т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.

на цих вулицях стояв грюкіт од звожчиків, блищало світло від круглих білих лихтарів і бігали повні люду вагони без паровозів тільки, на одному товстому дротові. І вся ця довга низка людей в грубій убогій одежі, з клунками на плечах, людей з поширеними очима, з грубими обличчями й голосами справляла таке вражіння тут, яке справляє в убогій улиці села кавалькада розкішно вбраних людей з м’якими руками, ніжними, випещеними обличчями й делікатними голосами. І тепер ці ніжні, випещені люди озирались на цих грубих людей, сторонились їх і довго дивились їм услід, як дивляться на рідку та дивну процесію.

З вулиці блискучих магазинів вони звернули вліво й вийшли на широку, засяяну білим світом, вулицю. І тільки вони вийшли на неї, як звідкись, неначе ждучи тільки їх, вирвався цілий вихор чудових згуків і сильно вдаривсь їм у серце. Від цього очі їм одразу стали знов широкими, на вустах заграла радісна посмішка і вони всі, як вівці, яких покликала хазяйка, з сміхом, з криком кинулась за цими згуками. Гарно одягнені люди поспішно уступались їм з дороги і з дивуванням дивилися вслід. Але що їм було до гарно вдягнених людей коли попереду, за тим довгим тином, з того саду протягувались непоборимі згуки і, схопивши за серце, сильно тягнули за собою. Що їм було до лайки сердитого прикажчика, який пробував спинити їх? Вони, як вівці з кошари, збились до того тину і, встромивши голови між залізні прути тину, жадно глитали ті згуки.

Василь і Катря стояли з самого краю. Вона щоразу озиралась до нього, з веселим сміхом скрикувала, кричала щось, тупотіла, але Василь не чув її. Весь блідий, з своїми запалими щоками, над якими горіли якимсь чудним і страшним світом очі, з криво-болісно стуленими губами, він дивився в той сад і не рушився. Тільки руки його, що держались за прути тину, дрижали та груди дихали важко й часто. По широкій, ясній алеї саду сунули багато вбрані пани, грохотіли звожчики, кричали, сміялись, штовхались товариші, але він нічого того не бачив і не чув.

А згуки великими, довгими хвилями лились із саду й плили десь над головою. Здавалось, то саме життя плило на них. Убране в сміх і сльози, в радість і страждання, з посмішкою ненависти й любови, воно гордо лежало на цих розкішних хвилях і таємниче, пильно дивилося в душу Василеві своїми дужими очима. І душа його, як раб, замерла й несміла рухатись. І повна того самого сміху й сліз, страждання й радости, ненависти й любови, вона росла, давила груди, розпирала череп і билася риданням у горлі... Ось згуки заплакали, забились і тихо мерли, як лист восени, одпадаючи й зникаючи десь у тьмі неба. Тихше, тихше... І вмить повітря сколихнулось, розірвалось, згуки насмішкувато й гордо струсили тугу, засяли радістю, і скажено понеслись, і закрутились у бойовому танці. І життя сміялось в них, і чуть було, як воно кричало незрозумілим для людей, але повним сили й раювання криком.

- Василю!.. Ходім уже!.. Тю!.. Та Василю! - шарпала, штовхала, щипала Катря Василя.

І знову згуки тихше, тихше... їх менше, менше... Один усього... Він жаліється на щось комусь. Кому? Життю? На що? На те, що йому, Василеві, так тяжко так дуже тяжко жити!.. Згук плаче, а сльози його тягучі, гарячі падають Василеві в серце і швидко їх там буде стільки, що вони заповнять усі груди.

- Василю!!.. Ходім!.. Уже йдемо!.. Чуєш?

Згук замер, неначе хтось журливий сумно схилив голову й задумався. Тоді спочатку тихо, а далі дужче, спокійно й велично цілий гурт згуків став одповідати йому. Він одповідав, а той журливий згук не слухав, не хотів вислухувати його; болючим стогоном вривався він у ту відповідь і бився в ній, жалівся і змовкав, безсилий і смутний. І згуки дужчали, гнівались; і ціла буря гніву вже крутилась і здіймала з дна душі стовпи думок і почувань.

- Василю! Чи заклало тобі? Тю, бий його сила божа... А диви!.. Василю!!

Катря схопила Василя за груди й дуже шарпнула до себе.

- Га? - дивлячись на неї горящими очами, тихо спитав він.

- Та ходім!

- Куди?

Гурт згуків таки переконав журливого. Тоді вони схопилися за руки й радісні задриботіли, завертілись і весело затанцювали.

- Василю!

- Ну?

- Їй-богу, здурів парубок! Ходім!

- Куди?

- «Куди...» Та туди, куди й усі... Ходім, бо кину, хай тобі чорт...

- Кидай... я не піду... Одчепись... Не чіпай мене... Я не можу... Йдіть собі...

- Чи не сказився?!.. Що ж робитимеш тут?

- Не знаю.

Підійшов дядько Софрон запихканий, сердитий.

- Що ж ви стоїте? - накинувся він.- Усі вже пішли, а вони стоять собі...

- Та ось... не хоче йти... Стоїть, як глушман...- з гнівом ткнула пальцем Катря в Василя.

Софрон глянув на нього, мовчки схопив під руку й потягнув за собою. Василь покірливо, як п’яний, посунувся за ним. Вся партія сердито ждала їх. Катря, нахмурена і зла йшла позаду і не посміхнулась навіть, коли всі сміялися з Василя. Вона тільки ще раз порівнялася з ним і заговорила до нього; але, коли він мовчки повернув до неї своє бліде лице з напруженими очима й зараз одвернувся, вона гнівно всім тілом шарахнулася вперед і змішалась серед земляків.

А дядько Софрон, не дивлячись на Василя, вийняв люльку і, щось бурмочучи, став набивать її. Згуки іноді доганяли їх і щось кричали, але партія так голосно балакала й човгала ногами, що нічого не можна було розібрати. І через те, що тут не було тих згуків, вулиця була не так осяяна, і звожчики не бігали з веселим гуркотом, а стояли, понурившись, немов журилися.

Стали завертати в нову вулицю. Дядько Софрон, нарешті, роздмухав люльку, сплюнув і озирнувся. Потім швидко забігав очима по спинах і зупинився.

- Василю! - крикнув він.

Дехто озирнувся, але Василь не одзивався.

- Агов, Василю!!

Василя не було. Передивились усіх і стали сміятись, але дядько Софрон не слухав їх.

- Ага! - злорадно захитав він головою.- Найнявся!.. Так-так... Це він утік до музики.

- Так що ж думать? Катайте, дядьку, разом танцювать будете...