Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій

Адже про те, що вона заручниця сексуального маніяка, знають лише двоє: вона і дядя Вова. Хоча він так не вважає. Навіть ті головорізи дяді Вови, які завжди поруч з ними, мабуть, не здогадуються, що Маша тут не з доброї волі. А вона завжди мусить бути усміхненою, показувати закоханість у дядю Вову. Вона й досі не знає, що трапилось з тією київською дівчинкою Лілею. Мабуть, зґвалтували і скрутили їй голову. Такої сумної перспективи для себе Маша не хотіла.

І все ж вона думала, хто б міг звільнити її з-під опіки дяді Вови. Батьки не підходять. Тато – інженер, мама – вчителька. Живуть у провінційному містечку. Глибинка Росії. Де вже їм змагатися з сильними світу цього? Ще самі можуть стати жертвами, якщо Маша розповість їм всю правду.

З'ясувалося, що друзів як таких у неї нема. Жодній людині на світі вона не зможе розповісти, в яку халепу вскочила. І тим більше нема нікого, хто би реально зміг їй допомогти.

І тут Маша згадала про олігарха, в якого брала інтерв'ю. Нещодавно бачила його по телевізору. Той виступав на якомусь економічному форумі чи то в Австрії, чи то в Швейцарії. Мабуть, він зуміє допомогти їй втекти звідси і забезпечить гідне життя на Заході. Про кар'єру російської телеведучої Маша вже не думала. Лиш би бути подалі від сексуального маніяка дяді Вови.

25

Молодший син Аліка, Костя, радісний підбіг до батька:

– Тату, тату! А Родька фотку свою виставив! Такий красивий!

Родька, Родіон – це старший, його гордість, зараз на навчаннях.

Але коли побачив фотографію "ВКонтакте", втратив дар мови. Син у військовій формі, а підпис під фотографією: "Ми в Донецьку. Смерть київській хунті!". Й усмішка на все обличчя.

А тут вже дружина радісно каже:

– Ану покажіть мені нашого Родьку!

Вона ще не бачить підпису під фотографією. Сміється, розхвалює сина на всі заставки, який він красивий. Алік намагається затулити підпис, але дружина все бачить і блідне:

– Він що, в твоїй довбаній Україні?

Дружина телефонує Родіонові. Звісно, навіть гудків нема.

– Там інший оператор, – змучено каже Алік.

Дружина й сама все розуміє, але вперто натискає на кнопки, викликаючи сина.

– Фотографія зроблена вчора, – кидає Алік рятівне коло.

Здається, це допомогло. Дружина сідає на диван. У неї немилосердно заболіло серце. Алік вже розуміє, що має робити. Біжить на кухню. Вихоплює з аптечки потрібні ліки, наливає воду в склянку, несе дружині.

Здається, їй стало легше.

Костя не розуміє, що відбувається. Батьки мали б радіти, що Родька такий красивий у військовій формі. Він теж, коли підросте, піде служити в армію. Але йому ще вистачає розуму помовчати, а не висловлювати свій захват. А коли мама починає плакати й обзивати тата останніми словами, взагалі нічого не розуміє. Йде до своєї кімнати, зачиняє двері й довго дивиться на фотографію брата.

26

Леся зазвичай першою віталася з дружиною сусіда, який влаштував їй сексуальний рай на планеті Земля. Але це було, як кажуть, до того. Тепер вона, мабуть, спеціально про це не думала, але десь глибоко всередині самої себе ще не знала, як поводитиметься з нею при зустрічі. І коли ще здалеку побачила її, впала мало не в паніку.

Але все розв'язалося саме по собі. Дружина сусіда, йдучи назустріч, тихо, але щоб Леся почула, просичала їй в обличчя: "Шльондра!".

Звісно, Леся найменше розраховувала саме на такий варіант розвитку подій. Їй здавалося, що про її стосунки з сусідом ніхто не знатиме, тим більше його дружина. А коли це не так, – що ж, доведеться пристосуватися до даної ситуації.

Леся не відчувала себе винною чи ображеною. За насолоду треба платити, і це ще найменша ціна, на яку вона взагалі могла розраховувати. А з іншого боку, її аж розпирало, що сусід витворяє з нею таке, що, мабуть, і не снилось цій миршавій дурепі. Треба поводити себе тихо і скромно, не піддаватися паніці, не викликати вогонь на себе, якщо хоче, щоб сусід належав тільки їй.

Одного боялась — завагітніти від нього. Він вже настругав трьох дітей своїй дружині. Але спробуй тут застерегтись, якщо він такий ненаситний, і вливає в неї сперми, здається, відрами.

27

Ми володіємо доволі незначним обсягом інформації, щоб могли давати вичерпну оцінку політичним подіям, що відбуваються на наших очах. Та й навіть років через п'ятдесят, коли цієї інформації буде значно більше, ніж зараз, все ж матимемо її недостатньо, щоби вповні зрозуміти хід історії. За великим рахунком, історія – це не сума дат, подій і фактів, а люди, які впливають на ці дати, події й факти.

Коли Петро Порошенко задумував, а потім віддав наказ Збройним Силам України припинити вогонь по всій лінії фронту, це було радше політичне, ніж воєнне рішення. Здавалось би, з людської точки зору, все було скероване на те, щоби зберегти життя людей. Але чи не саме тоді в серцях багатьох зародився сумнів, що Петро Порошенко і Володимир Путін про щось домовились між собою, – і цього не повинні знати прості смертні.

Останні десять днів червня 2014 року викликали велике нерозуміння українських військових діями свого головнокомандувача. По нас стріляють, а ми повинні сидіти мовчки і не відповідати?

