Південний комфорт - Загребельний Павло

Так тривало, може, з місяць, поки малий сам запросив Твердохліба до садочка, де його прийнято так, що насилу вирвався і мало не запізнився на роботу.

Діти визнали його своїм одразу, назвали чомусь дядею Твердюнею, хоч був для них м'який, мов замазка або пластилін, з якого ліпи що завгодно. Він майстрував для них іграшки, вигадував казочки, читав віршики, дивним чином утримувані в пам'яті ще з дитинства, на нього чіплялися, сиділи на ньому, як пташки на дереві, повзали по плечах, по спині, висіли на руках, на колінах, прив'язували, штурмували, брали в полон, годували приготованими з піску булочками, робили йому операції.

Але найбільше вони домагалися його розповідей. І не про те, що вони вже чули, а щоб нове й цікаве. Чули ж вони вже про все на світі і знали, здається, теж про все, принаймні все, що розповідалося по радіо, по телевізору, на вулиці, в дитсадочку, вдома. Твердохліб прочитав сотні книжок, знав тисячі кримінальних історій, од яких кров холоне в жилах, а перед цими невинними істотами мовчав безпорадно й ганебно.

Він пробував "відкупитися" од них читанням. Про Карлсона, який жив на покрівлі, наприклад. Ні! Читання їм набридло. І вдома, і в садочку суцільне читання. Розповідати! Він хотів про вулиці Києва. Для маленьких громадян вулиці в своїй химерній поплутаності й красі ще не існували. Кожен вдовольнявся двома вулицями: на якій живе і на якій садочок. Тоді про що ж? Про київські собори? Дух історії ще не ввійшов у дитячі душі. Про Дніпро? Річка їх могла б зацікавити, але Твердохліб не міг про воду. Гаразд, тоді про годинники. Скільки в Києві годинників на вулицях? Сорок дев'ять. Це найголовніші. А є ще на школах, на будинках, на організаціях. Найстаріший у місті сонячний годинник. Його можна побачити на Подолі, на території лікарні номер п'ятнадцять. ("А що таке територія?" — питали Твердохліба малі слухачі). Чотири циферблати спрямовані по сторонах світу, тобто на північ, південь, схід, захід. Стрілки тут замінює тінь від особливого клинця. Чудовий механічний годинник з боєм милує своїм мелодійним звучанням з дзвіниці Києво-Печерської лаври. Годинник, який прикрашає Бессарабський критий ринок, почав своє життя ще в 1913 році. Під час Великої Вітчизняної війни його пошкоджено, але тепер він полагоджений і знов показує точний час. Але найточніший час показують годинники на центральному поштамті, на станції метро "Хрещатик" і на вежі Будинку профспілок. Два останні не схожі на старі годинники — це сучасні електронні показники часу. Тут немає стрілок, немає циферблату. На темному табло висвітлюються цифри, які означають години і хвилини. Над станцією "Хрещатик" електронне табло показує і температуру повітря, а на башті Будинку профспілок можна побачити, який сьогодні день, число, довідатися про час і температуру. У дні Олімпіади-80 на ньому було зображення п'яти символічних кілець.

Твердохліб проказував усі ці відомості, а сам ловив себе на тому, що наганяє на малечу нудьгу, як поганий шкільний учитель. Чи вже так загрубіла його душа, що він неспроможен на щось незвичайне?

І діти теж не хотіли вірити, що їхній Твердюня такий, як і всі, вони ждали од нього чогось особливого, власне, й не слухали його "просвітницьких" балачок, знов і знов домагалися:

— Ну розкажіть, дядю Твердюня!

— Ну, дя!

— Ну, Твердюню!

— Гаразд,— казав він, відчаєно напружуючи свій мозок, нездатний до вигадувань,— я розповім вам про...

