Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій

Сміялася, коли в нього відстовбурчився поцвіріньок, бо юнак побачив її у трусиках і ліфчику, з якого вивалювалися груди. Оце, мабуть, і все, що запам'яталося про Костика. Вона так і не побувала в Одесі. Мама і тітка потім пересварилися. Зв'язок між родичами перервався. Маша не дуже й замислювалась, як тітка знайшла її номер телефону. Тепер у неї були інші проблеми.

У Криму Маша фактично стала сексуальною заручницею дяді Вови. Спочатку їй подобалось, що з-поміж інших він обрав її. Звісно, чекала від нього більшого у ліжку, бо мала змогу порівнювати з іншими. Але коли зрозуміла, що без наказу дяді Вови не сміє ступити кроку вліво чи вправо, навіть підстрибнути на місці, – спробувала знайти захист у керівника телеканалу, на якому працювала. Цим вона зробила собі ще гірше. Дядя Вова вистроїв на плацу своїх мордоворотів і сказав їм, щоби навіть не думали про Машу. А потім підійшов до неї й на вухо прошепотів, що коли буде викаблучуватись і телефонувати не знати кому, він дозволить хлопцям думати про неї, і вони робитимуть це щодня по декілька разів, а він заплющить на все очі.

Зовнішньо все виглядало пристойно. Вдень Маша вела свої репортажі з Криму. За нею приглядали два маломовні дебіли з найближчого оточення дяді Вови, аби вона не робила непотрібних речей. А вночі Маша ставала власницею свого тирана. Задоволення не отримувала жодного, лише імітувала оргазми. Вже ненавиділа дядю Вову, коли він змушував її виціловувати все його тіло. Так і хотілося хапнути зубами і відчикрижити його прутень, але розуміла, що це буде її остання мить у цьому житті. Потім він засинав, а вона відсувалась від нього і плакала в подушку. Якби ж хто знав, що насправді коїться в душі популярної телеведучої. Змушувала себе засинати, щоби пристойно виглядати на телеекрані. Постійно снилося, що дядя Вова нацьковує на неї своїх мордоворотів, а ті нещадно шматують її ніжне тіло.

Але справжній відчай охопив Машу, коли дядя Вова сказав, що вона народить від нього сина. Він не умів жартувати, і Маша це розуміла. Відтепер дядя Вова робив усе, щоби вона завагітніла, не маючи можливості застерігатися. При цьому він хижо усміхався, даючи зрозуміти заручниці, що перегризе їй горло, якщо піде щось не так.

27

Після зґвалтування Віталіна наважилась на секс лише на своє двадцятидвохліття. І цим чоловіком був Андрій Чернюк, редактор "Дрогославщини". Йому тоді було сорок років.

Коли її зґвалтували, Віталіна довго не могла отямитись, увійти у звичний ритм жінки, мала фобію до чоловіків, аж поки мама не запроторила її до психушки. Місяць, проведений там, назавжди висушив у Віталіни будь-які почуття до матері. А до батька й до цього вона нічого не відчувала. Здавалося, той усього боявся, а найбільше – своєї дружини.

Ніколи Віталіна не замислювалася над тим, чи вилікували її у психіатричній лікарні. Для неї це не мало жодного значення. Головним було більше не потрапити туди. Віталіна знала, що до кінця свого життя її записали до ненормальних. Хочете так вважати? Та будь ласка, хоч сто порцій! Вона ж знає для себе, що є набагато нормальнішою, ніж ті, хто вважає її ущербною лише тому, що вона побувала у психушці. Тепер Віталіна вирішила жити так, щоб у нікого й підозри не виникло, ніби її не вилікували в психіатричній лікарні.

Але теорія розійшлася з практикою. На своє двадцятидвохліття Віталіна вирішила вкоротити собі життя. Вже й ванну напустила і бритву підготувала, щоби не було болісно, – якби не той дзвінок. Телефонував Андрій Чернюк, який спочатку привітав її з днем народження (і як дізнався про номер телефону і що в неї саме того дня день народження?), а потім запропонував працювати в його газеті.

Привітання з днем народження було вишуканим. Вона зараз і не пам'ятала, що тоді їй сказав Андрій Чернюк, але смак чогось дуже солодкого та романтичного залишився й до сьогоднішнього дня.

А працювати у справжній газеті – це ж було мрією усього її життя! Ну, скільки там того життя у неї було позаду, але, здається, вже у старших класах школи мріяла стати крутою журналісткою.

Одним словом, того дня зійшлись усі пазли. Вони святкували її день народження, займались коханням, і Віталіна розповіла Андрієві Чернюку про себе все-все-все, як не робила цього ніколи до цього, а тим більше після. Він цілував їй очі, гладив, мов маленьку, по голові і все казав: "Бідна моя дівчинка…".

Чому вона згадала про Чернюка саме зараз? Віталіна відірвалася від своїх думок і глянула у вікно. З редакційного кабінету "Дрогославської зорі" побачила його. Редактор "Дрогославщини" йшов з якоюсь молодою жінкою, яка, здавалось, аж світилась зсередини. Щось кольнуло Віталіні у серці. Ревнощі? Чого б це? Той день народження з Андрієм Чернюком був у неї п'ятнадцять років тому. І чоловіків потім мала хмару. Що її прив'язує до цього старого? Це ж йому вже десь п'ятдесят п'ять. А коли в нього день народження? Забула…

28

Коли Іван уперше не заночував удома, Людмила Іванівна сприйняла це спокійно. Навіть сама собі здивувалась. Спала міцно, нічого не снилось, але о п'ятій ранку несподівано для себе прокинулась і вже не могла заснути.

