Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій

А якщо зараз пхають на народного депутата України, то взагалі кепські справи в цій політичній силі. Але що йому! Він робить свою справу, потихеньку готується до виборів міського голови, які відбудуться наступного року, вже зараз мало не щодня намагається приростити свій потенційний електорат. Там десять чоловік, там двадцять, там вчителі, там комунальники – дивись, і назбирається потрібна кількість. Вже не сподівався на абсолютну перемогу, як на минулих виборах, бо все-таки розчарував багатьох виборців, і розумів це. Головне, чого не зробив і вже не зробить, – не забезпечить дрогославців водою цілодобово, як обіцяв у передвиборчій програмі. Обставини виявилися сильнішими за нього. Але ж йому потрібна більшість. Звичайна більшість. Бодай на декілька сотень голосів, щоб не залежати від різних несподіванок.

З приходом директора готелю "Дрогослав" на посаду першого заступника у міського голови додалося роботи. Все-таки раніше він міг покластися на свого колишнього партнера по бізнесу. Той працював ретельно і виконував усі покладені на нього обов'язки. Цей же панок попри невміння робити елементарні речі ще й щоки надував, видаючи себе за спеціаліста у всіх галузях народного господарства. На посаду директора готелю "Дрогослав" його призначили ще за рік до того, як міський голова прийшов до влади. За весь цей час до нього не було особливих претензій, близько вони не сходились, зустрічалися виключно на виробничих нарадах. Тепер же краще було зробити щось самому, ніж дати доручення першому заступникові.

Добре, що хоч Дзвінка у нього є, а то взагалі можна було би зійти з розуму від тієї клятої роботи. Тепла хвиля розлилася по всьому тілу лише від думки про художницю. Пацанка сотворила з ним диво. Здається, він закохався в неї й уже не уявляв життя без закарпатської красуні.

31

Якщо вже сам начальник Дрогославського міського відділу міліції телефонує Нишпорці й пропонує зустрітись, аби обговорити одну важливу справу, – значить, у навколишніх лісах здох не один слон. А оскільки слонів на Дрогославщині ніколи не було, за виключенням одного, який колись завітав з приїжджим цирком, то не важко було вирахувати, що мова йтиме про втечу із в'язниці Олега Чернишова та вбивство його дружини. Про це Нишпорка мав намір відразу й сказати своєму колишньому шефові, через якого, власне, й звільнився з органів, а тепер влаштував собі щось на кшталт приватного детективного бюро, що було заборонене чинним законодавством.

Вони зустрілись – але підполковник міліції розпочав з цієї Нишпорчиної приватної детективної діяльності, ніби показуючи колишньому капітанові, що тримає його в руках і в будь-який момент може засадити за грати, тому один із найкращих оперів області, а то й усієї України повинен піти йому назустріч і допомогти розкрити злочин – точніше, вже два.

Звісно, Нишпорка дивився на нього, як на мале пиво, і жодний ультиматум не міг на нього подіяти. Він знав, що приватна детективна діяльність заборонена законом. А Нишпорка ще й гроші брав за свої послуги, бо фактично робив те, до чого руки не доходили у міліціонерів і прокурорів. Йому ж треба було якось виживати у цьому мінливому й шаленому світі. Але, з іншого боку, хай доведуть йому, що він робить щось усупереч закону.

Зараз йому не хотілося говорити на цю тему, та й підполковник зрозумів, що подібні розмови не на часі, якщо він хоче від Нишпорки результату. Тому відразу перейшли до справи. Нишпорка, вдаючи, що не почув слів підполковника про незаконність приватної детективної діяльності, ошелешив його відомостями, які здобули два жевжики із Києва. При цьому з'ясувалося, що Нишпорка ще задовго до візитерів знав і про втечу Чернишова з бокового виходу в'язниці, і про те, якого кольору штани і куртка були на ньому. Звісно, начальникові хотілося знати, звідки йому все відомо, але навіть не заїкнувся про це, бо розумів, що відповіді не буде.

Нишпорка погодився розплутати дві справи, але поставив декілька умов. Насамперед йому ніхто не заважатиме, навіть якщо комусь здасться, що він у межах розумного переступає через Закон з великої літери. Час від часу Нишпорка вимагатиме від начальника здійснити ряд дій, і вже його підлеглі нехай постараються.

Настала довга пауза, поки підполковник нарешті не запитав, скільки йому особисто коштуватиме послуга Нишпорки. Здається, той уже був готовий до цього, а тому без роздумів відповів, що ця послуга безцінна, бо начальник після розкриття двох злочинів неодмінно стане полковником. Звичайно, колишній шеф розумів, що Нишпорка знущається з нього, але вдавано і з зусиллям розсміявся, а потім сказав, що якщо все буде добре, то виставить колишньому капітанові ресторан. "Але оплатиш усе, що я замовлю", – вставив Нишпорка. Підполковник трохи зам'явся, але кивнув головою, бо відступати було нікуди.

32

Він був дуже здивований, коли повернули посилку з чотирма пляшками правдивого закарпатського коньяку, надіслану ним у Москву колишньому армійському другові, який врятував йому життя. Всього не розібрав, бо щось там накарлякали, ніби на пошті стали працювати лікарі, які й далі за звичкою виписують рецепти, щоби ніхто не здогадався, що там зашифровано. Виходило так, ніби армійський друг не проживав за вказаною адресою. Він подумав, що, можливо, помилився й написав щось не те, хоча ця адреса за багато років уже в'їлася в мозок, бо надсилав подібні посилки неодноразово. Мабуть, старіє. Треба вдома подивитись, яка справжня адреса.

