Південний комфорт - Загребельний Павло
Помітивши ж, мовби нагадував уголос самому собі:
— Але погляньте, як воно буває! Ми з сімнадцятого століття пам'ятаємо Богдана Хмельницького, а французи — свого найбільшого гурмана Брійя-Саварена! У нас орден Хмельницького за мужність, а в них орден Брійя-Саварена для тих, хто вміє вишукано їсти! У них навіть є такий афоризм: "Громадяни, перш ніж брати в свої руки владу, треба навчитися їсти".
Савочці сподобався афоризм, а ще більше варена картопелька до оселедця.
— Якби люди вміли їсти, прокуратурі поменшало б роботи,— було зауважено між двома поплямкуван-нями.
— Я особисто гурман і не приховую цього,— просторікував Ольжич-Предславський.— Але припустився помилки при одруженні. Знав, що Мальвіна Вітольдівна меломанка, а вважав, що вона ще й гурманка. Чому? Композитори завжди любили попоїсти. Россіні пишався більше своїм новим соусом, ніж оперою "Севільський цирульник".
— Ти починаєш говорити дурниці,— лагідно всміхнулася до нього дружина.
— Не такі вже дурниці, не такі дурниці! А думаєш, твій Стравинський що? Не любив попоїсти? Мені доводилося раз бути з ним на ленчі. В Нью-Йорку, в ресторані "Перигор" на Першій авеню. Федоре, я щось забув. Перигор — з чим це пов'язано?
— З Монтенем,— відбуркнув Твердохліб, подумки клянучи тестя за незграбну спробу показати Савочці ерудованість свого зятя. Для Савочки борщ з пампушками був набагато цікавіший за всіх монтенів.
— Так, так, саме з Монтенем. Але нью-йоркський "Перигор" — це просто вишукана французька харчевня. Вина, сири, все як слід. Дипломата не так їдять, як ведуть бесіду, і Стравинський як узявся! Його обставили стравами, як американську конституцію поправками! І він усе з'їв! Ще й виправдовувався. Мовляв, його прізвище чи то від страви, чи то від травлення...
— Ах, ти завжди все вульгаризуєш! — болісно зітхнула теща.
— Але ж він сам так казав.
— Мало що може казати великий чоловік, опинившись серед грубих душ.
— Ти хочеш сказати, що в мене груба душа?
— Нічого я не хочу сказати. Ти забув про нашу гостю. Скромне помахування Савоччиної ручки спростувало
слова Мальвіни Вітольдівни.
Обід щасливо дійшов до кінця. Витриманий в дусі взаємоповаги і взаєморозуміння, він відзначався тією дивною (принаймні для Твердохліба) особливістю, що за столом не сказано було жодного слова про те, заради чого сюди запрошували Савочку, не говорилося про це й по обіді, тільки ввічливі усмішки, запевняння у взаємній повазі, вдавання і хитрування теж взаємні — а більше нічого.
— Більш-менш,— підсумував Тещин Брат.— Терпіти можна.
— Я терплю Савочку вже одинадцять років,— сказав Твердохліб.
— Якби мені сказали вибирати між таким Савочкою і пенсіоном, вибрав би пенсіон! — засміявся Тещин Брат.— А ти ще молодий, тобі — терпіти далі!
"Всі ми терпимо",— мав би сказати Твердохліб, але промовчав. Савочку запрошено, щоб показати: чутки про нелади його підлеглого з дружиною перебільшені, тут усе гаразд, справа Костриці не згадується, інцидент, як писали колись у газетах, вичерпано. Де згода в сімействі, там мир і тишина, а ви робіть висновки, робіть висновки.
Савочка забрав колись Твердохліба до себе з районної прокуратури після доволі прикрого випадку, який мало не закінчився трагічно. Твердохліб тоді був ще молодий і зелений, досвіду нема, уявлення про свої можливості перебільшені, хробак марнослав'я ще не вирваний з серця і не розтоптаний безжальним життям. Слідчий районної прокуратури — це майже те саме, що слідчий райвідділу внутрішніх справ. Живеш, мов на вулкані, не знаєш ні дня, ні ночі, вічний поквап, усе негайне, злочинці те й знають, що замітати сліди, а твій обов'язок застукати їх на гарячому, не дати втекти, сховатися, скоїти нові злочини. В книжках усе це розписують аж он якими яскравими барвами, деяке яскріння миготіло, треба правду сказати, і в Твердохлібових очах у перші роки його роботи, поки збагнув він, що насправді все воно не так, треба не грати вигадану кимось роль, а бути самим собою і тягти лямку обов'язку, яка тут набагато шорсткіша, ніж у рєпінських бурлаків.
Почати з того, що він був значно гірше споряджений, ніж будь-який інспектор карного розшуку. На того працювала вся всемогутня міліція, були оперативні машини, система зв'язку, техніка, зброя. У слідчого районної прокуратури — тісний закуток, вигороджений у коридорі, звичайний міський телефон, який псувався по десять разів на день, безплатні талони для проїзду в міському транспорті (крім таксі!) і єдина зброя — закон. Ясна річ, закон всемогутній, але це злочинець починає відчувати й розуміти згодом, а тим часом цю істину має довести до його вельми скаламученої свідомості оцей чоловік, який зветься слідчим районної прокуратури. Його не люблять — і це зрозуміло. Його бояться — це його доля. Його неохоче пускають до солідних установ — це його службова голгофа. Треба мати гранітний характер, щоб спокутувати чиїсь минулі й майбутні злочини, вперто робити своє діло, розкривати людям очі, рятувати їх іноді від самих себе.
