Південний комфорт - Загребельний Павло
Твердохліб сів. Зачепився за самий краєчок твердого стільця, не мав наміру розсідатися і розбалакувати надто. Що треба — вже сказав.
— Ти хоч снідав сьогодні? — без особливої доброзичливості поспитав прокурор.
— Ні. А яке це має значення?
— А те, що не спав, теж не має значення?
— Звідки ви?..
— Звідки знаю? Звідки треба — звідти й знаю. Попався до Кум-Короля, насилу вирвався? А тепер у кущі? Вдарили тебе в одну щоку, а ти другу підставляєш? Не буде баба дівкою! Щока не твоя!
— А чия ж вона?
— Державна, голубе, державна в тебе щока! Приватного детектива захотів зіграти? Доживеш до пенсії — тоді й грай! А тепер ти на службі.
— То що ж мені робити? — розгубився Твердохліб.
— Доводити справу до кінця. За тебе закінчувати ніхто не буде.
— То що ж мені — йти на Житній базар і заявляти покупцям Кум-Короля: "Громадяни, капусти не буде"?
— А хоч би й так! Непогано вигадано. Можеш додати, що вельми шкодуєш, бо капуста була справді яка там... Ну, сам знаєш, що треба казати. А перед тим поснідай і поголися.
Прокурор непомітно опікувався Твердохлібом аж до самого кінця слідства над Кум-Королем, усе проведено точно і навіть вишукано. Твердохлібової заслуги в тому не було, власне, ніякої, але як воно часто водиться в житті, вся слава припала тільки на його долю, чутка про талановитого молодого слідчого докотилася й до тих висот, на яких царював Савочка, Твердохліба помічено, забрано з районної прокуратури, возвишено й обнадіяно.
Тоді він зрадів по-дурному, лише згодом збагнув, що Савочка підбирає всіх розбитків після корабельних аварій, щоб відчували вдячність, жили мовчки і не заїдалися. Хоч як там було, на новому місці все ж почувався розкутим Прометеем правосуддя. В районній прокуратурі дріб'язок, половина справ — дріжджі з пивзаводів, штапики в будівельників, поребрик у шляховиків, нудьга і нікчемність. А в Савочки розмах і масштаби, не кра-дійства, а комбінації, не злочинне проламування крізь упорядкованість суспільства, а обхідний маневр, шовкова тактика, за якими ховаються отруйні гідри місництва, відомчості, примітивного протиставлення інтересів свого власного підприємства державі й народові. Злочинці виступали тепер своєрідними творцями, і слідчому не досить було виконувати роль їхнього непідкупного критика — доводилося теж ставати творцем, і Твердохлібові в його зухвалому засліпленні видавалося, що він справді осягає найнеприступніші вершини юридичної творчості, поки дурна пригода з професором Кострицею не пожбурила його на тверду, холодну землю, так само як колись пожбурив його хитрий і підступний Кум-Король у безвихідь куренівського підземелля.
Він служив законам, але вважав, що робить те добровільно, не терпів, коли йому хтось підказував або ще й велів, що має робити.
Нечиталюк у хвилини панібратської відвертості потирав руки:
— Що ми всі? Ми, старий, тільки прикметники при іменнику — Савочці! Я тобі цього не казав — ти й сам знаєш.
Твердохліб уперто наставляв на нього крутого лоба.
— Не може людина бути прикметником. Це принизливо і протизаконно.
— А закони граматики? — демонстрував несподівану освіченість Нечиталюк.— Ти ж знаєш, що є прикметники, які переходять в іменники. Наприклад: черговий, вартовий, вихідний, військовий. А присяжний повірений — це що?
— Ну, переходять, то й що? — не здавався Твердохліб.— Але ж не навпаки, не навпаки!
Він не міг дозволити собі втягнутися в безумну гру, де одні втікають, а другі переслідують, наздоганяють, переймають, ловлять. Слідчий не може піддаватися пристрастям і сліпо виконувати чужі веління, він не має права проміняти своє покликання на кілька жалюгідних пліток, на необгрунтовані передбачення, на хисткі припущення, на підозри, що принижують людську гідність. Він вірить тільки фактам і доказам, він має збирати їх уперто, самовіддано, мужньо, найголовніше ж — чесно.
Тому не прикметник! Ніколи! * Вихідний день, коли вдома обстановка нагадує міжнародну напруженість, про яку з телевізорного екрана щовечора говорять політичні оглядачі,— такий день не дає ніякої втіхи і швидше відлякує, ніж приваблює. Холодна війна, яку вперто вела з ним Мальвіна, Твердохлібові сиділа вже в печінках, кілька його незграбних спроб злагіднити дружину успіху не мали ніякого, тому він знав, що кожна нова спроба заздалегідь приречена на провал, і все ж знову й знову йшов на свідоме приниження, випрошуючи у Мальвіни чи то уваги, чи то зневаги,— сам не відав, чого саме.
За родинним сніданком (традиційна яєчня і вівсяна каша для Ольжича-Предславського) Твердохліб недбало, ніби про справу давно вирішену, кинув:
— У художників нова виставка. Треба б сходити. Кажуть, якийсь талант.
Звертався до всіх, а мав на увазі Мальв і ну. Вона збагнула це одразу, пирхнула:
— Витрачала б я вихідний на таке ходіння!
— Тільки ж перейти вулицю,— добродушно мовив Твердохліб.— Для нас це єдина користь від Будинку художника.
— Кошмарна споруда,— стиснула собі пальцями скроні Мальвіна Вітольдівна.— Вона гнітить мені мозок. Ці повішені на фасаді музи — жах!