— Про що, про що? — стрибали запитання, і цікаві оченята стрибали перед ним, ніби втілена безтурботність і безжурність. Ні клопотів, ні горя — тільки жадоба знання, цієї найвищої принади й приваби, що веде людину через усе життя від народження до самої смерті. Ось де зникають страхи, болі, знищується страждання, відступає горе, і люди стають дивними істотами, яких можна б назвати негорюнчиками.

Слово виникло само собою, народилося ні з чого й нізвідки, але Твердохліб зрадів йому, як дарункові самих небес, і одразу спробував похвалитися своїм надбанням:

— Хочете, я розкажу вам про людей, яких звуть негорюнчиками?

— Про людей ми знаємо! — загукали його малі слухачі.

— Ви про негорюнчиків!

— Ага, про них!

— Хто вони?

— Які?

Він не знав і сам. Надто занурений був у людський світ і його страждання, щоб спробувати вивільнитися хоча б перед цими святими душами.

— Давайте домовимося так,— сказав він.— Сьогодні ми знайшли негорюнчиків, а вже завтра я почну вам про них розповідати. Згода?

— А хто ж вони такі?

— І звідки?

— Цього я вам сьогодні не казатиму, а скажу тільки, що негорюнчиків ще можна б назвати рівнодітками, щоб вони зрівнялися з вами, хоч які ж вони діти, коли їх не можна нікуди подіти? Отже, перше ви вже знаєте: негорюнчиків не можна нікуди подіти. А тепер — до завтра.

Вся зима пішла в них на негорюнчиків.

Хто вони? Негорюнчики живуть повсюди, але кожен має своє ім'я. Київський негорюнчик колись привів сюди нашого пращура і показав горби над Дніпром і широкі заплави там, де з Дніпром зливається Десна, і вічні праліси, і безмежні степи.

Як ростуть негорюнчики? Те, що росте, вмирає. Коли є початок, то неодмінно буде й кінець. А негорюнчики просто є. Тому в них немає пам'яті. Вони висять у часі, вони завжди однакові, і серце у них ніколи не стискається від страху. Це негорюнчики вигадали пісеньку "Не страшний нам сірий вовк".

— А злі королі не могли відрубати голови негорюн-чикам? — питав Валера.

Відрубати голови негорюнчикам ніхто не може, бо в них, власне, і є самі тільки голови, а більше нічого. Розстрілювати теж незмога, бо навіть найменша куля пролітає побіля негорюнчика, не зачіпаючи його. А вже що казати про кулю велику, снаряд, бомбу. Атомної бомби негорюнчики теж не бояться: адже вони існують поза атомами. Єдине, чого бояться негорюнчики, так це їжака з його колючками. І найстрашніше для них, коли їжаки б'ються між собою. Жах!

Негорюнчики не знають "дай" і не знають "я". У них все зливається з усім, а вони завжди посередині, як поплавки на воді. Може, їх ще назвати поплавоч-ками?

Згоди на це ніхто не давав, тож Твердохліб мав далі впорядковувати вигаданий ним світ негорюнчиків.

У них немає днів народження, отож немає і ніяких свят, бо всі свята беруть свої початки від чиїхось народжень: людей, подій, держав, речей. У негорюнчиків кожен робить що хоче, і їсть те, що йому до вподоби, не ждучи свята чи там ще чогось.

Вони ніколи не женуться і не втікають, бо вони не ждуть і не бояться.

Чи цікаве їхнє життя? Вони не знають цього слова. Зате вони добрі до всього світу.

Вони все бачать, усе помічають, усе знають і часто думають собі: "Яке нещасливе все те, що більше за нас, і яке щасливе все маленьке". Вони співчувають людям, яким треба рости і розвиватися, їсти, одягатися, будувати будинки, змагатися з природою і один з одним, через що вони хворіють, їх кривдять, убивають і на них навіть вигадане страшне слово "війна". А в негорюнчиків усі хворощі й пошесті, всі нестачі й лиха, всі загрози й жахи топчуться під ногами. У людей же ноги занадто великі, і тому всі нещастя з-під них виприсають непо-топтані.

