т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.

Прикажчик сердито, лаючись, почав вишукувати серед купи пашпортів їхні документи; товариші сміялись, а Катря стояла й хмурими, злими очима дивилась на руки прикажчикові.

- На, та к чорту!..- кинув цей нарешті Софронові дві бумажки.

Той схопив їх, сховав за пазуху і, підтягнувши клунка на плечі, швидко пішов назад. Люлька пихкала йому під носом і освітлювала його жовті вуса й хворі очі, в яких стояло щось злісне, уперте.

Але на старому місці Василя не було. Незабаром коло шукаючого Софрона зібралась ціла юрба різного люду.

Вони всі дивилися на його жовте, зморщене лице з хворими очима, а він, бігаючи очима по вулиці, оповідав їм про Василя і не знать було, чи він сумував, чи злорадствував:

- Может, он заблуділся гдє? - жалісливо думала вголос якась бабуся з мішком на плечі.

- Как заблуділся, найдьом...- запевнено й байдуже сказав поліцай і, позіхнувши, став одходити. За ним потроху почала розходитись і вся юрба. Знову Софрон зостався на тротуарі сам. На лиці йому стояло щось гостре, торжествуюче, завзяте і разом з тим повне безнадійного одчаю. Він наче сам наступив собі на серце, і радів од того, що воно таки болить, як він це й знав, і страшно йому було від того, що воно розірветься, і в грудях стане порожньо. І він стояв посеред тротуару і, кліпаючи хворими очима, не рухався. Звожчики вже не підкочували під осяяні ворота саду, а смирно, довгою низкою, стояли понад тротуаром і куняли. Поліцай одійшов і став посеред вулиці, задумливо дивлячись кудись убік. З саду лилась музика, мрійна, ніжна, ласкава. Дядько Софрон одійшов далі по вулиці, притулився до тину і, схиливши голову, застиг. Довго стояв він; і потрохи жовте лице його ставало м’якше, ніжніше, ніби та музика гладила його по лиці й стирала з його жорстоке, уперте, злорадне. І круглий електричний лихтар, наче місяць вповні, сумно, не моргаючи, дивився на нього й ласкаво милував його згорблену, маленьку постать в жовто-зеленому сплющеному картузі.

А згуки в саду зідхали й говорили про щось бажане, хороше й недосяжне. І тонкий, дрижачий сум, як павутина над пожовклою стернею, літав од них у повітрі й обвивався круг серця. Згуки зідхали й зідхання те помалу переходило у тихий плач, повний жалю й журби. І плакало серце Софронове за ними, бо низько схилив він голову. І був похожий на п’яного, що безсило притулився до стіни.

І раптом він підняв голову, озирнувся, прислухався й хутко повернувся лицем до саду. Звідти неслось чиєсь ридання, гірке, одривисте і грубе. Дядько Софрон просунув лице в дірку між прутами й забігав напруженими очима, шукаючи місце того ридання. Швидко він побачив під одним кущем щось темне, яке ніби ворушилось.

- Василю! - дрижачим голосом несміло крикнув Софрон.

Ридання стихло, і темне перестало ворушитись.

- Василю! - ще раз гукнув Софрон.- Ти?

В саду тихо замирали згуки. Ось вони зідхнули, схлипнули і вмерли... Стало тихо-тихо.

- Василю! - пошепки прошипів Софрон у дірку.- Це ти?

- Я...- грубо й товсто вирвалось з-під куща і за цим зачулось шумне й дрижаче зідхання.

У саду розлігся лопотячий дрібний шум оплесків і крику,- неначе там зраділи, що це був таки Василь.

Я їхав у село Бідненьке за репетитора до панка Коростенка і, як подоба кожному репетиторові, їхав на драбинчастому возку, запряженому якоюсь гострозадою й гостроголовою конячинкою з коротенькими, лахматими ніжками і великим черевом, що робило її дуже схожою на мишу.

- Мало накочена дорога була труська, сонце палило, як з печі, а я на своєму возику, як карась на сковороді, смажився, обливався потом, вертівся, хапався за боки й проклинав і возика, й себе, й того чорта, який надав мені їхати до якогось там пана вчити паненя; і не хотів я вже ні пана з його рекомендованим мені демократизмом, українством, лібералізмом, ні заробітку, ні сільського покою, ні всього того, що спокусило мене їхати до нього й терпіти муки їзди на драбинчастих возах. Але конячинка тим часом тюпала собі й години через чотири ми вже були в Бідненькому.

Була неділя. Коло одної хати на вулиці й на подвір’ї стояла, сиділа й навіть лежала ціла юрба дядьків, жінок, парубків, дівчат, дітей. Всі були червоні, спітнілі, у деяких лікті були перев’язані хустками. Вони всі разом кричали, обнімались, сміялись, співали; якась стара баба, високо піднявши спідницю, заносисто танцювала, а круг неї реготали й грали на губах. На самий дорозі стояв розпатланий дядько: широко розставивши руки, наче граючи в «куці-баби», він раптом робив кілька хистких ступнів у один бік і зупинявся; потім схиливши, як бик, голову, немов роздумуючи й щось бормочучи, він кидався в другий бік і знову зупинявся, хитаючись.

На воротях стирчало гілля, обвішане червоними стьожками й перев’язане хусткою.

- Свадьбу грають,- суворо сказав, неначе одрубав мій возниця і, обминувши розпатланого дядька, хльоснув по конячинці.

- Стій!.. Стій!..- умить вчулося за нами.

Ми озирнулись. За возом біг якийсь дядько в шапці, з перев’язаною рушником рукою, з пляшкою й чаркою в руках, і кричав щось.

Возниця припинив трохи конячинку.

- До... до пана... нашого... їд... їдете? - хакаючи, підбіг до воза дядько.

- До пана. Вчителя ось... везу... А що? - незадоволено буркнув возниця.

- А-а!..- протягнув дядько, дивлячись на мене мутними очима й дихаючи горілкою.- Вчителя?.. До панича?.. Так... вєрно! На дохтура, стало бить? Упо... употребительно! Но тольки за польтіник не підем... Так панові й розположіть... Забастовка!.. Депутація, одним словом!.. Значить, польная депутація... І нікаких... Руб давай і... квит! Вєрно я говорю? Кирило, вєрно я говорю?

- Вєрно, вєрно... Но! - шарпнув віжками Кирило.

Дядько ще біг за нами й щось старався вияснить, але одстав, і ми, повернувши за ріг, опинились на вулиці, що впиралась у панський будинок з тополями й терасою; а через кільки хвилин в’їжджали в ворота економії.

На подвір’ї чогось було безлюдно й тихо, тільки коло загону стояли дві робітничі постаті і, спершись ліктями на тин, лузали насіння. Вони не ворухнулись.