Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій

Добре заплатив за хату. Вистачило, щоби купити квартиру. Решту грошей витрачав аж до кінця життя.

Орест вдався в тата, аж поки алкоголь не замінив йому книги. В рідкі хвилини тверезості брався щось читати, але його вистачало не надовго. Клав книги на полицю, а сам сумно дивився у вікно.

Понадився якось до нього вчитель української мови та літератури із сьомої школи – такий собі Ярослав Іванович. Казав, що був у дружніх стосунках з його покійним батьком. Орест щось не пам'ятав, щоби той колись приходив до них у гості.

Ярослав Іванович завжди приносив з собою пляшку "Дрогославської", яку виробляли на місцевому лікеро-горілчаному заводі, та скромну закуску. Пив мало. Майже все діставалось Оресту. А коли той засинав, відходив від нього з повною торбою книжок.

Якось за цим заняттям його застала Орестова мама. Просив-молив, аби нікому не розповідала про це, а взамін пообіцяв, що більше ноги його не буде в цій хаті. Дуже боявся, що вона розповість про це у школі, в якій працював. Не розповіла. Повірила.

2

У парку, біля пам'ятника Степану Бандері, Марина побачила Віталіка, який сидів на лавці і цілував якусь дівчину. Він теж помітив її і весело сказав:

– Привіт, мала!

Віталік махнув їй рукою. Марина у відповідь теж помахала йому. Поки проходила мимо, дівчина уважно й серйозно дивилася на неї. А потім Марині здавалося, що ця дівчина й далі дивиться їй у спину. Так і кортіло озирнутись, аби переконатись у цьому. Все-таки не витримала й подивилась туди, де сиділи Віталік з дівчиною, але їх там уже не було.

Здавалось би, що їй до Віталіка, який цілується з якоюсь дівчиною. У неї є чоловік, якого вона кохає. Зрештою, вона заміжня жінка, брала з Андрієм шлюб у церкві. І як останній аргумент для самої себе – в неї двоє синів, так що всі ці юнацькі залицяння вже не для неї.

І все ж Марина відчувала, що її зачепило за живе оце привселюдне виціловування Віталіка і незнайомої дівчини. До Андрія в неї було два чи три хлопці, з якими вона цілувалась, але так, щоб ніхто не бачив. Та й з Андрієм так само. Вважала непристойним цілуватися на людях.

Якби у Марини зараз запитали, чи хоче вона, щоби її зараз привселюдно поцілували, вона відповіла би, що ні. Але в душі знала, що хотіла би, ще й як хотіла би! Проте, якщо не мала такого досвіду, то вже й не матиме, і не треба їй цього.

Щось подібне на ревнощі народжувалося в ній. Звісно, вона розуміла, що Віталік ніколи не буде ні її хлопцем, ні чоловіком, ні коханцем – і подалі гнала від себе думки про нього. Він має повне право цілуватися з ким хоче і навіть займатися коханням з цією дівчиною.

Але чим більше Марина переконувала себе, що не має до Віталіка жодного стосунку, як і він до неї, тим частіше думала про нього і відчувала на губах його поцілунки.

3

Ось уже декілька днів Марта не з'являлась в офісі "Свободи". Олег багато разів телефонував їй, але щоразу операторка байдужим голосом повідомляла, що абонент знаходиться поза зоною досяжності.

Спробували шукати її на роботі. Марта працювала юристом в одній невеличкій приватній фірмі. Директор сказав, що декілька днів тому Марта взяла відпустку за свій рахунок. Сказала, здається, що має поїхати додому, бо захворіла мама.

Причина, звичайно, була поважною, але Олега образило те, що Марта нічого йому про це не сказала. Але якщо навіть не встигла повідомити, бо її від'їзд, можливо, і справді був терміновим, то мала вже достатньо часу, аби зателефонувати йому і розповісти про все.

Дивно, але коли Марта була поруч, Олег ніби не помічав її. Точніше, він знав, що вона є, – і цього йому було достатньо. Мабуть, не усвідомлював, але Марта вносила спокій і впевненість у його життя.

І тепер, коли він не бачив її декілька днів, цей спокій у душі ніби корова язиком злизала. Олег раптом відчув, що без Марти його життя зовсім не таке і видається чужим, несправжнім. Тепер він картав себе за те, що був несправедливим з нею, коли можна було просто поговорити, і байдужим – коли міг бути ніжним. І якби Марта зараз була поруч з ним, він би зовсім по-іншому поводив себе з нею. Принаймні переконував себе в цьому, що було би саме так.

Потім Олег подумав, що Марта просто змучилась його чекати. Він декілька разів ловив себе на думці, що хотів сказати їй: "Я тебе кохаю, Марто!", – але щось завжди стримувало його, хоча, мабуть, він таки справді кохав її; і тепер, коли Марти нема поруч, все більше й більше переконувався в цьому. Якби ж не ця клята політична робота, якій він віддавався з головою, що забував не те що про кохання, а й поїсти вчасно! Але Марта повинна була це розуміти!

Олегові здалося, що втратив Марту назавжди. Може, знайшла когось іншого – простішого і без витребеньок, з ким може створити сім'ю, народити дітей, стати щасливою. А з ним одні лиш проблеми і жодного рішучого кроку з його боку.

І все-таки він дуже хотів, щоби Марта зараз була поруч.

