Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій

А в деяких із них військовий комісар настирливо випитував про їхніх чоловіків, і в цьому була загроза, що він може відправити тих у зону АТО. Інтерес до підполковника згасав миттєво.

Власне, новий військовий комісар і мав виконати план набору до армії у зв'язку із захопленням Росією Криму та частини Донбасу. Можливо, з цим би міг упоратись і попередній військовий комісар, але начальство в області й Києві, очевидно, мало якісь свої плани, невідомі пересічному громадянинові. Немає достовірних даних, чи в ці плани посвятили нового військового комісара, а чи просто, вивчивши його психологічний портрет і навички до роботи, знали, що він з цим завданням упорається. Крім того, треба було виходити з розуміння, чи робили ставку на Дрогослав як на стратегічне місто, що могло відіграти одну з вирішальних ролей у антитерористичній операції, чи мова йшла все-таки про звичайнісіньке містечко, далеке від бойових дій, а тому нічого було розумувати ні про військову тактику, а тим паче – про військову стратегію.

Як би там не було, але новий військовий комісар без зволікань відразу впрігся до роботи і без особливих, здавалося, зусиль виконував усе приписане згори, так що гарячі голови з області хотіли його бачити на вищих посадах, але Київ уперто мовчав, аж поки не заборонив навіть думати про те, що цей чоловік найближчим часом міг би десь виїхати із Дрогослава. Тут уже справді можна було думати і про військову стратегію, і про військову тактику, і якось підводити до спільного знаменника антитерористичну операцію та велику віддаленість Дрогослава від фронту.

50

Андрієві Чернюку наснилося щось дурнувате. Ніби в Дрогославі відкривають пам'ятник Путіну. Якраз на тому постаменті, де мав стояти монумент Шевченку. Зігнали повно народу. В передніх рядах – люди у вишиванках. Всюди метушаться люди з камерами – журналісти із російських засобів масової інформації.

Лунають промови – всі російською мовою. Якісь поважні люди із Росії розповідають, як поталанило Росії, що в неї з'явився президент Путін. Тепер поталанить й Україні.

Виступають українці. Говорять ламаною російською мовою з акцентом, вживають багато українських слів. Росіяни поблажливо посміхаються. Мовляв, що візьмеш з хохлів? Нічого, з часом навчаться. Не вони, то їхні діти й внуки. Нехай входять у "русскій мір", з якого виходу вже нема.

І раптом Андрій Чернюк чує, що слово надають йому. Всі дивляться на нього. Ці погляди пропікають його наскрізь. Він це відчуває.

Повільно йде до імпровізованої трибуни. Якесь російське мурло підозріло дивиться на нього. Андрій Чернюк відчуває себе винним невідомо в чому. А ще цей погляд російського мурла. Ефесбешник, мабуть, який ненавидить саму згадку про українське.

Андрій Чернюк почав звично:

– Слава Україні!

В натовпі пронісся глухий стогін. Ті, що були біля нього, злякано подивилися, ніби побачили поруч себе живого інакшопланетянина. Російське мурло, здавалося, тягнулося рукою до кобури з пістолетом.

На його привітання тихо відповів чийсь голос всередині натовпу, але так, що всі почули:

– Героям слава!

Андрій Чернюк побачив, що на звук кинулися люди в цивільному. Натовп злякано розступався. Всі боялися, що вхоплять когось із них. Помилково. А це буде несправедливо. Адже вони лояльні міщани, які нікого не зачіпають.

– Ґаварітє! – з погрозою в голові гаркнуло російське мурло.

Мабуть, воно ще сподівалося, що Андрій Чернюк виступатиме в правильному руслі. Не можуть ці хохли без бандерівського "Слава Україні!". Це для них – як "Доброго дня!". Нічого, потрохи відучимо від цього.

Андрій Чернюк зрозумів, що часу в нього мало. Не дадуть сказати, що хоче. І кричить у натовп:

– Путін – хуйло! Путін – хуйло!

Втретє йому не дали вигукнути. Скрутили, заламали руки, закрили рот.

… Андрій Чернюк прокинувся. Шепоче: "Путін – хуйло". Поруч лежить дружина. Надійка усміхається:

– Що на тебе найшло?

Заснули швидко. Зранку згадали той сон. Андрій уже не міг пригадати, що йому конкретно наснилося. Але ж бачив уві сні конкретні обличчя людей, яких знав. Проте хтось невидимий завбачливо стер все із пам'яті.

51

Аж тепер Нишпорка зрозумів, яким був самовпевненим, коли пообіцяв начальникові Дрогославського міського відділу міліції розкрити вбивства матері і дружини Олега Чернишова. І раніше його заносило, що називається, на поворотах, але завжди знаходив виходи зі скрутних ситуацій.

Нишпорка заспокоював себе тим, що має ще декілька справ, які чекають на його втручання, бо міліція й прокуратура ніяк не можуть з ними впоратися, а, вірніше, не поспішають чи навіть відверто не хочуть розкривати злочини. Проте в глибині душі він розумів, що поспішив з обіцянками.

У детективів так буває, що вони довіряють власній інтуїції, яка їх веде за собою. Нишпорка довірився тому стану, коли було легко на душі, й, здавалося, жодні труднощі не стануть на перепоні, а тому порівняно легко можна буде розкрити за свіжими слідами вбивство дружини Олега Чернишова, а потім вийти і на попереднє вбивство. Але ця легкість на душі доволі швидко минула, і Нишпорка чи не вперше у житті засумнівався у самому існуванні власної інтуїції.

