Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій

Він сміявся, казав, що не має часу, – й таке інше.

Дзвінки від студенточки ставали докучливими, збивали його з вивіреного ритму написання чергового детективу. Тоді він вирішив зустрітися з нею, щоби розставити всі крапки над "і". Коли прийшов, студенточка не з'явилась. Почекав трохи. Ні – то ні. Пожартувала, а він піддався.

А через декілька днів пролунав дзвінок від неї. Голосом, ніби ось-ось помре, студенточка повідомила, що коли поспішала на зустріч з ним, то потрапила під машину. В неї важкий стан. Хоче побачити його перед смертю.

Він чомусь не подумав, що студенточка мала би знаходитись у лікарні. А вона назвала йому домашню адресу, ще й наголосила на тому, що біля неї постійно чергують тато, мама і бабуся. Але нехай він не переживає. Її рідні знають, що вона любить читати його детективні романи.

Тато Лілі відчував себе винним. Адже це через нього бідна дівчинка потрапила під колеса машини і може вмерти.

Одним словом, він з'явився за вказаною адресою. Звісно, студенточка була жива-здорова, а в куцому халатику, з якого випирали симпатичні груденята, вабила нещасного письменника кожною клітиночкою свого тіла. Під халатиком нічого не було, і тато Лілі незчувся, коли став жертвою жіночого зґвалтування. Все відбулося так блискавично, ніби студенточка все своє малозріле життя тільки цим і займалася.

Декілька днів після цього він ходив, як пришиблений. Такого задоволення у своєму житті він ще ніколи не відчував. Було соромно зізнатися самому собі, що хоче ще і ще. Не втримався, зателефонував студенточці. Та відповіла йому жорстко: "Дядя, халява закінчилася. Скористався – будь здоровий і більше мені не телефонуй!". Цікаво, хто ким скористався. Але відповідь студенточки прибила його до землі. Знав би він, що шалена у коханні дівчина просто колекціонує знаменитостей, мабуть, вів би себе по-іншому. А так ще довго ходив із глибокою закоханістю в серці.

31

Мало сказати, що версія Олега Чернишова була цікавою. Екстравагантна – ось найточніша її оцінка. І хоча Нишпорка навряд чи зміг би пояснити, що насправді означає це слово, все ж саме воно прийшло йому на думку, коли Олег Чернишов сказав, що його маму і дружину вбив заступник начальника Дрогославського відділу СБУ.

З цим підполковником особисто Нишпорка не був знайомий. Його два роки тому прислали з обласного центру. Бачив цього чоловіка декілька разів – і враження були не з приємних. Відлюдькуватий погляд людини, яка вважає, що всі їй щось винні, а вона робить їм велику ласку, що живе з ними поруч на планеті Земля. Таким було перше враження. І ще Нишпорка якось подумав, що саме такі чекісти Дзержинського працювали в системі НКВД. Як там про них казали? Холодний розум, гаряче серце і чисті руки? Нишпорка сам до себе усміхнувся, бо відчував, що щось переплутав у цій фразі – і тим більше такі слова не могли стосуватися садистів, виродків і убивць.

Тоді, в ресторані "Калина", Олег Чернишов сказав, що все сталось через його нахабство. Він закохався у дружину заступника начальника Дрогославського відділу СБУ. Вона відповіла йому взаємністю. Якби вони були простими коханцями, що саме по собі вважалось би вже незвичним у Дрогославі, бо дружини сильних світу цього мали би бути поза підозрою, – то, мабуть, усе закінчилось би банально швидко і просто, без особливих ускладнень для обох сторін. А тут мова справді йшла про взаємне кохання, і Олег Чернишов мав намір розлучитися з дружиною, а дружина підполковника – з чоловіком.

Це, звичайно, не входило в плани заступника начальника Дрогославського відділу СБУ, бо він не збирався закінчувати кар'єру в провінційному місті, а мітив на відповідальну посаду не те що в обласному центрі, а й у Києві. Перестрівши на вулиці Олега Чернишова, в якого склалося враження, що за ним стежили, він попередив, що той матиме великі неприємності, якщо не відстане від його дружини. Сказав відкритим текстом, що якщо вона захоче розлучитися з ним, то на цьому його кар'єра може закінчитись, а він цього нізащо не допустить.

Звісно, Олег Чернишов у силу своїх звичок і незнання характеру супротивника проігнорував це попередження. Тоді ж, за його словами, підполковник і вбив його маму, а коли Олега Чернишова заарештували, провідав його у слідчому ізоляторі й в очі сказав: "Я ж тебе попереджав!".

Далі в ресторані "Калина" Олег Чернишов стверджував, що саме заступник начальника відділу Дрогославського СБУ організував йому втечу з в'язниці через інших людей, і він не відразу зрозумів, що це пастка, бо якщо його впіймають, то підполковник позбудеться свого супротивника до кінця життя.

Нишпорка тоді запитав, чому ж підполковник убив дружину Олега Чернишова. Той відповів, що це була помста, бо він зустрівся з коханою, тобто дружиною підполковника.

Можна було не вірити Олегові Чернишову і навіть запідозрити у відхиленнях психіки, але геніальна інтуїція Нишпорки підказувала йому, що слід зайнятися цією справою і розплутати всі вузли. А розпочне він, мабуть, з дружини підполковника. І тут же сам у себе запитав: "А як же прохання начальника Дрогославського відділу поліції щодо розшуку самого Олега Чернишова?" – і розумів, що це запитання поки що є риторичним.

32

Різке світло відразу розбудило трьох жінок у закутку. Від чоловіків вони були відгороджені простирадлом.