На автобусній станції в Іршаві зустрів сина знайомого. Радше впізнав його за неймовірною схожістю на батька. Жили вони в сусідніх селах. Декілька разів бував у них вдома. Малий теж упізнав його, але виглядав стривоженим. Не хотілося розпитувати, що сталося, проте той сам сказав. Мовляв, утікає на роботу в Чехію. Відчувалося, що хоче поговорити на цю тему, тому не тягнув з нього жили, тим більше, що до їхнього автобусу було ще десь півгодини.

З'ясувалося, що прізвище хлопця з'явилося у списках військкомату. Він уже служив в армії, і тепер, з оголошенням антитерористичної операції, його могли забрати на війну. У військкоматі працював його однокласник, який і повідомив йому цю новину.

Відразу втратив інтерес до хлопця. Коли почалась оця катавасія в Криму, а потім на Донбасі, він сам хотів їхати на війну, хоча розумів, що йому, інвалідові першої групи, там робити нічого, стане мішенню, мов опудало, в першому ж бою. А молодь втікає від війська за кордон! Закурив, аби пацан не бачив, що він нервує. Ну, так, це тобі не у вишиванці ходити, не гімн України співати з рукою на серці, не стрибати в дикому танці: "Хто не скаче – той москаль!"…

Щось іще говорили, але слова проскакували мимо. Якраз перед відходом автобуса прибігла дружина того малого з сином. Це ж треба! І той, мов дві краплі води, був схожий на тата, а, значить, і на діда.

В автобусі вже торохкотіла дружина малого. Їй важко відпускати чоловіка, але хай краще буде далеко, ніж мають убити не знати за що і за кого. Робота там надійна. Він вже й раніше був на заробітках, але постійно приїжджав додому. Тепер хай сидить там, аби в Україні не забрали на війну. Будували плани, що наступного року вона з малим теж поїде до нього в Чехію. За цей час чоловік заробить трохи грошенят, щоби була змога взяти квартиру в кредит. "Я вже вчу чеську мову", – весело похвалилася вона і сказала, що не сидітиме без діла і теж знайде роботу, а малого віддадуть до дитячого садочку. Він мовчав і лише дивився у вікно. Зійшов у своєму селі, а вони поїхали далі.

Вже увечері викристалізувалася думка, що не має права нікого засуджувати. Кожний робить те, що вважає за потрібне. А вже Бог вирішить, хто праведник, а хто грішник.

33

Студентик, який допоміг есбеушникам підловити на хабарі доцента Дрогославського державного педагогічного університету, зник.

Виходило на те, що в суботу після обіду він, як завжди, поїхав додому в село, але в неділю ввечері до гуртожитку не повернувся. Ні в суботу, ні в неділю вдома його теж не було. Мама подумала, що він затримався у Дрогославі, бо має підготуватися до занять. Так уже не раз бувало. Принаймні у суботу зранку він про щось подібне натякав у телефонній розмові з нею.

До п'ятниці наступного тижня студентик не з'явився на навчанні. Староста групи безуспішно декілька разів намагалася йому зателефонувати, але абонент стійко знаходився поза зоною досяжності.

А в п'ятницю зранку до університету примчала стривожена мама студентика, бо теж не могла зв'язатися з сином, а раніше приїхати – справи не дозволили. Село – це ж вам не місто.

Незабаром в університеті з'явилися два есбеушники, які в кабінеті ректора проводили допит усіх, хто міг бути причетним до цієї справи. Точніше, справи як такої ще не було. Просто зник студент. Правда, студент незвичайний, бо зважився викрити доцента-хабарника. Але нема тіла – нема справи.

Доцента допитували скрупульозно, аж поки той не психанув і не вискочив із ректорського кабінету. Есбеушники не побігли за ним, хоча могли це зробити, але усвідомили, що трішки переборщили. І справді, ще не закінчилася справа по хабару, а тут людині шиють ще й викрадення або навіть убивство нещасного студентика. Доцента можна було зрозуміти.

Єдиним, хто в цій ситуації зберігав олімпійський спокій, був ректор. Або він знав, чим закінчаться справи хабара і зникнення студента, або посада зобов'язувала бути саме таким і не нервувати. Принаймні не показувати цього назовні. Есбеушники все-таки подумали, що є лушпайками в цій ситуації і не можуть знати більше, ніж ректор з його зв'язками. Як тільки він чи хтось інший натякне їм, де шукати нещасного студента, вони так і зроблять. А зараз цим нехай займаються міліція та прокуратура. Що має бути – те й буде.

34

Звечора Андрієві хтось зателефонував, і на німі погляди Марини він відповів, що завтра до нього приїдуть хлопці, з якими він був на Майдані.

Здавалося, буденна новина, але у Марини на душі поселився неспокій. Не могла сама собі пояснити причину цього.

З самісінького ранку, ще задовго до роботи, заходилася готувати щось смачненьке для чоловікових друзів. Особливо не вигадувала, бо доводилося виходити з того, що було в холодильнику.

Зазвичай вона вела малих до дитячого садочку, бо це їй було по дорозі на роботу, але Андрій сказав, що зробить це сам.