Він відсунув на задній план розслідування інших справ, але не зумів просунутися ні на крок у вбивствах матері й дружини Олега Чернишова. Та й сам утікач із Дрогославської в'язниці ніби випарувався. Не було жодної зачіпки, де б його можна було знайти і пролити світло на ці загадкові вбивства.

І коли Нишпорка вже по-справжньому впав у відчай, йому зателефонував Олег Чернишов.

52

Студентик зателефонував мамі і сказав, що він у Києві. Розмова була недовгою і плутаною. Жінка вірила й не вірила у те, що говорив син. Він пояснював, що поїхав до Києва, бо не міг більше вчитися в Дрогославському університеті. Есбеушники казали, що посадять доцента, але час йшов і нічого не змінювалось. Однокурсники сміялись з нього, а дівчина, з якою він ходив, кинула його, сказавши: "Кому потрібна твоя правда?".

Мама запитувала, що ж він тепер робитиме в Києві, і чому саме в Києві? Чи то зв'язок був поганим, чи то син щось приховував, але він сказав, що нічого не чує і зателефонує до неї колись пізніше.

Звісно, вона раділа, що син зголосився і що він живий, а то вона не знати вже що думала. Однак відчувала, що той щось приховує дуже важливе. Потім подумала, що про це важливе син просто не може сказати їй по телефону.

Різні думки насіли на неї того вечора. Але вона знала, що її син не міг зробити нічого поганого. Завжди страждає через свої доброту, правдолюбство і прагнення до справедливості. Сину, сину… Не люблять люди таких. Тепер, мабуть, і навчання доведеться перервати у Дрогославському університеті. А може, це і на краще. Ось вона університетів не закінчувала, а живе ніби непогано. Принаймні не скаржиться.

Заспокоювала себе тим, що з сином буде все добре, але змогла заснути лише під ранок.

53

Скоробагатько виявився щедрим. Заплатив Петі Онищенку всі обіцяні гроші, ще й зверху накинув двісті доларів. Сказав, що за хорошу роботу і що навряд чи знайде ще такого майстра.

Аллочки з ним на будові сьогодні не було, і москвич дозволив собі випити. З нагоди від'їзду Петі Онищенка одесит і дніпропетровець, які разом з ним зводили будинок, на годину раніше закінчили роботу з дозволу москвича і долучилися до трапези.

Петя Онищенко рідко коли вживав алкоголь, а тут розчулився від слів, який він добрий і незамінний, і випив три чарочки. Захмелілий скоробагатько хвалив його на всі заставки і казав, що більше такого робітника не знайде. Можливо, одесит і дніпропетровець ображались, але виду не показували, та й випити на халяву не кожного дня перепадає.

Та пора і честь знати. Москвич наполягав відвезти Петю Онищенка на залізничний вокзал, але той не ризикнув. Скоробагатькові зараз не водієм би бути, а мирно десь лягти і сопіти у дві дірочки.

Попрощався з господарем, який залишився з хлопцями допивати другу пляшку (а була ще й третя), та й пішов потихенько до найближчої маршрутки. До поїзда ще було чимало часу, але краще приїхати раніше, ніж потім бігти по рейках і доганяти.

Тільки звернув за ріг, як біля нього загальмував мікроавтобус. Звідти вискочив якийсь здоровань, щось пирскнув йому в обличчя і потягнув Петю Онищенка до машини.

54

Людмила Іванівна радіє не знати чого. Якби їй дали можливість проголосувати, то теж віддала би свій голос Петрові Порошенку. Повірила, що він швидко закінчить цю війну і все буде так, як було ще декілька місяців тому. Впіймала себе на думці, що ніби живе в Україні, але не знає, чи її це президент.

Сусіди кажуть, ніби наступного дня після президентських виборів закрили Донецький аеропорт імені Прокоф'єва. Вона хоч і живе майже в самому центрі, але чула, як звідти тривалий час лунали постріли, а потім ніби літак скинув бомби.

Увечері щаслива донька розповіла подробиці. Аеропорт захищають українці. Бойовики на КАМАЗах атакували його. Зав'язалася перестрілка. В небі з'явився український літак, який розбомбив бойовиків. Дали добряче їм по зубах. Море трупів.

Людмила Іванівна не розуміла радості Марії. Вбили ж людей – а вона сміється. Сказала їй про це.

– Мамо, якщо не ми їх, то вони нас, – посерйознішала донька.

Вони ще довго пошепки розмовляли, ніби боялись, що хтось їх може почути, хоча Івана, як завжди о цій порі, не було вдома.

Марія казала, що українці скоро прийдуть у Донецьк, бо не сила більше терпіти цих покидьків. Якщо вони в аеропорту, то з'являться і на вулицях міста.

Людмилі Іванівні хотілось у це вірити, але вона подумала про те, що це ж зав'яжуться бої за кожний будинок, загине багато невинних людей. Заради чого?

55

Невисокий черевань з масивними окулярами на носі-картоплині мав поганий настрій. Ще б пак! Тиснули з усіх боків.

Шеф із міністерства внутрішніх справ кричав на нього, як на хлопчака, що не виконує їхніх домовленостей. А як виконаєш? Це означає спалитися. Ледве запевнив його, що все буде в ажурі, а тепер ламав голову, як має це зробити.

Дружина була незадоволеною, бо тепер він зранку до ночі пропадав на роботі. Грошей менше приносив додому, хоча став отримувати більше. Відбріхувався, що приїжджає начальство, треба прийняти. Не міг сказати, що все йде на коханку.

Дівчинка була гарна, але вибаглива.