Чоловік повернувся додому десь о сьомій. Від нього несло сумішшю алкоголю і жіночих парфумів. Він намагався не дивитися дружині в очі. Мовчки роздягнувся, ліг у ліжко і майже відразу заснув.

Вона вивчала кожну тріщинку на стелі й відчувала, що поруч – чужий для неї чоловік. Здається, до всіх цих подій у Криму та Донецьку жили собі мирно і тихо. Чи це їй лише здавалось, бо кохання минуло давно, і лише донька пов'язувала їх?

Згадала слова директора школи про те, що їй краще виїхати із Донецька. Аж тепер зрозуміла, що він боявся не за неї, а за себе, бо мав щось робити з тими українцями, як він їх називав, у себе в школі.

Лише вчора Людмила Іванівна розповіла Марійці про це. Реакція доньки була блискавичною: "Мамо, ти їдь, а я тут мушу залишитись!". До кого вона поїде? Чи її хтось чекає? Та й уже не уявляла свого життя без доньки. А без чоловіка?

Всі навколо ніби збісилися. Референдум! Референдум! Путін просить не проводити референдум. В автобусі почула, як якийсь старший чоловік каже, що Володимир Володимирович мусить себе так поводити. Не відразу зрозуміла, про кого так шанобливо відгукуються. Насправді Путін хоче, щоби той референдум провели, але все виглядатиме так, ніби його не послухали. Ще один плюс в очах світової спільноти. Вона теж думає, що Путін лукавить. Так, про людське око, говорить, аби заспокоїти тих, хто його критикує, а сам робить свою чорну справу.

Референдум призначили на одинадцяте травня. В неї – день народження. Ото подаруночок зробили! Марія казала, що не піде голосувати. Та й ніхто не знає, як те голосування має відбутися. Запрошень, як у минулі рази, нема. Дільниця в їхній школі. Раніше Людмила Іванівна була незмінним заступником голови дільничної виборчої комісії. А зараз в її бік навіть не глянули. Найцікавіше, що головою комісії буде Зоя, ця їхня фіфочка. Ото вона їм порахує!

До спальні заглядає Марія, дивиться на батька, який спить, і киває головою: мовляв, як він? Людмила Іванівна встає з ліжка, підходить до доньки. Не хоче, щоби та відчула аромат жіночих парфумів, який іде від нього.

29

Ліля, звичайно, помирилася з головним редактором і нікуди з газети не пішла. Той, кого вона все ще продовжувала кохати, розумів, що насправді відбувалося в душі у Лілі після повернення із Криму, але не став виправдовуватися, давши їй самій розібратись у всьому, а потім, якщо буде потреба, пояснить усе від "а" до м'якого знаку. Важливо, що вона зараз з ним.

Головний редактор не належав до сентиментальних людей. Йому гріло душу, що така красуня обрала саме його, а не когось іншого. Але не більше. Якби Ліля запитала в нього, чи кохає він її, він би, мабуть, чесно зізнався, що ні. Тобто у нього є почуття до Лілі, але його кохання зовсім не таке, як вона це собі уявляє, і не таке, яким воно було у нього в юності до іншої дівчини. З іншого боку, йому справді добре з нею, він чекав зустрічей, телефонних дзвінків, просто хотів почути її голос. Мабуть, він був уже застарий, щоби закохуватись, як в юності, та й посада вимагала прагматичного підходу до всього, навіть до інтимних стосунків. Він не мав права розслабитися, щоб не втратити всього, як це вже було одного разу, – і тоді він усе почав з нуля.

Якби у головного редактора запитали, навіщо він використовує Лілю для підняття іміджу газети, він би це, звичайно, заперечив, пояснюючи, що молода талановита журналістка лізе в саме пекло, хоча він неодноразово застерігав її не робити цього. А те, що вона здобуває смажені факти, пише класні статті, – так від цього нікуди не дінешся. Ліля – професіоналка, і цим усе сказано. Звісно, він лукавив – насамперед сам з собою, адже прекрасно розумів, що може трапитися з Лілею, якщо вона залізе туди, де до неї ще ніхто не бував. Але він також знав, що йому ще жодного разу за час їхнього знайомства не вдалося відмовити Лілю від її ризикованих і у значній мірі авантюрних затій. Залишалося лише разом з нею вираховувати всі можливі ризики й наслідки, скрупульозно виписувати план кожного кроку Лілі – й сподіватися на диво та удачу.

30

Ото Бог послав першого заступника! Міський голова Дрогослава ладен був помиритися зі своїм уже колишнім партнером по бізнесу, який нарешті здихався державної служби й повернувся до звичної для себе роботи.

Мало того, що директор готелю "Дрогослав", який обійняв посаду першого заступника міського голови, був тупуватим, і всі ці відразу помітили, в нього ще й амбіції аж зашкалювали. Коли він сказав міському голові, що балотуватиметься в народні депутати України, той ледве стримався, щоб не розсміятися тому в очі. Але коли в обласній держадміністрації йому підтвердили ту ж інформацію, він ледве не сказав: "Що ж ви робите? Ця людина з тріском програє вибори!". Зрештою, йому має бути все одно. До влади він прийшов від іншої партії, представник якої навряд чи боротиметься за мандат народного депутата України по Дрогославщині. Звісно, підтримуватиме свого першого заступника – гласно і негласно. Та навіть з тієї причини, щоби позбутися його.

Після того, як він ближче познайомився з директором готелю "Дрогослав", взагалі було дивно, чому того поставили керувати міським осередком партії Порошенка.