т. 2 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Ага!.. Нуда, нуда!.. Так-так...
І лягав знов, а Василь виходив далеко-далеко у поле; так далеко, що тільки ледве видно було різнокольорові вогні станції та сіре сяєво над городом. Ніч ласкаво приймала його в свої широкі обійми й любовно посміхалась йому зорями. Він сідав десь, на горбику й виймав з-за пазухи якусь палічку, яку довго й ніжно обтирав рукавом свитки. Потім приставляв її до рота, зідхав, і від палічки в тужливу, ніжну ніч котились з хурчанням ще більш ніжні, більш тужливі згуки. Про що він грав, тужливий син степів і праці? Хіба він знав? Хіба те знав нічний вітрець, син неба і степів? Один із них грав, бо так було потрібно, а другий радісно підхоплював ці згуки, грався ними й котив до сумно-схиленого жита. І жито журно слухало ті згуки, хиталось колосом і м’яко шепотіло з вітром, згуками й Василем.
___________
Раз на подвір’я прийшов наймач з батіжком, з хитрими очима і з цигаркою, приліпленою до нижньої губи. Його обступили, почали кричати, торгуватись, сваритись. Наймач слухав, цигарка диміла йому в ліве око й він жмурив його, від чого лице йому було ще хитріше. Нарешті він виплюнув цигарку, одібрав собі гурт парубків та дівчат і повів їх кудись на станцію.
На подвір’ї знов стало тихо. Недалеко від Василя й Софрона, спершись спиною на дерево, стояла Катря. Лице її було хмуре й дивилось кудись на станцію. Босі, порепані ноги, перекладені одна на одну, машинально похитувались. Під деревами в затінку недвижні, мов знесилені з одчаю, лежали робітники; на станції бігав чогось паровоз, гордо задравши димаря догори, і сонце грало на білих лушпайках насіння, розкиданих по подвір’ю.
- Ага! - блимнув на Катрю Софрон.- Осталась дівка? А то вже так... Тут, серденько, так і з батьком рідним розлучать. Ого! Розлучать! Не то що з земляками,- з душею розлучать.
Катря зиркнула на нього, потім перевела погляд на Василя, який дивився на неї покірними очима, і з досадою одвернулась.
- Нас ще п’ятеро зосталось... земляків,- з неохотою кинула вона.
- П’ятеро? - перепитав Софрон.- Гм! Ну, що ж? Розлучать і з цими.
Він посміхнувся, потім, наче про себе, знов почав:
- І нехай... Нехай. Що ж?.. То вже так... Хоч серце зв’яжи з серцем - розірвуть... О, розірвуть... Їй-богу, розірвіть. П’ятеро, кажеш? Ну, буде четверо, а потім сама будеш. Тепер он ноги порепались, а там і душа репне... Ого! Репне, то вже так...
- Чого ви крячете, дядьку? - з досадою глянула на нього Катря і знов зиркнула на Василя.
- Еге! - радісно засміявся дядько.- «Крячете». Хіба це крякання? Це не крякання. Підожди ще.
- А ви вже діждались? - кинула Катря.
- Я? - охоче підхопив він.- Ого! Діждався, серденько, діждався! Мені вже крякнула. Я вже маю своє.
- Так крякайте он йому...- хитнула вона головою на Василя.- Він ближче... Ач, як витріщився... Чого б, спитатись? Лупає тими очима... Комусь він потрібний!
І Катря з досадою й нудьгою одірвала свою гнучку постать від дерева й ліниво одійшла до своїх земляків. Дядько Софрон глянув на Василя, подивився, як тому зачервоніла щока й ніяково болісно скривились губи і одвернувся.
- Гм! - посміхнувся він. Потім задумливо посидів, знову глянув на мов замерлого Василя, зідхнув і став набивати люльку.
- Чого вона розсердилась? - нарешті тихо промовив Василь.
- А! - з досадою хитнув головою Софрон.- «Чого розсердилась». Баба! Бабу блоха вкусить, а вона твоє серце гризне. Е, хлопче! Ще не те буде. Далі, голубе, більше буде... Ого! То вже так. Як умочиш до краю серце у цю патоку, так отоді взнаєш. Спробуй витягнуть його... Начіпляється з тої патоки такого добра, що й не рушиш... Намокне, як ганчірка, і сльозами, і словами... То вже так...
Василь одвернувся й ліг лицем на розстелену свитку. Він лежав так до вечора. А коли дядько Софрон, бурмочучи, вмостився коло нього й засопів носом, він підвівся й сів. Вгорі, крізь листя береста, як золоті цвяшки, жовтіли зорі; десь важко, стомлено пихтів паровоз; за тином гомоніли люди. Він вийняв сопілку, нерішуче підніс до губ і знов одняв її. Потім тихо встав і пішов між рядами сплячих за тин. По дорозі йшли якісь люди й голосно балакали. Один із них гикав і, видно, кудись поривався, бо другі спиняли його й говорили:
- Ваня!.. Будь челаєком... Ваня... Остав... Зачем?...
- Ннік-када! - рявкав той.
- Вванюша!.. Я тібє друг? Ну, скажи мінє, друг?
Василь тихо одійшов на другий бік дороги і, постоявши, сів під деревом, спустивши ноги в рівчак. Люди сховались за станційним амбаром і на дорозі стало тихо. Проти Василя чорніли дерева подвір’я, праворуч блищала світлом станція, а ліворуч таємниче темніло мовчазне, глибоке поле. Він вийняв сопілку й заграв. Спершу згуки вилітали з неї нерішуче, несміло й наче ховалися зараз же в тьмі, боячись плавати тут недалеко від цих чужих, ворожих їм кам’яних будинків. Але будинки тихо собі стояли і згуки насмілювались, росли й тонкими низками розбігались на всі боки. Хутко вони заповнили собою все повітря над дорогою й подвір’ям. І, здавалось, то були вже не згуки дерев’яної, засмальцьованої палічки, а гострі, колючі думи, які на чорних, незримих крилах летіли від рівчака й билися в душі. І вриваючись туди, вони з болем упивалися в серце, дряпали мозок; і серце нило, а в голові здіймались картини, рідні, далекі, пекучі. Ось сопілка захурчала, дві ноти, змінюючи одна одну, затріпались в повітрі і в очах стоїть картина. Поле. На горі буйно хитається під холодним вітром ранку сивеє жито; хитається і слухає веселих, балакучих жайворонків. Вони наче поспішають сказати йому, що вже далеко-далеко за селом сонце віялом розставило в небо свої золоті пальці й зараз буде тепло-тепло. Внизу, за гаєм, клепає хтось косу; скрипить десь віз за могилою, а попід гаєм на толоці пасеться череда і звідти, переганяючи одна
