т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.
- А хоч, то наймайсь. Просить не буду!
І швидко одійшла в другий бік. Василь хотів піти за нею, але глянув на Софрона й зупинився. Потім нахилив голову, посміхнувся і, одійшовши до клунків, сів коло них. Лице йому зблідло, очі були напружені й губи кривились од якоїсь тужливої радости.
Гурт нанятих чогось топтався на місці, чогось там сміялись, кричали; чоловік у комірчиках щось говорив до їх. А Василь сидів спиною до них і з задумливою, тужливою радістю в очах грав на сопілці.
- Ну, складайся, хлопче, складайсь...- раптом зачувся йому за спиною Софронів голос: - зараз на вагон сідаємо та й з богом...
Василь, не повертаючи голови, одняв сопілку від рота і спокійно сказав:
- Я не хочу найматись.
І, приклавши знов сопілку до губ, задумливо заграв. Дядько Софрон підняв брови, роззявив рота й подививсь на нього.
- Отуди в халяву твоїй мамі! - нарешті вимовив він,- це ж по-якому?
Василь грав собі й дивився кудись темними щасливими очима.
- Гм... Так...- озирнув його пильними очима Софрон.- Значить, остаєшся? Так-так... Нуда. То вже так... А їсти? Хліба ж у торбі вже нема... Га, Василю?
- Ну, то що?
- А що ж ти їстимеш?
- Не знаю...
- Гм... Нуда. То вже так... А коли наймешся?
- Не знаю...
- Так. Значить, кидаєш мене? Начхать і на рідного дядька?
Василь мовчки обтер сопілку об штани, засунув її за пазуху й ліг лицем до неба.
- Не можу я найнятись тепер. Не наймайтесь і ви...- промовив він весело.
- Та їсти ж що будемо? - скрикнув Софрон.
- Їсти?.. Та якось... Може ми завтра наймемось... Бо я не можу...
Дядько Софрон постояв, потім, посміхнувшись, злорадно підморгнув і рішуче пішов до гурту. Через якийсь час він вернувся, мовчки вийняв з торби сорочку й сів коло Василя.
- Так-так...- нарешті забурмотів він.- Тільки що з того буде? А щось буде... О! накажи мене таки бог, буде. Ну-ну, побачимо... Тільки погано, що ти й рідного дядька міняєш... Ну, та добре! Я вже знаю, що з того буде. Ми таки взнаємо Таврію...
Повз їх пройшла Катря, весело наспівуючи, й коротенька, синя в зелених квітках спідниця її теж весело хиталась. Софрон подивився їй услід, скосив на Василя свої хворі очі і, посміхнувшись, забурмотів знов:
- Ми щось таки виспіваємо. То вже так... Гм! Ну, грай, грай... Воно так і слід, хай плаче твоє горе, а ти в його піснею... Що ж? Сльоза - дурна... Сльоза не поможе...
А ввечері, коли повз них промиготіла темна дівоча постать і Василь зараз же побіг за нею, дядько Софрон тільки повернувся на другий бік і пробурмотів:
- Нуда... То вже так!
І зідхнувши, затих. Ні докорів, ні балачок про те вже більше не було.
Дні минали. Дядько Софрон і Василь уже не раз спускались у город за якимнебудь городським наймачем і щоразу вертались, несучи кожний по кілька десятків копійок у кишенях. І важко мабуть було нести ті копійки, бо вони так помалу раз-у-раз вертались і так мляво посовувались їм ноги? Зате вночі дядько Софрон спав, не прокидаючись, а Василь, не лягаючи, грав.
Глухо гудів унизу той город, з якого так тяжко було витягувати такі маленькі, легенькі копійки, і сіре сяєво, схоже на сяєво, що малюють над святими, стояло над ним. На станції дико, пронизувато свистіли паровози, але сопілка від того була ще ніжніша. А може й не від того...
- Чудний ти...- посміхалась Катря, зазираючи в лице Василеві.- І сьогодні тобі жалько?
- Жалько...- ховаючи їй голову на груди, посміхавсь у тьмі й Василь.
- Та чого? Чудак парубок... Як дитина... І сердишся на нього - йому жалько. І цілуєш - теж жалько. Так любиш, чи що?
- Не знаю...
- Гм... А от мені тільки тоді жалько, як ти граєш... Мати чогось згадується... Або думаєш собі, чого ми такі бідні та нещасні. Другі ж люди он там на станції живуть у розкошах... І жалько-жалько на долю... Грай ще...
І він грав. Грав не те, що вивчив коло череди, а те, чому вивчило його життя та серце. Сопілка плакала й жалілася на долю, зорі кліпали, ніби їм на очах стояли сльози, і вітер сумно зідхав із житом. І було так чудно й сумно-солодко від того, що їх було тільки троє тут у полі під житом: вони двоє та ридаючі згуки сопілки.
___________
Одного дня знову з’явився на подвір’ї наймач. Він говорив одривисто, рішуче, сердито й оглядав кожного через окуляри таким пильним поглядом, що від його хотілось топтатись ногами й тріпати головою. Дядька Софрона він назвав «трухляком», але не забракував і защитав разом із Василем у третяки. З їх почали за це сміятись, але їм було те байдуже. Василь навіть і не чув нічого, бо дивився за Катрею, яка весело складала клунки свої й кидала в його бік лукавим, щасливим поглядом.
- Ну, хлопці, до економії недалеко! - рішуче й сердито сказав прикажчик, коли всі, готові в дорогу, стовпились коло нього.- П’ятнадцять верстов! Пройдемо через город, а там за три часа будемо вдома. Сьогодні треба вдома буть. Ну! гайда.
Всі рушили, а ті, що зостались, проводжали їх понурими, злими очима. Йшли довгою низкою по два й по три чоловіки, запруджуючи собою весь тротуар і заповняючи вулиці здивованими криками, сміхом, балачками й веселими лайками з прикажчиками та звожчиками, що стояли понад тротуарами.
Василь із Катрею йшли позад дядька Софрона. Катря весело озиралась на всі боки, штовхала Василя й голосно глузувала з прикажчиків, озираючись і блискаючи на них синіми очима й білими зубами. А Василь серйозний і мовчазний пильно й повагом дивився на все й ніби ховав собі те все у душу.
Вони йшли тими вулицями, де люди не жили, а тільки торгували. Через це