4

Варвара не була подібна на жодну жінку, яку він досі зустрічав у своєму житті. Насамперед, звичайно, кидалась в очі її неземна краса. Але він відчував, що куди більш потужною і вбивчою для чоловіків є її краса внутрішня. Для себе самого він би не зміг пояснити, що це таке. Багато років тому читав про це чи чув від когось, що не в кожної жінки є оця внутрішня краса, а якщо є, то виступає тоді визначальною, а зовнішня краса – ніби безкоштовний придаток. Читав чи казали йому, що навіть негарні жінки, але з внутрішньою красою, здатні підкорити будь-якого чоловіка. Чесно кажучи, не дуже в це вірив, але чомусь запам'яталося на багато років саме це, а не щось інше. І тепер, коли побачив Варвару, згадав про вбивчу силу жінки з внутрішньою красою.

Спочатку, коли дізнався, що на "об'єкт № 17", яким керував, у якості в'язнів приїде декілька жінок, то відразу подумав собі, що вибере найкращу з можливих і займатиметься сексом з нею. Коли вперше побачив Варвару, то не могло ні в нього, а особливо у підлеглих бути іншої думки: саме вона мала стати його жінкою. А тепер з цими дурними роздумами про внутрішню красу, що відбилося в його пам'яті на довгі роки життя, він відчував, що не бачити йому сексу з Варварою, як своїх вух без дзеркала.

Хотів з нової партії вибрати бодай декілька осіб для філософських бесід, і для цього, здавалося, підійшли б якісь екземпляри, але все віддалялося в часі й просторі через Варвару. Така невизначеність дивувала підлеглих, але вони не сміли запитувати в генерала, що насправді відбувається. Якби ж то він сам мав відповіді на ці запитання!

Єдине, що рятувало, як і раніше, – міцний самогон, який регулярно постачали на "об'єкт № 17". Тоді генерал забував про всі свої людські слабкості й залишався для всіх повноправним господарем на цьому клаптику сибірської землі.

5

Володю змалку кликали саме так, а не Вова, як сусідських хлопчиків, чи всіх, хто мав це ім'я в їхньому містечку. Щоправда, з російським акцентом – Валодя, – але, здавалося, український стрижень міцно був закладений у нього. Натомість старший брат, Сергій, хоча зовнішньо був схожий на батька, українця, але всмоктав в себе російський дух і мислив, як мама, росіянка.

Володя з болем відчував, що з кожним днем він і йому подібні віддаляються від України. Прірви ще нема, але мало хто наважується перескакувати на той берег, залишаючи все своє тут. Ознаки російськості було видно вже на кожному кроці. Люди стали стриманішими у своїх висловлюваннях. Натомість розперезалися ті, кого звично ще недавно називали пияками і навіть бомжами. А коли багатьох з них побачили зі зброєю в руках, принишкли. Страх засмоктував з головою. Хотілося сидіти вдома і нікуди не висовуватись. Нема мене. Забудьте. Якби ж це було можливим!

Він втоптував у собі бунтарський дух. Це було надзвичайно важко. Поки що вдавалося мовчати тоді, коли б раніше міг вибухнути. Але всередині клекотіла лава не сприйняття заміни українського на російське, яка готова була виплеснутися назовні. За великим рахунком, українського в їхньому містечку й раніше було, як кіт наплакав. Російськомовне середовище, бандитський дух нівелювали все. Але принаймні з українським в рамках державності рахувалися. Тепер же воно ставало не просто забороненим, а неприйнятним. На саму українську мову була накладена негласна заборона. Навіть ті, хто вживав її раніше вряди-годи, тепер перейшли виключно на російську. А ті, хто спілкувався українською, або мовчали, або незграбно вчилися розмовляти російською. Особливо смішно це виглядало в устах тих, хто нещодавно переїхав із села. Втім, за спостереженнями Володі, саме ці люди швидше пристосовувались до нових умов, ніж корінні мешканці.

Оце повільне сповзання від українськості до російськості вже не просто дратувало його, а ставало нестерпним. Добре, що з ранку до вечора був зайнятий роботою, а то можна було зійти з розуму. Влаштувався на одну фірму розвозити продукти по магазинах. Мав свій бусик, відремонтував його, мотався в радіусі п'ятдесяти кілометрів. Щодня платили готівкою, тому знав, за що працює, хоча й змучувався страшенно. Ні вихідних, ні свят не було. Господар знав, що на Володю можна покластися. В дорозі був один, так що ніхто до голови йому не влізав. Якби дізналися про його думки, не довго б йому залишалося жити на білому світі. А так все просто: прийняв товар, розвіз по магазинах, додому приїхав лише спати. І нічого не сниться. Не треба тобі ні України, ні Росії. Рай на землі!

6

Андрій Чернюк голосував за Дмитра Яроша. Не було жодної надії, що той стане Президентом України. Але у редактора газети "Дрогославщина", як і в багатьох українців, зріла потреба утвердити націоналістичний акцент на цьому відтинку життя.

Мабуть, це вперше явно прояснилося під час Помаранчевої революції, коли мільйони українців на коротку мить стали стихійними націоналістами, не усвідомлюючи уповні цього. Це націоналістичне начало, яке дрімає в кожної людини, готове було не лише змести старе, а й збудувати нове. Проте народний порив українського націоналізму виявився нетривким, і на зміну йому дуже швидко прийшла ліберальна гнилизна, яка замаскувалася під патріотизм, вишиванки і гучні гасла.

Спостерігаючи за інавгурацією Петра Порошенка, Андрій Чернюк думав про те, чи надовго вистачить стихійного націоналізму, чи знову все дуже швидко потоне у ліберальній гнилизні.