маленький, зморщений. На блідому обличчі застигла винувата посмішка. Ніби просив вибачення у всіх за те, що зробив упродовж життя.

Виправка відставників видавала їх з головою. Щороку їхнє коло звужувалось. Здавалося, всі вони були фаталістами, і життя своє, а особливо чуже, мало що для них значило.

Те, що дядя Вова прибув сюди з генерал-лейтенантом, підняло його в їхніх очах. Вони могли лише здогадуватись, де той служить і яку роль виконує, бо фігура його шефа була красномовною, але багатолітня робота в органах вимагала не ставити дурних запитань.