— Всередині не краще,— втішила її Мальвіна.— Якісь нетрі, до того ж усе набито посередністю. І я це повинна ще дивитись? Досить з мене, що я вимушена щодня милуватися творіннями посередностей, якими заставлено всі площі Києва!
Твердохліб промовчав. Не його діло захищати скульпторів і архітекторів, та й не захистиш від Мальвіни нікого, навіть себе не захистиш.
Він дедалі більше переконувався, що Мальвіна не любить ні його, ні своїх батьків, ні навіть саму себе. Бо коли не здатен любити інших, то як же можеш любити себе? Людині просто не знане високе почуття. Втрата гена любові, сказали б представники генної інженерії. Колись він потихеньку пишався своєю супутницею, коли вони вирушали потинятися по Києву, тепер запрошував Мальвіну, бо хотів бути до кінця порядним. Ні любові, ні злоби. Може, навчився в Ольжича-Предславського. Той намагався ні в що не втручатися. От і сьогодні. Навіть не чув, про що зять і дочка перемовллються не зовсім доброзичливо. Годує Абрека, Абрек гарчить вдоволено, а все інше їх не обходить. Факультативне сприймання життя. На юридичному Твердохліб так вивчав морське право, не знаючи, що стане згодом зятем авторитета в цій галузі. А хоч би й знав, то що? В програмі не значиться — отже, факультатив, необов'язковість. Ольжич-Предславський платить такою самою необов'язковістю всьому, що не має прямого відношення до його фаху.
Твердохліб мовчки досьорбав свій чай. Як кажуть араби: коли їси з сліпим, будь справедливим.
Пішов на виставку сам, як холостяк. Або приймак. Різниця майже невловима.
Художник був, здається, старіший за Твердохліба. Вчився в професора Пащенка (а той помер уже років з двадцять тому), виставлявся з п'ятдесят сьомого року, коли ще був студентом (Твердохліб учився тоді в п'ятому класі), єднало їх те, що обидва народилися в Києві і любили своє місто. Кожен по-своєму. Один завжди запізнюється, бо йому випало приходити тільки туди й тоді, де й коли щось уже відбулося, здійснилося, скоїлося, а другий іде попереду всіх, бачить те, що приховане від очей невтаємничених, випереджає політиків, філософів, навіть пронозливу журналістську братію, бо він художник і йому першому відкриваються всі дива світу.
Художник жив у Києві і писав тільки Київ. Картинки маленькі, в пласких нефарбованих рамах, писані різучо яскравими фарбами і навіщось полаковані. Лискучі і яскраві, немов "Жигулі", якими напхано сьогодні всі київські вулиці. Але Київ на картинках цього дивного художника не нагадував нічого машинно-модерного, він не був скалічений геометрією, не знав ні вертикалей, ні горизонталей, відкидав лінії, в ньому всевладно панувала природа з її об'ємністю, просторовістю, з таємничістю, неспокоєм, хаосом. Художник підсвідомо відчув, що це місто створене мовби й не людьми, а самою природою, на його картинках навіть нові кострубаті масиви огорталися буйним зелом, він прагнув проникнути в душу свого міста, відкрити її приманливі таємниці, передати й поєднати на цих полакованих картонних чотирикутниках подвійний час цього праслов'янського города — колишніх страждань і новітнього самовдоволення.
Грудень, 1905. Заводське подвір'я. Цегляні будівлі (цегла якась мовби м'яка, без звичних граней). Сніг.
Барикада, вся з круглого — бочки, колеса, стовпи, булижники,— а враження грізної кострубатості надзвичайне. Київ, 1941. Розстріл заложників. Двір, шибениця, довкола сліпі будинки, що розширюються догори, мов страшні гриби. Жах.
День Перемоги. Квартали нових будинків. На покрівлях, повсюди внизу повно людей, у сквері на постаменті танк весь у квітах, молодь танцює довкола танка.
Твердохліб переходив од картинки до картинки, впізнавав і не впізнавав Києва, приймав і не приймав його таким, як уявляв художник, дивувався вмілій сміливості цього чоловіка, що, може, й не знав про свою незвичайну майстерність, але вже був майстром і неабияким. Обмежувався всього трьома барвами: синьою (з бірюзовими відтінками), червоною і жовтою. Зовсім не визнавав гострих і прямих кутів, вигадуючи якісь ніби круглі кути, як у того поета: "И клена зубчатая лапа купается в круглых углах, и можно из бабочек крапа рисунки слагать на стенах" !.
Три кольори всього, але насичені, як у перських килимах, відсутність прямих ліній і мовби зовсім немає руху в цьому місті, але завдяки отим круглим кутам, якійсь ніби розтанцьованості будинків, скверів, мостів, трамваїв усе пливе й летить з чарівливою нестримністю, як журавлі над київськими соборами на картині-автопортреті художника, як ковзанярі на печерських дворових ковзанках, як віолончелістка перед оцим же незграбним Будинком художника, як п'яні коти на бруківці Андріївського узвозу біля будиночка Булгакова, як лавочки в Золотоворітському сквері, такі вигинисті й м'які, неначе прагнуть набути людських форм. І ще дві картинки мовби поєднали художника з Твердохлібом, і за них Твердохліб був особливо вдячний майстрові.
Хлопчик у під'їзді. Стоїть на старих мармурових сходах з кованими бильцями і пускає мильні бульбашки. Ніби Твердохліб колись у професорських під'їздах, де прибирала мама Клава, і тепер у своєму житлі, що так і лишилося для нього чужим.
Друга картинка — портрет-спогад.
