Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій

Виручало те, що в його оточенні все більше й більше ставало цивільних, які насправді були професіоналами, і їм не треба було розжовувати очевидне. До нього ж вони ставились як до офіцера ФСБ, тобто боялись, і навіть якби відчули, що він профан у цій справі, то змовчали б і просто робили би свою роботу. Але Вадим уже навчився керувати людьми, маскуючи свою некомпетентність, і не пхався туди, де міг потерпіти поразку. Чергове підвищення звання лише підтверджувало, що він обрав вірну стратегічну лінію.

40

Мабуть, це рішення він прийняв ще тоді, коли розпочинав підпільну діяльність. Не афішував його сам перед собою, але воно надійно загніздилося в його голові. Дональд розумів, що коли в якійсь справі є початок, то мусить бути і кінець. В розвідувальній діяльності, як і в спорті, головне вчасно піти.

Здається, в Росії його вже більше ніщо не затримувало. Дружина померла. Донька живе сама по собі. Не хоче з ним зустрічатися. Навіть розмова по телефону для неї мука. Що ж, краще зникнути назавжди.

Декілька разів йому приходила думка про самогубство. Можливо, і зважився б на це, бо життя втратило будь-який сенс. Але стримувало одне: не дай Боже дізнаються, що це він стільки років передавав Сполученим Штатам Америки секретну інформацію із Росії. Не міг цього допустити. Краще померти безіменним, ніж твоє ім'я мають полоскати різні негідники. Та й на дочці це може відбитись.

Думка про те, щоб оселитися десь в Європі, таємно зникнувши із Москви, зріла в ньому поступово, аж поки не викристалізувалася. Мабуть, так буде краще для всіх. До того ж, якщо чесно, Дональду стало нецікаво. Декілька разів упіймав себе на цьому. І було пов'язане це не лише з розвідувальною діяльністю. Сидів він на стадіоні, уважно спостерігав за футбольним матчем, вболівав, кричав, як усі, а потім ніби щось клацнуло в голові – стало нецікаво. Подумав, що він робить у цьому натовпі біснуватих людей? Або грав у шахи в парку. Здебільшого там збирались пенсіонери. Любив він ці рідкісні хвилини відпочинку. І знову ж таки якось стало нецікаво. Ледве змусив себе зіграти до кінця партію, а потім уже жодного разу не був у парку.

Дональд подумав, що, мабуть, старіє. Ні, фізично відчував себе добре. Але рано чи пізно настає час, коли треба подумати про себе, насолоджуючись чудовими миттєвостями життя. А таке буває, коли не працюєш, а просто безтурботно існуєш в цьому світі.

41

Помер Славік, колишній однокласник Марії. Його по-звірячому побили після одного з мітингів у центрі Донецька, коли він вигукнув: "Слава Україні!" – у натовп тих, хто кликав Путіна на Донбас. Майже місяць його лікували, як могли, але смерть виявилася сильнішою за життя.

Славіка поховали в селі, подалі від донецьких обивателів. Сусіди погрожували, що перевернуть тіло з труною, якщо виноситимуть Славіка із квартири в їхній хрущовці. Жили поруч не одне десятиліття, а тут люди ніби подуріли зі своєю Росією та Путіним. Ось батьки від гріха подалі й повезли сина в останню путь до села і поховали поруч з могилою діда. Старенька бабуся невтішно плакала, бо це був її найстарший і найулюбленіший внук. Тато та мама Славіка були прибиті життям, бо не знали, що мають робити далі. Вони реально вірили в те, що через сина їх можуть убити, якщо вони повернуться в Донецьк.

Про смерть колишнього однокласника Марія дізналася вже десь через тиждень після похорону. Найбільше її вразило те, що під час навчання в школі він не був помічений у патріотичних настроях. Потім вони лише раз випадково зустрілись. Вона спілкувалась українською, він російською, як це й було зазвичай. Привіт-привіт, навіть нормально не поговорили, бо Марія кудись поспішала. Хто ж знав, що дрімало в голові Славіка, коли він вигукував: "Слава Україні!" – в обличчя осатанілому натовпу? А скільки є ще таких людей, які здатні сказати в очі те, що думають про нинішню ситуацію? Але ще більше тих, які мовчать, але не сприймають оцього жахливого варіанту псевдо-російського на українській землі. Втім, чому псевдо? Сутність народу визначається не під час миру, а під час війни.

Марія дала собі слово за першої ж нагоди поїхати на могилу Славіка. Їй здавалося, що від душі відірвався якийсь душе рідний шматочок.

42

Коли ти щасливий, завжди знайдуться ті, які хочуть ощасливити тебе ще більше.

Ліля була щасливою й аж світилася зсередини. Вона кохала головного редактора і, здавалося, навіть не задумувалася, чи він кохає її. Генерал інфаркту був здоровий – ну, звичайно, відносно здоровий, але це радувало. Про дядю Вову вона вже майже не думала, а кримські жахи поступово залишались у минулому. Ліля вела журналістське розслідування щодо одного відомого політика – і її матеріал мав стати черговою бомбою у виданні, в якому вона працювала.

І тут на горизонті з'явилися тато й мама, які раптом згадали, що в них є донечка і що її треба виховувати. Мама була відомою художницею, тато – менш відомим, але плодовитим автором детективів. Вони виловили Лілю, коли вона виходила із приміщення редакції, і та зрозуміла, що принаймні до кінця цього дня їй не вирватися з їхніх цупких пазурів.

Плани на вечір летіли шкереберть. Зателефонувала головному редакторові і сказала, що їхній похід у ресторан сьогодні відміняється. Їй здалося – чи справді він зрадів?

