Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій

Єдине, що вони могли собі дозволити подумати і навіть сказати, – так це те, що дід пишався би таким внуком.

Генерал-лейтенант шепнув дяді Вові: "Нам пора" – і той не смів дивуватися, що йому не дають як слід попрощатися з дідом.

Вони їхали нічною Москвою. Дядя Вова впізнавав і не впізнавав столицю. Здавалося, тут все змінилось, хоча будинки залишалися тими ж. Чи це так буває, коли приходить новий правитель, чи просто він уже не пам'ятав, коли вночі катався Москвою?

Мабуть, дядя Вова задумався, бо не відразу помітив, як перед ними виріс Кремль. Генерал-лейтенант зберігав олімпійський спокій і не збирався нічого пояснювати полковнику. А дядя Вова, здавалося, вже звик до несподіванок, ніби вони супроводжували його все життя.

18

Студентик став Студентом. З великої літери. Так назвав його Вовк – вуйко Петро з Тернопільщини. Він став йому татом, мамою і старшим братом. Вчив азам військової справи, а головне – як залишитися живим за будь-яких обставин.

Спочатку малого хотіли вигнати з добровольчого батальйону. Так і сказали: малий, іди вчитися. Студентик розповів їм сумну історію з доцентом і есбеушниками. Якраз тоді за нього й заступився Вовк, зрозумівши, що хлопцеві життя не буде в університеті. Вовка послухали, бо поважали його, – і Студент залишився у них.

Сам Вовк утік на війну, коли довідався, що дружина зрадила з його найкращим другом. Хотів навіть вбити їх, але потім подумав: нехай живуть. Дітей у них не було, хоча жили разом неповних десять років.

Коли Вовк сказав, що їде на війну, дружина впала йому в ноги, просила, щоби не їхав і пробачив їй. Вона не переживе, якщо його вб'ють. Він підняв її і сказав, що його не вб'ють.

Тут усе сприймалося по-іншому, ніж у цивільному житті. Злість на дружину і на кращого друга видавалася вже недоречною на тлі поранень і смертей бойових побратимів. Вовк зрозумів штучність дружби в тилу, якщо хтось може трахнути твою дружину. На війні дружба була іншою – між життям і смертю. Вовк і сам не міг зрозуміти, що тут об'єднувало так швидко, ніби знаходив споріднені душі. Вторинним було те, що вони разом спали, їли, воювали. Головне залишалося загадковим, і розуму ще треба було дійти до цього.

Вовк, можливо, не зміг би цього сформулювати словами, але усвідомлював на своєму рівні, що Студент посланий йому як випробування і що тепер він відповідає за його життя.

19

Зенон зранку до ночі пропадав на роботі. Христина відводила Русланку до дитячого садочку і цілісінький день удома шукала собі заняття. Зварити їсти, поприбирати, сходити в магазин – але все одно залишалося багато вільного часу.

Тепер вона доволі часто жалкувала, що погодилася з України приїхати в це маленьке німецьке містечко. Мови добре не знає, хоча й німкеня за національністю, подруг нема, сиди в чотирьох стінах і нудьгуй. Вдома залишилися знайомі, друзі. Тут мова навіть не про ностальгію, хоча й це добиває. Христина думала, що реалізує себе в Німеччині, але вагітність перекреслила всі плани. Вони не планували заводити другу дитину. Спочатку хотіли, як то кажуть, стати на ноги, заробити грошенят. Але сталося те, що, мабуть, мало бути. А коли чоловік дізнався, що в її лоні хлопчик, повеселішав. Тепер, крім основної роботи, мав якісь додаткові заробітки. Не дуже казав про це дружині, а вона й не розпитувала. Головне, що побільшало грошенят.

Христина вже хотіла чимшвидше народити сина, аби через деякий час влаштуватися на роботу й не сидіти у чотирьох стінах.

Вихідні теж не приносили їй великого задоволення. Зенон він безкінечні розмови з Карлом про політику, а вона на цьому не розумілася, та й половина сказаного пролітала повз вуха через незнання мови. І знову канцлерка Німеччини Ангела Меркель була в центрі уваги чоловіків, і це починало дратувати Христину, хоча вона намагалася не показувати цього.

20

Після того випадку в парку біля пам'ятника Степанові Бандері, коли Віталік так просто крикнув якійсь жінці: "Привіт, мала!", а та безтурботно махнула йому у відповідь рукою, – Віталіна раптом усвідомила, що їй вже минуло тридцять п'ять, вона незаміжня, дитини не має. А Віталік – ось він, поруч, і його в неї можуть вкрасти. Хоча б та жінка, яка тоді йшла в парку.

Віталіна розуміла, що такого шаленого кохання, як до Андрія Чернюка, в неї вже в житті ніколи не буде. А тоді років чотири вона страждала, нікому про це не розповідаючи і не очікуючи від нього на взаємність. Потім якось розсмокталось, з'явились інші чоловіки в її житті, але й нині той солодкий біль час від часу переслідує її.

Мабуть, вона все-таки не кохала Віталіка, але ревнощі були. Значить, не байдужа до нього? Її стримувало його кримінальне минуле, дратували наколки по всьому тілу. Але водночас вона розуміла, що лише від Віталіка може завагітніти. Ні, будь-хто, звичайно, може зробити їй дитину, але син повинен мати батька. Хотіла сина, відверто казала це Віталіку, а той вмикав дурника, ніби не розумів її чи бавився з нею в якісь загадкові ігри. Та й не могла ж вона йому сама казати, щоб одружувався з нею. Він сам повинен запропонувати, щоб вийшла за нього заміж.

