Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій

Марина навіть зраділа, бо могла спокійно доварити і досмажити.

На роботі неспокій на душі трохи вгамувався, але Марина все одно думками раз у раз поверталася до Андрія та його друзів. Шеф дав забагато роботи, так що в обідню перерву не змогла прийти додому. Зателефонувала Андрію. Той сказав, що вони з хлопцями обідають. Почула їхні голоси. Андрій передав вітання від них і подяку за смачний обід.

Увечері, взявши синів із дитячого садку, Марина поспішила додому, бо хотіла подивитись на друзів Андрія по Майдану, але нікого не застала. Чоловік ходив по кімнаті похмурий, заклавши, мов старий, руки за спину, ніби розв'язував у голові якісь глобальні світові проблеми. Він нічого не відповідав на її запитання. Аж коли вже лягали спати, сказав, що хлопці кликали його на війну.

35

Зранку дрогославці побачили, що все місто обклеєне агітками за кандидата в президенти України Дмитра Яроша. Переважали червоно-чорні кольори.

Того ж дня в газеті "Дрогославська зоря" були опубліковані дані соціологічної групи "Західний експрес". Якби вибори відбулися наступної неділі, за Петра Порошенка проголосувало б 28 відсотків дрогославців, за Юлію Тимошенко – 24 відсотки, за Дмитра Яроша – 21 відсоток.

На площі Тараса Шевченка стояли різнокольорові палатки від різних політичних сил. Юнаки й дівчата пропонували дрогославцям різноманітну агітаційну літературу. Абсолютна більшість людей брала матеріали радше із ввічливості, ніж з інтересу. Були й такі, які енергійно відмахувалися руками: мовляв, набридли зі своєю політикою, залиште мене в спокої. Пропагандисти з різних політичних таборів миролюбно перегукувалися між собою, разом пили каву, жартували. Коли ж на горизонті з'являлись їхні очільники, напускали на себе поважний вид і навіть не дивилися в бік супротивників.

Загалом же агітація в Дрогославі йшла в'яло. Не було суперечок, як десять років тому між прихильниками Ющенка та Януковича. Здавалося, Київ уже давно все вирішив – і нічого рипатися.

Завжди знайдеться певний відсоток людей, які виявляють свою посилену активність під час виборчих кампаній. Хтось працює за гроші, але є й такі, які щиро вірять, що треба будити населення, аби воно вирішувало свою долю, а не хтось інший. Зазвичай їх мало, аби нація прокинулась. Вони можуть зворохобити суспільство лише на певний період часу, а ось сил і снаги на щоденну чорнову роботу в них уже не вистачає.

Дрогослав попри свою революційність й активність все ж залишався провінційним містечком, де гору брав спокій міщанина. Він чемно ходив на роботу, копирсався на грядках чи дачі, виховував дітей і внуків, пасивно брав участь у мітингах в ролі спостерігача. Вимагати чогось більшого від цих людей не можна було. Національне в душі було глибоко притоптане совєтським минулим. Дивно, але навіть ті, хто не жив у Радянському Союзі в силу своєї молодості, був наскрізь просякнутий духом совка в національній інтерпретації, ніби це все передавалося на генному рівні.

Особливістю цієї передвиборчої кампанії було те, що Росія відібрала в України Крим й орудувала на Донбасі. Активність людей була вищою, ніж зазвичай. Але знову ж таки вони виступали радше масовкою, статистами, а політична хвиля висувала на гребінь колишніх місцевих політиканів, які, здається, все життя проголошували одні й ті ж гасла, трохи змінюючи їх в залежності від конкретної ситуації. Молоді люди, які відчули свій час, ще не мали належного досвіду, щоби показати себе й розібратись у хитросплетіннях позакулісної боротьби. Середньо ж статистичний дрогославець, спостерігаючи за цим усім, перебував ніби в стані гіпнозу, очікуючи, чим це все закінчиться. І чим швидше – тим краще, бо так хотілося повернутися до спокійного й ситого життя, коли тебе не висмикуватимуть із нього.

36

Напарникові Петі Онищенка із Одеси зателефонували і сказали, що помер його батько. Той закам'янів, а трохи згодом почав збирати речі, але мусив дочекатися скоробагатька, щоби відпроситись.

Москвич довго не відповідав на дзвінки, а коли зрозумів, у чому суть, сказав, що скоро приїде.

Петя і ще один напарник із Дніпропетровщини не втішали одесита. Слова були марні. Його просто залишили в спокої, а самі пішли далі працювати.

Скоробагатько приїхав з Аллочкою. Коли Петя глянув на неї, вона відвернулась.

Одесит вийшов з речами і попросив у скоробагатька аванс, бо ж не поїде на похорон з порожніми кишенями. Очевидно, свою відповідь москвич продумав заздалегідь, бо говорив чітко, продумано і дивився кудись убік. Звелося до того, що грошей зараз йому він дати не може, а якщо той їде на похорон, то нехай уже не повертається, бо завтра на його місці буде інший.

Звичайно, ніхто не очікував такого повороту подій. Навіть Аллочка здивовано глянула на чоловіка. Вона відчувала на собі погляд Петі, але вдала, що не помічає цього.

Скоробагатько нарешті глянув на одесита, потім на Петю і на хлопця з Дніпропетровщини. Це був погляд окупанта, від якого залежить доля його рабів. Розмова була закінчена. Москвич пішов до машини. Алла почимчикувала за ним. Вона озирнулась, але радше дивилась на будівлю, ніж на тих, хто її зводив.