Лілю відтранспортували до квартири, в якій вони мешкали. Складалося враження, що це не батьки, а охоронці. Вечеря була готовою, але в Лілі зник апетит. Вона розуміла, що треба витримати екзекуцію, тоді можна вирватися на волю.

Мама висунула ультиматум, щоби Ліля більше не поверталася до генерала інфаркту, а залишалася жити з ними. Тато, мабуть, усе-таки краще знав свою доньку, а тому мовчав, тим більше, що в його голові ще зранку почав зароджуватися сюжет нового детективу, і тепер письменник жив лише цим.

Батьки не розуміли, що після Криму Ліля стала зовсім іншою. Раніше вона би скандалила, доводила свою правоту, навіть в істерику могла впасти, бо все-таки і зовнішньо, а, головне, внутрішньо була схожа на маму. Але тепер Ліля витримала паузу, для годиться щось подзьобала із тарілки і сказала, що час пізній, треба простежити, чи генерал інфаркту прийняв пігулки (він уже давно їх не вживав), їй пора їхати. Мовчки поцілувала тата й маму і пішла.

Німа сцена!

43

Зою, фіфочку, зґвалтували через два дні після референдуму. Їй здавалося, що про це гомонить весь Донецьк, але насправді знали лише вона, ґвалтівники і Бог.

За референдум її похвалили. Показники були найвищими – і за явкою, і по результатах. Сама особисто дописувала, не довіряючи членам комісії. Якийсь поважний росіянин у цивільному, який, схоже, був у них за старшого, довго вдивлявся їй в очі, аж поки вона не витримала цього космічного холодного погляду. Вона так знітилась, як ніколи в своєму житті, і не пам'ятала, що він говорив. Росіянин поцілував їй руку і пішов у супроводі охоронців. Усі, хто був присутній, розділились на три категорії: одні заздрили Зої, інші з захопленням дивилися на неї, а директор школи з того дня став боятися фіфочку. І мова йшла не лише про те, що та могла всістися в його крісло.

А через два дні їй подзвонили у двері. У вічко вона побачила Едіка Скворцова. Що ще треба цьому дебілові? Так вона привселюдно називала його при учнях.

Через референдум Зоя, фіфочка, втратила реальність. Вона думала, що вхопила Бога за бороду – і тепер її кар'єра буде стрімкою. Той, мабуть, іронічно спостерігав за нею і знав, що подібне ставлення до Нього зазвичай закінчується плачевно.

Тільки-но вона відчинила двері, як Скворцов, а за ним ще два широкоплечі юнаки, яких вона не знала і у вічко не бачила, ввалилися до квартири. Що було потім, пам'ятала погано. Скворцов потужним боксерським ударом в голову звалив її на землю. Зоя боляче вдарилась об стінку і втратила свідомість. Прийшла до тями в спальні на своєму ліжку. Була голою, з заклеєним скотчем ротом, а над нею нависав п'яний Скворцов.

Вона хотіла відштовхнути його, але він двічі стукнув їй в зуби, аби втихомирилась. Відчула, як цівка крові стікає з рота. Скворцов довго не міг скінчити, а вона подумала, що завагітніє від нього.

Потім нею одночасно займалися двоє широкоплечих юнаків – один спереду, другий ззаду. Скворцов зняв скотч з рота, від чого вона скрикнула, змусив її посміхнутись і зробив декілька фотографій. Зоя вже нічого не розуміла і хотіла, щоби все швидше закінчилося.

Коли вона думала, що від неї нарешті відстануть, Скворцов змусив її розкрити рот і вставив дуло пістолета. Щось говорив про те, що вона ніколи більше не назве його дебілом. Зоя, фіфочка, заплющила очі, бо зрозуміла, що зараз закінчиться її життя, а вона нічого не зможе зробити, щоби врятуватися. Коли Скворцов натиснув на спусковий гачок, їй здалося, що мозок вилетів через потилицю, а кров зі всього тіла вилилась на стелю і там застигла великою червоною плямою. "Знову треба робити ремонт", – подумала вона. Минулого року сусіди затопили її.

Але насправді пострілу не було. Юнаки дико реготали – особливо від того, якою безпорадною виявилась їхня жертва.

Зоя, фіфочка, не пам'ятала, коли вони пішли. Їй не хотілося жити. Потім довго лежала, нічого не відчуваючи. Тіло пливло у просторі й часі. Відтак хотіла зателефонувати мамі, але не знала, що їй скаже. А більше в неї нікого не було, з ким би могла просто поговорити.

44

Звечора Леся заснула перед телевізором і побачила Мирона. Чоловік біг до неї, широко розмахуючи руками-крилами, ніби хотів зринути у небо. І раптом задзижчали кулі, а Мирон зупинився, ніби не розуміючи, чому життя так нахабно обривається. Його біла сорочка стає червоною від крові, і Леся ось-ось готова закричати з відчаю, бо розуміє, що вже не дотягнеться до чоловіка і не зуміє його захистити.

Лунає дзвінок у двері. Вона не відразу розуміє, де сон, а де реальність. Дзвінок лунає ще дужче і, здається, готовий розірвати зсередини їй мозок. Леся кидається до дверей, зазирає у вічко. Нічого не видно. Знову хтось викрутив лампочку в під'їзді.

– Хто там? – запитує вона.

– Я! – чує у відповідь.

Мирон!

Серце їй калатає. Вона відчиняє двері і з жахом бачить, що це сусід. Від нього несе алкоголем. Крик застрягає в неї у грудях. Вона нічого не може зробити.