Добре, що це перемир'я в односторонньому порядку тривало лише десять днів, бо якби більше – ще не знати, чи не відбулись би незворотні зміни в українській армії – звісно, в низах, бо генералітет найбільш консервативний і заскорузлий у своїх діях, щоб піддаватися будь-яким змінам узагалі.

Подальші події лише підсилили тривогу в людей думаючих щодо синхронності й узгодженості позицій і дій Путіна і Порошенка. Українцям дали можливість фактично без бою увійти в Слов'янськ і Краматорськ, натомість велика група бойовиків без втрат спокійно добралася до Донецька. В чому полягав стратегічний замисел цієї взаємоузгодженої операції й чому вона була вигідна обом сторонам? Державна зрада на найвищому рівні – ось, здавалось би, найприйнятніше пояснення цього дійства. То чому подібні домовленості не спрацювали згодом під час Іловайського котла? Хтось, особливо з російської сторони, захотів виправити помилки попередників?

Поки ми не навчимося за датами, фактами і подіями бачити живих людей, які творять історію, сама вона не буде нам зрозумілою. А за життя багато хто намагається залишатися в тіні, щоб не було видно його ганебної ролі в історії. Натомість дуже багато людей через свою скромність теж залишаються невідомими, хоча без них історія була би зовсім іншою.

28

Безперечно, Петя Онищенко втратив лік часу, але вже усвідомив, чого від нього вимагають: відцуратись України. Слідчі змінювали один одного, ніби працювали на конвеєрі, але довбали в одну точку: ти український шпигун, зізнавайся, інакше ми тебе розстріляємо. Він готовий був узяти на себе і вбивство Кеннеді, але ж не знав, чого конкретно хочуть від нього російські ефесбешники, бо просто не мав доступу до тієї інформації, яку від нього вимагали.

Звісно, Петя Онищенко не розумівся на психологічних і навіть психіатричних штучках супротивника, але відчував, що це лише артилерійська підготовка перед наступом, кінцевою метою якого мали б стати завоювання його серця та душі. Як казали росіяни, скринька відчинялася просто: двоюрідний брат Петі Онищенка працював у центральному апараті Служби безпеки України. Звісно, вони хотіли якимось чином вплинути на генерал-майора, якому, кажуть, довіряв сам Петро Порошенко, але механізм участі в цій операції Петі Онищенку видавався туманним.

Його не били, і він не нахабнів, щоб не викликати фізичного впливу на себе. Один із наступних слідчих навіть попросив вибачення за дії колеги, який збив тоді Петю Онищенка ногою на землю. Разом з тим було очевидно, що якби вони хотіли, то давно би його знищили. Можливо, це було лише питанням часу, і він житиме доти, доки буде їм потрібним. Якщо впертися рогом і казати, що він нізащо не зрадить Україну, його закопають у землю, і ніхто не знатиме, де саме. Переграти супротивника практично неможливо, але Петя Онищенко вирішив спробувати. Хоча б заради того, щоб побачити дружину і сина.

29

– Вам не пощастило, – майже весело сказала бібліотекарка Андрієві Чернюку.

Він здивовано глянув на неї.

– Вашу газету читає дружина військового комісара, – пояснила вона.

"Його" газета – це була "Літературна Україна", яку редактор "Дрогославщини" час від часу переглядав у центральному залі Дрогославської центральної бібліотеки. Цікавився літературою, сам уже років п'ять писав роман, який ніяк не міг закінчити.

Він на хвильку задумався і запитав:

– І давно вже вона читає "Літературну газету"?

– Десь з годину.

Цікавість усе-таки взяла гору, і він заглянув до читального залу. Та й одна ідейка миттєво визріла в його голові.

У читальному залі о цій ранковій порі була лише Віолетта. Зазвичай під час навчального року тут яблуку ніде впасти. Студенти місцевого університету і старшокласники гризли граніт науки.

Коли Андрій Чернюк прочинив двері до читального залу, на нього глянула красива брюнетка зі сталево-сірими очима. Погляд був чіпкий, ніби молода жінка оцінювала, хто смів порушити бібліотечну тишу.

Він підійшов до неї, привітався і запитав, коли вона закінчить читати підбірку "Літературної України", бо йому треба дещо переглянути. В її усмішці теж було щось оцінювальне і, як йому здалося, іронічне. Мовляв, не думала, що в Дрогославі ще хтось, крім мене, може цікавитись літературною газетою.

– Хвилин десять зачекаєте? – мило запитала.

Він кивнув головою й усміхнувся: мовляв, у мене нема вибору.

– А втім, беріть, – раптом передумала вона, – дочитаю іншим разом.

І пішла, обдарувавши його усмішкою.

Ідейка Андрія Чернюка луснула, мов мильна бульбашка, не реалізувавшись.

30

Все-таки він скочив у гречку. Востаннє це було років десять тому. Тоді теж була студенточка. Сказала, що завагітніла від нього. Потім з'ясувалося, що це неправда. Але скільки грошей з нього вициганила, а, головне, нервів з'їла. Дав собі слово більше не зраджувати дружині. З головою занурився в написання детективів, так що й справді на походи наліво вже часу не залишалося.

Тато Лілі бачив, з яким захопленням юнка дивиться на нього на презентації його чергового детективу. А коли підійшла, аби він поставив автограф на книжці, сказала, що прочитала всі його романи.

Не знати, звідки студенточка взнала його номер телефону, але почала надзвонювати, просячи всього про одну зустріч з ним.