Одесит не поїхав на похорон батька.

37

Марта намагалася не дивитися на Олега. По телевізору дикторка зачитувала текст американського президента. Барак Обама у своєму мікроблозі на Твіттері написав: "Я вітаю народ України з тим, що його голос був почутий на президентських виборах".

Ще напередодні в їхньому штабі, мабуть, уже ніхто не сумнівався в тому, що Олег Тягнибок не стане українським президентом, але одночасно не сподівалися, що Петро Порошенко переможе вже в першому турі. Відразу виникли сумніви у правильності підрахунків голосів, хоча тверезий аналіз показував, що особливого збурення народних мас по всій Україні не буде, тому доведеться змиритися з результатами виборів.

Марта розуміла, що не потрібна Олегові, а особливо після президентських виборів. Десь тьмяно промайнула думка, що її послуги вже не знадобляться й тим, хто фактично приставив Марту до Олега. Що ж, може це й на краще. Треба відпочити, набратися сил, викреслити Олега зі своєї пам'яті, відійти від цієї клятої політики – і розпочати нове життя. Вона ще сама не знала, в чому полягатиме оте її нове життя, але власні наполеонівські плани їй сподобались.

Нарешті Олег помітив її, підкликав до себе, обійняв і прошепотів на вухо: "Мала, не переймайся, все гаразд!". Її найбільше дратувало оте його "мала", адже була лише на сантиметр нижчою за нього. Навіть не звернула увагу на те, що обійняв її привселюдно, чого ніколи раніше не робив. Всі з подивом дивилися, що ж це трапилося з їхнім Олегом. Але у Марти цього разу вже не було мурашок по тілу, як зазвичай, коли вона занадто близько знаходилася біля Олега.

Удень, коли вона спала, її розбудив телефонний дзвінок. Знайомий голос сказав, що Марта добре попрацювала, а тому їй належиться премія. Домовились зустрітись увечері на обумовленому місці. Хоч одна добра новина цього дня!

38

У Відні він, звичайно, почував себе спокійніше, ніж у Москві, хоча розумів, що навіть сам Господь Бог не дасть йому стовідсоткової гарантії безпеки.

Останнім часом він відчув, що справді вдарився у релігію, як казала дружина. Але всі ці церковні обряди не приносили йому душевного спокою, аж поки він не почув від одного священика, що треба впустити Бога у серце. Звісно, не розумів, що це означає, хоча зробив розумний вигляд і кивнув головою, коли почув ці слова, але усвідомив, причому, здається, миттєво, що саме зараз йому хочеться жити, а оце – впустити Бога в серце – стає чи не найголовнішою метою його життя.

Олігарх у Росії – це завжди важко, а останнім часом стало майже нестерпним. Якби ж то мова йшла лише про гроші. Здавалося, Путін уже вимагає від них не просто лояльності, а чогось більшого, що й словами описати важко.

Йому з гріхом навпіл якось вдалося зберегти свої капітали, частину вивести за кордон, а ще дещо розчинити в інших структурах. Але при цьому він постійно відчував, що хтось незримо дихає йому в потилицю. Складалося враження, що стежать за кожним його кроком. Небезпека для власного життя витала в повітрі, а він нічого не міг зробити з цими відчуттями. І як тут дозволити Богу увійти в твоє серце?

Не було жодного дня, щоби він не думав про цю журналісточку Машу, репортажі якої з Криму постійно бачив по телевізору. Але якщо раніше ставлення до неї було грайливе, навіть з еротичними фантазіями про секс з чарівною блондинкою, то тепер усе частіше він ловив себе на думці, що ненавидить її. Адже саме з того злощасного інтерв'ю з нею, коли він розповів дурнуватий анекдот про Путіна, який все одно вирізали, й розпочались усі біди. Точніше, бід як таких ще не було, але він уже не сумнівався, що час прискорює їх настання.

39

Чим частіше Вадима хвалили, тим більше йому не подобалося те, що він робить. Ні, залежність від Інтернету не минула, але одна справа, коли ти сам день і ніч втуплюєшся в монітор, а зовсім інша, – коли під твоїм керівництвом це повинні робити інші.

Людей явно не вистачало, а нових не обіцяли, хоча завдання зростали не по днях, а по годинах, – і з космічною швидкістю та ще й у геометричній прогресії. Вадим аж тепер зрозумів, що оперативна робота у ФСБ – це його, а Інтернет – лише безоплатний приємний додаток для душі. Оскільки з каліцтвом йому більше не світила оперативна робота, то доведеться, мабуть, до кінця днів сидіти в Інтернеті.

Найперше, що вдалося зробити за короткий час існування нової служби, – так це викликати агресивність у дурнуватих українців. Ненависть стала основною складовою частиною нової війни, і було добре, що вона йде з обох боків. Чим більше цієї ненависті один до одного, тим тривалішою буде війна. Він це прекрасно розумів. Особливо кумедно виглядало, коли реальні користувачі соціальних мереж із України нападали на фейкові акаунти, створені ним і працівниками його служби. Вадим відчував себе в ролі Бога, бо міг скеровувати в потрібне русло дискусії й маніпулювати людьми.

Він сам був новачком у цій справі, але мусив на ходу вчитись і навчати інших, щоби ні в кого не виникало сумнівів, що насправді їхній шеф ні бум-бум у технологіях і азах інформаційної війни.