– Єршова, на вихід! – чути п'яний голос. – З речами!

Чоловік регоче, задоволений своїм плоским гумором.

Спросоння та, яку назвали Єршовою, ще не розуміє, що відбувається. Чоловік грубо зриває з неї ковдру і кидає жінку на долівку. І тут він зустрічається поглядом з Варварою. Не знає чому, але опускає очі.

Єршова піднімається. Звичайно, вона вже остаточно прокинулась і розуміє, чого від неї хочуть. Але рухи її ще повільні. Жінка шукає, що би накинути на себе. Але чоловік грубо штовхає її в плечі.

– Вдягатися не треба! – знову регоче він.

Вони виходять. Світло гасне.

Варвара вже не засне, поки Єршова не повернеться. Її напарниць отак частенько висмикують посеред ночі. Інколи двох відразу або по одній, як зараз. Пояснювати особливо не треба для чого. Її не рухають. Кажуть, що вона знаходиться під особливою опікою самого генерала, який керує "об'єктом № 17".

Після свого прибуття сюди Варвара лише раз зустрілася поглядом з цим чоловіком, щоб зненавидіти. Більше жодного разу його не бачила. В чому суть цієї особливої опіки? Вона думає про генерала. Нічого особливого в ньому не знаходить. Виродок елементарний – дає йому характеристику. Втім, якби в звичайному житті зустріла такого чоловіка, мабуть, не звернула би на нього жодної уваги. Тут почуття загострені до неможливості.

Мирне життя... Згадала чоловіка і Лєру. Як там вони?

На Варвару донесла сусідка. Вона давно їй заздрила, що має хорошого чоловіка, а в самої – п'яничка. Буцімто Варвара сказала криве слово про Путіна. Може, й сказала. Але не спеціально, не зі зла. Жити стало гірше і явно не веселіше. Її довго допитували, аж поки вона не погодилася підписати всі папери, які їй підсунули. Не дуже розбирала, що там було написано, бо вже більше доби не давали спати. Слідчий сказав, що коли підпише, відпустять додому. Заплатить лише символічний штраф. Не відпустили. Протримали ще три доби в камері, а потім у закритій машині повезли на вокзал і десь в тупику запроторили до товарного вагону.

Якщо під час допиту вона просила зустрічі з чоловіком і донькою, то тепер благала, щоб їм повідомили, де вона і куди їде. А вона сама не знала, куди їх відправляють.

Якийсь дядько з вічним сумом в очах подивився на неї й сказав:

– Тебе вже нема.

Уже на "об'єкті №17" вона зрозуміла, що означають його слова. А тоді стрепенулась, мов поранена пташина. Як це нема? Що він таке верзе? Ось вона перед ним. Він що, не бачить?

Варвара з жахом усвідомила, що ні чоловік, ні Лєра навіть не здогадуються, де вона і що з нею, вважають зниклою безвісти. А й справді, з чого все почалось? Якісь два в цивільному посеред вулиці заштовхали її в машину. Зробили це професійно, що ніхто й не помітив, чи проти її волі, чи добровільно вона погодилася на це. Просто ніхто не побачив у цьому нічого особливого. І цілодобовий допит, й абсурдні звинувачення, що буцімто вона обмовила Путіна і була однією з тих, хто хоче кольорової революції в Росії, і багатоденна поїздка в товарному вагоні з чоловіками, де була лише одна жінка — вона... І вже не знати, скільки вона тут. І жодної звістки про чоловіка і Лєру.

Єршова прийшла на світанку. Тихенько лягла в своє ліжко. Варвара почула, що вона плаче. Присіла до неї. Обійняла за плечі.

Боже, коли закінчиться це безумство?

33

Біля криниці все-таки була не мама, а сусідка – тітка Валентина. Людмила Іванівна це зрозуміла, коли йшла із автобусної зупинки. А та вже третій день виглядала Людмилочку, як її називала.

Найгірші передчуття охопили душу. Але вона змусила себе заспокоїтись: якби мама, не дай Боже, померла, хтось би їй вже зателефонував.

Замість: "Доброго дня!" – запитала в тітки Валентини:

– Що з мамою?

– Лежить мама, – відповіла та. – Вже тиждень не підводиться.

– Чому ж ви не зателефонували?

– Вона не веліла. Казала, що ти приїдеш. То що ж даремно хвилювати?

– Ой, тітко Валентино, тітко Валентино, – лише скрушно похитала головою Людмила Іванівна, а про себе подумала, що сама й винна, бо закрутилась з тією клятою роботою і останній тиждень взагалі мамі не телефонувала.

Влетіла до хати. Мама лежала на ліжку – біла-біла. В першу мить подумала, що вона померла. Але мама розплющила очі, побачила доньку й зробила спробу усміхнутись. Вийшло у неї не дуже.

– Мамо, що з вами? – запитала.

– Вмирати буду.

– Що ви таке кажете? Вам ще жити й жити!

Мама не стала сперечатися: не мала сил. Вона знову заплющила очі. Людмилі Іванівні здалося, що заснула. Але за якусь мить та заговорила тихо-тихо:

– Бери Марійку і переїжджай жити сюди з того клятого Донецька. І робота тут є. Куделиха на пенсію пішла, а іншої вчительки ще не підшукали.

Куделихою по-сільському називали вчительку української мови та літератури. Їй вже було за сімдесят, але ще до останнього працювала в школі.

Людмила Іванівна, звісно, не була готова аж до таких стрімких змін у своєму житті, бо ніколи про це не думала. Але й маму зараз не можна було турбувати, щось їй відразу заперечуючи.