Можуть сказати: але ж є ще великий світ і в ньому воля. Як же негорюнчики зі своїм занадто маленьким світом? Вони вважають, що ліпше, коли світ такий маленький, щоб неволя в ньому й не вмістилася. Але то тільки для них. Великого світу вони не заперечують і завжди присутні в ньому. Вдень вони живуть на землі серед маленьких діток, а вночі, коли діти сплять, негорюнчики злітають у небо і світять звідти своїми золотими очима. Люди звикли називати їх зорями, астрономи навіть доводять, ніби то велетенські вогняні кулі В ГЛИбинах космосу, але то омана. Коли б це було насправді, то космонавти давно б усі погоріли, а вони живі повертаються на землю. І безсмертними негорюнчики стали завдяки тому, що живуть одразу й на землі, і на небі. Коли люди навчаться жити так само, вони теж стануть безсмертними.

— Ага,— сказав Валера,— а як негорюнчики обіймуть своїх діток, коли в них немає рук?

Про це Твердохліб якось не подумав. Може, тому, що самого не дуже часто обіймали?

Принаймні тепер був він досить далеко від думок про обійми. Мав терпіти Мальвінину відчуженість і зневагу і не знав, доки ж. Єдиною втіхою для Твердохліба були його дві таємниці і від Мальвіни, і від Савочки, і від усіх на світі: малий Валера, який восени повернеться з літніх таборів, і вимріяна смаглява жінка, яка, може, ніколи й не обізветься, але ж однаково присутня в його житті самим фактом свого існування.

Приємно тішити себе думкою, що життя людини невпинно збагачується, та чи не намагаються водночас якісь таємничі злі сили щоразу виривати з життя особливо дороге і цінне, і ти щосили пробуєш відновити втрачене або хоч маєш надію відновити.

"Тупикову" справу в нього забрали. Хтось вирішив, що Твердохліб занадто суворо поставився до всього, і справу доручили докінчити Гладкоскоку. Хай демонструє своє невичерпне почуття гумору!

Таємничим чином (хоч ми й уміємо зберігати службові таємниці, проте...) про це стало відомо Мальвіні, і вона влаштувала Твердохлібові "сцену біля фонтана".

— Мені, звичайно, немає ніякого діла до твоєї роботи,— холодно кидала вона словами, ходячи по кімнаті перед Твердохлібом, який сидів, як завжди, з книжкою в руках.— Але чи не здається тобі, що ти починаєш ганьбити прізвище Ольжичів-Предславських?

— По-моєму, я ще не перейшов на ваше прізвище,— обережно нагадав їй Твердохліб.

— Однаково. Ти вважаєшся моїм чоловіком. Усі це знають. Завтра іменини в моєї завідуючої відділенням, там ждуть, що я приведу свого чоловіка.

— Чоловіка чи слідчого з особливо важливих справ?

— То й що? Он у моєї шкільної подруги чоловік — письменник. Нічого не написав, ніхто його не знає, але ж письменник! Це звучить. І слідчий теж звучить. Але ж ти ніколи не мав чим похвалитися перед людьми!

— Хай читають Юліана Семенова або Жоржа Сіме-нона. Там герої, генії і аристократи розслідувань. А я чорнороб.

— Я виходила заміж не за чорнороба.

— Згодься, що виходила все ж ти, а не я.

— Я легко можу знайти собі нового чоловіка!

— Можеш.

— Якого захочу!

— Якого захочеш.

— Але я не шукаю! — закричала Мальвіна.— Не шукаю і не хочу! Мені це все набридло. І ти повинен бути вдячний.

— За що? За те, що тобі все набридло?

— Ах, ти не здатен зрозуміти!

— Виходить, дурний.

— Аби ж то! Але ти не дурний, на жаль, ти не дурний, і це мене найбільше дратує.