Зарубіжні автори детективних романів своїх героїв-сищиків час од часу пригощають хоч коньяком або віскі, а в наших книжках навіть пиво для них велика розкіш — все обмежується чаєм. У районній прокуратурі, де працював Твердохліб, не було навіть чаю. Доводилося підігрівати себе ентузіазмом. Він належав до нерозпов-сюдженого, хоч і корисного, малоцікавого для оточення різновиду енергійного працівника, позбавленого забобонів і випадкових захоплень, притаманних його сучасникам. Зовнішню свою повільність намагався надолужувати енергійністю, сказати б, внутрішньою і добре розвиненою уявою. Могло створитися враження, ніби Твердохлібові бракує життєдіяльності. На це він міг би відповісти, що життєдіяльні і бджола, і мураха, але ті, хто володіє уявою, завжди забирають у бджоли мед, даючи їй змогу скільки завгодно дивуватися з його зникнення. Щоправда, ніхто ніколи не докоряв Твердохлібові його узвичаєнням. Обмежувалися знизуванням плечима і підсовували йому найбезнадійніші, так звані "дохлі" справи. Ось так і зіткнувся він з Кум-Королем.
Кум-Король королював на Житньому ринку, здається, ще до Твердохлібового народження. Казали, що торгував він своєю "продукцією" і під час фашистської окупації, і в перші повоєнні роки, і в п'ятдесяті, справжнього ж розквіту досяг, маючи за плечима вже чимало десятків літ життя, а найголовніше: свого рідкісного досвіду комерції. Кум-Королем прозвано його давно, теж ще до Твердохлібової ери, а можна було б прозвати і Божком, і Дячком, і Святенником. На це наштовхувало і його справжнє прізвище — Воздвиженський, і вся поведінка, і сама зовнішність. Був маленький, біленький, з чистенькою схимницькою борідкою, говорив тихо, голосочком м'якеньким і лагідним, щоразу хрестився, приймаючи гроші, на світ і на людей дивився очима скорботними, ніколи не гнівався, не дратувався, тільки зітхав, але й те робив легенько, без настирливості й надокучливості. Враження таке, ніби воскрес один з тих печерських схимників, мощі яких показують у печерах, і став торгувати на Житньому ринку тою самою квашеною капустою, якою переважно й харчувалися колись схимники, бо навіть стародавні літописці, забуваючи про справи високі, писали іноді на берегах пергаментів: "Капу-стоньки душі хочеться".
Кум-Король торгував квашеною капустою, помідорами, солоними огірками. Не просто торгував, а славився, упродовж десятиліть мав свою постійну клієнтуру, знав, хто, коли, скільки й чого купуватиме, продавав тільки "своїм", чужих не підпускав, його квашениною закушували на "обмиванні" докторських дисертацій, їли її академіки й генерали, славетні артисти і вдови великих людей, у черзі до Кум-Короля стояли жінки в діамантових сережках і чоловіки в бобрових шапках, і це тривало не рік, не два, а багато років, про капусту й квашені яблука Кум-Короля розходилися легенди, він сам ставав легендою, київським антиком, київською історією. Якби ж то чесною!
Дирекція ринку спробувала підрахувати, скільки бочок капусти і діжок огірків продає Кум-Король за зиму — неймовірні цифри! Не міг один чоловік стільки виростити овочів, наквасити й насолити, вивезти на ринок. Отже — спекуляція, використання чужої праці, незаконне збагачення? Але ж як пояснити, що вся "продукція" Кум-Короля відзначалася особливою якістю і, судячи з постійного успіху у клієнтури, була вся однакова, так, ніби справді робив усе це один чоловік? Зачепити Кум-Короля хоча б підозрою — означало викликати гнів і обурення сотень впливових киян, отож довкола дивного цього чоловіка снувалися тільки сумніви, виникали знаки запитання, зринали кволі підозри, але все кінчалося знизуванням плечима і розведенням рук. Не впійманий не злодій, а хто ж спроможен упіймати Кум-Короля. Де такі сіті? І чи народився в Києві такий ловець?
Так він і отримав своє прізвисько. Кум усім значливим і Король над рештою, над людьми закону теж. Кумував і королював, і царствію його не видно було кінця. Він пережив і прискіпливість фінінспекторів, і виступи обурених громадян у пресі,— його ніщо не зачепило, був невловимий і невразливий, не мав нічого, крім чотирьох емальованих величезних каструль, з якими півроку щодня з'являвся на Житньому ринку і щедро наділяв своїми дарами всіх тих, на кого впала його благодать. Молодому слідчому Твердохлібу належало розплутати те, чого не вдавалося зробити нікому.
Переповнений свіжими знаннями, які мерщій рвався застосувати на ділі, він міг тоді з безумною зухвалістю взятися за будь-яку справу, тому не злякався легенд, якими оповита була постать Кум-Короля, не став по нитці розплутувати таємничу запону, що прикривала святенницький лик цього чоловіка, а вдарився напролом, відважно, сміливо і в такій же мірі бездумно. Він пішов на Житній ринок, прилаштувався в хвості черги до Кум-Короля, терпляче вистояв, поки всі "свої" одержали те, що хотіли, і щойно хотів розтулити рота, щоб попросити чогось і собі, як над ним пролунало лагідно, але твердо:
— А вас, добрий чоловіче, бачити не довелось.
— Хотів би вашої капусти,— спробував підладнатися під його тон Твердохліб.
— Хай бог простить, але вам не можу.
— Я ж стояв у черзі.
— Бог простить.
— У вас же он ще повно.
— Все заказане.