21

Коли Дональд несподівано під вечір з'явився в його будинку в одному із сіл Іршавського району на Закарпатті, він злякався. Звичайно, не знав, що це Дональд, який постачає американцям із Росії суперсекретну інформацію, але, мабуть, все передалося йому на клітинному рівні – і організм запанікував.

Було багато дивного в поведінці Дональда. То він безслідно зник із Москви, і ящик правдивого закарпатського коньяку повернувся назад. То тепер без попередження з'являється у нього вдома і каже, що проживе тут декілька днів. У цьому не мало би бути нічого дивного, адже він сам давно і декілька разів запрошував його в гості, пам'ятаючи, як той ще в армії врятував йому життя. То чому ж він зараз боїться, з тривогою вдивляючись в очі Дональду?

Дружина накрила їм на стіл і пішла спати. Вони пили правдивий закарпатський коньяк і згадували спільне армійське минуле. У стосунках між ними на сьогодення була накладена сувора заборона. Хоча – що йому приховувати? Став інвалідом, ніде не працює. Пенсія маленька, але як для села вистачає. А ось Дональд сам по собі – суцільна таємниця. Чомусь думав, що той працює в якійсь надпотужній секретній установі. Декілька років тому, коли розмовляли по телефону, запитав у Дональда про місце роботи. Той ухилився від відповіді і відрізав: "Навіщо тобі цього? Менше знаєш – краще спиш". Якщо чесно, така відповідь його образила, і він сам собі дав слово більше до цієї теми не повертатись. Мабуть, подібний стан речей влаштовував і його сьогоднішнього московського гостя.

І все ж, чому Дональд приїхав до нього? Що він задумав?

Поговорили десь до четвертої ранку, а потім полягали спати. Коли він прокинувся о десятій, Дональда не було. Дружина сказала, що той пішов ще о сьомій ранку і повернеться сьогодні вечором або завтра.

22

Генерал-лейтенант і дядя Вова сиділи в якомусь кабінетику. Все було скромно. Якісь картини на стінах. Цокав великий годинник. Широкий стіл застелений зеленою скатертиною.

З бокових дверей несподівано з'явився низенький чоловічок. Дядя Вова не відразу впізнав у ньому Путіна. А коли той поручкався і долоня в нього виявилася мокрою, подумав, що це той самий двійник президента, який напучував його перед поїздкою в Крим.

Путін, чи хто там був насправді, подякував йому за службу і підніс в коробочці орден.

– Це бойова відзнака, – сказав він. – Відповідний указ я підписав, але його ніде не опублікують. Ви ж розумієте: нас в Криму нема.

Здавалося, низенький чоловічок зараз поплескає його по плечі й підморгне. Не дочекався.

Строгий здоровань приніс на підносі три фужери з шампанським.

– Бойовий орден теж поки що не носіть, – сказав на прощання Путін.

Дивно, але долоня в нього вже не була мокрою.

Коли вони виїхали із Кремля, дядя Вова ледь не запитав у генерал-лейтенанта, навіщо його тримають за лоха, якому двійник Путіна вручає орден.

Звісно, не запитав. А якщо той не знає, що це двійник, і думає, що справді бачив Путіна?

Потім вони пили в якомусь ресторанчику, де вже не було відвідувачів.

На світанку ледь теплого дядю Вову відтарабанили до аеропорту.

Літак узяв курс на Крим.

23

Єгор намотував кілометри, перелітаючи з однієї країни в іншу. Йому здавалося, що замітає сліди, а насправді намагався втекти від самого себе. Видіння, що його переслідує хлопець з розтрощеною снайперською кулею головою, мов кавун, уже не покидали його, і в кожному сні лише доповнювалися новими фарбами.

З Латвії він полетів до Польщі. Там побув декілька днів і вилетів до Чехії і відразу до Франції. Далі були Японія й Таїланд. На зміну їм прийшли Штати і Мексика. Нарешті приземлився в Південно-Африканській Республіці.

Якби його переслідували, він би це помітив. Параноїдальна думка, що його хочуть прибрати, не давала спокою. Так, він снайпер і вбивав людей на київському Майдані, але до того так само виконував делікатні завдання у різних точках світу. Проте лише після України нав'язливою стала думка про те, що його хочуть убити.

Єгор був любителем сексу, і повії краще виконували його забаганки, ніж звичайні жінки, далекі від цього ремесла. Але одного разу він подумав, що якусь повію можуть підіслати до нього, аби вона його вбила. Ні, краще займатись онанізмом у туалеті, але залишитися живим.

І все-таки його тягнуло до Росії. "Родина-мать зовёт!". Думав загубитися на широких просторах. Грошей вистачить до кінця життя. Знайде хорошу жінку, яка народить йому хлопчика і дівчинку. Снайперської гвинтівки більше в руки не візьме. Сам сміявся з себе, але чому б не помріяти?

24

Трохи більше доби дяді Вови не було в Криму, і Маша відчула себе відносно вільною. Відносно, бо від неї ні на крок не відходили двоє шафо-подібних охоронців, яких приставив до неї цей сексуальний маніяк. Так вона про себе називала дядю Вову і боялася сказати це вголос.

Маша й досі не могла зрозуміти, як вона, відома на всю Росію телеведуча, стала заручницею сексуального маніяка, від якого мала народити сина. Звичайно, виною її тупість і дурість. Чи не сама вона хотіла лягти під дядю Вову, визволителя Криму? Ось і лягла, та так, що не знає, як вилізти з-під нього.

Тепер ситуація видавалась абсурдною.