т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.
У вікнах горниць замиготіли якісь обличчя, але на ґанку ніхто не з’являвся; тільки з вікна кухні випнулась червона товста пика в білому ковпаці і, обережно почухавши кінчиком здоровенного ножа брову, пильно подивилась на нас і сховалась.
Ми зупинились. Собачка теж зупинилась, замовкла і стояла коло воза, так же, мабуть, не знаючи, що далі робити, як і ми.
Почекавши трохи, я зліз із воза, розплатився з дядьком і, взявши свого чемоданчика, пішов до ґанку. Як тільки я ступив на східці, двері сами раптом одчинились передо мною. Я зупинився, чекаючи, що хтось вийде, але не було нікого. Я зазирнув у двері: в маленьких сінях було порожньо, а проти цих дверей були другі двері, мабуть, у більші сіни. Я здвигнув плечима й пішов далі. Але не встиг зробити кільки ступнів, як і ті двері також одчинились, мов од вітру, а я справді побачив великі сіни з кілочками для одежі, одежу, кальоші, капелюхи і т.інш. Коло дверей же знов нікого не було.
«Що за чортовиня»,- подумав я, озираючись на всі боки. Але в цей мент одчинились бокові двері і з них поспішно вийшов товстенький, коротенький добродій у білому літньому костюмі з чорненькими смужками, з англійськими баками й червоними, бритими губами. Лукаво сміючись, він підійшов до мене і, простягаючи руку, дзвінким тенорком заговорив:
- Репетитор наш?.. Дуже приємно, дуже приємно! Мій Василько вже просто напосівся на мене: «де мій репетитор?».. А що? Двері вас здивували?
- Еге... Я не розумію... Наче духом святим...- пробурмотів я.
- Ах-ах-ах! - засміявся він дуже задоволено. Потім раптом зробив серйозне лице і, ніжно взявши мене за лікоть, промовив:
- Дуже приємно, дуже приємно... Я вас зараз у вашу кімнату... Ви, мабуть, дуже втомились? Ну, розуміється... Свій чемодан ви можете... Грегуар... Ха-ха-ха! Так вас здивували двері? «Святим духом»? Грегуар!
Звідкись хутко виплила постать у лакейському потертому фраці, з жовтою лисиною, тоненькими губами й тужливим виразом кістлявого, бритого лиця.
- Вот чемодан господіна учітєля... Однеси до їх у комнату... А це, бачите... Осторожно, Грегуар, осторожно... Це, бачите, у мене автоматичні двері. Одчиняються машинним робом... Одчиняються й зачиняються... У мене все машинним робом, вся економія на раціональних початках ведеться... А це ваша кімната... Туди, Грегуар, постав у куток. А вода в умивальнику є?.. Все машинним робом... Є? Ну, можеш іти... Підожди! Нічого... гм!.. нічого з села не чуть?
- Нічого...- коротко промовив Гаврилко, схиливши трошки голову набік.
- Ну, йди... Підожди! У випадку чогонебудь... дать мені звістку!
- Харашо...- зідхнув Гаврилко й тихо висунувся з кімнати, ніжно причинивши двері.
- Да-да... У мене все на раціональних початках... Треба культуритись, пора вигонить Азію... У мене прислуги в домі четверо, а в мого діда було її тридцять четверо. Ми, люди нової формації, повинні більше мозком своїм працювати, а не найнятими руками... Мозок дає машину, а машина...
Він зразу змовк і, хутко підійшовши до вікна, став дивитись у сад, де ходив якийсь дядько.
Я був голодний і хотілось остатись самому, хотілося вмитись, роздягнутись і хоч трохи спочити від драбинчастого возика. Але Коростенко, видно, й не думав покидати мене. І я вже з неприязню дивився на товсту його шию, на англійські бакенбарди й розчісану надвоє, як у лакеїв, голову.
- Да-а,- одходячи від вікна, глянув він на мене ласкавими, хитророзумними очима.- Ми, малороси-европейці, скажемо нове слово старій нашій Ненці-Україні! Правда? Да-да! Що таке, здається, автоматичні двері? Ні... нісенітниця! А тим часом не треба ні лакеїв, ні «на чай», не треба лишньої трати енерґії... Да! Надушив кнопку - і єсть! І головним способом, просто. Ви подивіться!
І він хутко пішов у сіни, озираючись на ходу й киваючи мені головою. Я мусів скорчити зацікавлену фізіономію і йти за ним.
Механізм справді був простий, зручний, корисний. Але моя похвала розохотила його і він, схопивши з вішалки м’якого білого бриля й пораявши мені зробити те ж саме, жваво балакаючи й держачи мене за лікоть, повів показати «ще не те»! Він повів мене спершу в кухню, де показав якусь машину, що сама місила й робила паляниці; потім повів у другу кухню, де якась машина теж щось робила. Тут дуже смачно пахло огірками й житнім хлібом. Од цих пахощів мені так схотілось їсти, що я став часто позіхать і, щоб не образити його, мусів ковтати зівки. Далі він повів мене в якийсь льох, потім у конюшню, далі в загін і в амбар, на тік, за тік, показував, лазив на якісь горища, дряпався на драбині й живо, задоволено й гарно балакав. Балакав він мовою якоюсь кумедною, книжною, скоріше російською, перекладаючи тільки московські слова на українські. Але я майже нічого не чув і дедалі, то все більш і більш утрачав надію колись скінчити огляд цих сіялок, віялок, жаток, плугів, телефонів, електричних дзвінків, конюшень, амбарів, водопроводів, водокачок, молотилок, маслобоєнь, собачих будок. В очах мені стояли колеса, паси, проводи, в вухах тільки й чулось: «реґулятор», «100 кінських сил», «500 кінських сил»; в голові стукало, в животі, здавалось, усе висохло, кишки позлипались і в грудях було порожньо й важко.
«Ну-ну! - злісно думав я, ходячи за ним.- Це попав!»
- А ось гляньте! - зупиняючись і балансуючи в своєму білому костюмі на якомусь здоровенному дишлі, показував він мені щось залізне й блискуче.- Стоїть всього сто двадцять рублів, а за кільки років збереже на тисячу двадцять рублів чоловічої енерґії. Да!
Я «гмукав», здивовано й глибокодумно вертів головою, з нудьгою думав, чи ще багато в його зосталось показувати збереженої «чоловічої» енерґії. Нарешті, щоб якось звести розмову на інше, я спитав його, йдучи подвір’ям:
- А що це у вас робочих не видно?
Він зупинився, комічно розставив руки і з добродушною посмішкою сказав:
- Бастують... Страйкують!
- Он як?!
- Да-да!..
