т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Який то чортяка свистить там? - зачулось раптом басом із подвір’я.

Ніхто нічого не одповів, тільки із сопілки побігли за двома нотами ще другі і, то зникаючи, то бігаючи наввипередки, носились у тьмі. Бас помовчав і трохи згодом промурмотів:

- А гарно гра, собача шкура!

- То мій Василь...- озвавсь тоді Софрон з-під дерева.- Сумує парняга... Сумний він у мене.

Згуки вже й голосів не лякались. Вони несли з собою шматки страждання, шматки невиплаканої журби і були сміливі й горді через те. Вони пробирались через тин, ставали над подвір’ям і шпурляли тим стражданням у вимучені душі лежачих людей. І люди ці зідхали, неспокійно вертілися з боку на бік і починали стиха балакати про те, що ворушилось і вставало в серці і в мозку.

Серед одної купи лежачих людей підвелась якась постать і сіла. Сопілка плакала й жалілась знайомим співом на долю, яка блукає десь, покинувши сиротою в наймах єдину доню. Тужливо ллється мова доні, благаючи ворона однести вісточку неньці, і кряче ворон у темнім гаї, неньку сповіщаючи.

Постать встала, переступила через клунок і, нечутно ступаючи босими ногами, пішла на дорогу. Тут згуки були дужчі, виразніші. Наче вхопившись за них, як за шворку, постать помалу посунула за ними і, дійшовши до рівчака, раптом одірвала їх.

- Хто тут? - з тихим ляком скрикнув Василь.

- А це хто грає? - замість одповіді прошепотіла постать, нахиляючись над Василем. І перед ним забіліла хустка, з-під якої трохи темніше дивилось йому в очі лице Катрі.

- Так це ти граєш? - м’яко промовила вона і, одхилившись, мовчки стала дивитись на його нахилену голову.

- А я не знала досі, що ти так гарно граєш. Де ти вивчився?

- Коло череди...- тихо сказав Василь.

- Он як...- протягнула Катря й помалу сіла поруч його, пустивши також ноги в рівчак.

- Служив у якономії?

- Атож...

- Ти перший раз на заробітках?

- Перший.

Вони замовкли. Василь, схиливши голову, вертів у руках сопілку, а вона задумливо дивилась йому на руки й слухала, як у грудях їй ворушилось щось тепле, ніжне, рідне; слухала, як воно розливалось у руки, ноги, в голову, і хотілось від того говорити, сміятись, плакати.

- Чого ти несміливий та смутний такий? У тебе батьки є?

- Нема... Давно померли... Один дядько Софрон...

- Того ти й смутний такий раз-у-раз?

- Ні... Я так... Мені просто сумно. Од усього сумно.

- Чого ж то? Болить щось у тебе?

-Ні... Так. Мені од усього сумно. Не знаю. Сонце заходить - сумно; дощ іде - сумно... А надто як сонце заходить... За це мене й прогнали з якономії. Хіба я знаю? Вони кажуть, що я сплю. А я й не сплю, а так... Лежу, а воно щось ссе в грудях, хоч ріж... Давно вже це мені... У церкві співають, а я плачу... Тітка Саня й одшіптували, та не пособляє...

- Що ж воно таке?

- Не знаю... Сумно мені... Ото як сонечко сідає та гарно так, то чогось плакати хочеться... І вже й про череду забуду, про все... Тільки граю... І били мене... Один раз прикажчик як оперіщив гарапником через голову, так і розпанахав спину... А тепер прогнали з якономії...

Катря мовчала й дивилася на нього. Паровоз раптом дико крикнув, наче хто вколов його, і почав часто й схвильовано дихать.

- Я більше вночі люблю грати - ніхто не чує... Як слухає хтось, то я не можу грать.

- А як я буду слухати, гратимеш? - ледве чутно спитала Катря.

Василь мовчав.

Десь далеко-далеко засвистів поїзд. На станції щось безупинно дзвеніло, і важко дихав паровоз.

- Гратимеш, Василю?

- А ти знаєш, як мене й звуть? - повернув він до неї голову; і чуть було по голосу, що він соромливо й радісно посміхнувся.

- Знаю...- посміхнулась і Катря.- А як мене звуть?

- Катря.

- Так. Ну, що ж, гратимеш при мені?

- Не знаю. При тобі мені хочеться грати жалібної.

- Чого ж то?

- Так... Бо як дивлюсь на тебе, то мені так сумно й гарно. А сьогодні, як ти розсердилась на мене, мені наче клешнями здавило серце...

- Не сердься, я так. Я більше не буду...

Василь глянув на неї і знов нахилив голову.

«Чох-чох-чох!» - неслося з поля запихкане, поспішне дихання поїзду. На станції ставало шумніше. По дорозі один за одним пробігали двоє екіпажів, обдавши їх вітром і порохом.

Катря помалу взяла Василеву руку і, поклавши її собі на плечі, пригорнулась до нього.

- Ач, як б’ється твоє серце...- прошепотіла вона. І чи від цих слів, чи від чого другого, у них холодно й радісно замерло в грудях.

___________

На другий день, коли Катря проходила повз дядька Софрона й Василя, очі їй були потуплені вниз і вона не посміхалась. А Василь бліднів і, як соняшник до сонця, повертався за нею. Потім знов прикладав сопілку до рота і, сміливо подивляючись навкруги, грав. І те, що він грав, ніхто ніколи не чув, бо то грало його серце. Дядько Софрон латав сорочку і скоса позирав на нього.

Над вечір на подвір’ї з’явився наймач у білих комірчиках і в жовтому брилі. Кожному він казав «холюпчик» і, коли дихав, то живіт йому колихався як жіночі груди. Він одібрав гурт парубків, а на дівчат хоч і поглядав ласкавими, масляними очима, але ні одної не найняв. На цей раз найнялися таки й Софрон з Василем. Василь стояв сумний і іноді шукав когось очима, а Софрон був якийсь прищулений і на жовтому, зморщеному лиці його стояла якась обережність, якась ласкава боязкість спугнути щось.

- Найнявся? - раптом зачулось за спиною Василя. Він швидко озирнувся й очі йому зробилися темними й глибокими.

- Найнявся...- промовив він, не маючи сили одірвати погляду від синіх, мрійних очей Катрі.

- А ти?

- Я ні. Не