Південний комфорт - Загребельний Павло
Ждати — означало надіятися. На що, чого, звідки, від кого? Не вмів відповісти на жодне з цих запитань, та й хто б на його місці зміг? Дивна байдужість огорнула його, заціпеніння охопило душу, розум відмовив слугувати і западав у страшну сплячку. Що розум, коли ти безсилий дати йому роботу і застосування! Твердохліб хіба що в дитинстві міг безвільно простувати слідом за власними чуттями, подорослішавши, у всьому (принаймні так йому здавалося) керувався тільки розумом, ішов за ним, вірив йому, покладав на нього всі сподівання. Тепер у ньому вмерло все, заснуло, зникло, лишилася марна оболонка тіла. Загалом кажучи, Твердохліб не дуже переймався своїм тілом, не дбав про нього, обмежив його потреби й вимоги тільки найнеобхідні-шими, не зважав ні на жару, ні на холод, їв що було, спав чи не спав,— як доводилося, одягом не перебирав, житлом не вередував — після армії деякий час жив у тітки на Нивках, потім був у сусідах у свого ще шкільного товариша Ванька Бараненка, займали вдвох "каюту" в призначеному на знос будинку, і "каюта" була така тісна, що спати доводилося мало не по черзі. Зате в центрі міста, а за стіною — Бараненкова любов, чорнява висо-когруда інженерка, з якою Ванько перестукувався крізь стіну, то напрошуючись на побачення до неї, то запрошуючи до себе, коли Твердохліб відлучався для своїх
"слідчих дій". Кілька разів інженерка, чи то не знаючи, що Бараненка немає вдома, чи то, навпаки, знаючи про це, стукала в стінку, яку підпирав спиною Твердохліб, але він жодного разу не відгукнувся, хоч спина йому терпла й у всьому тілі виникав підступний дрож. У ті хвилини Твердохліб ненавидів своє тіло, його зрадливу готовність миттю забути все надбане за цілі епохи людського розвитку і сліпо ринутися в первісне, дике і темне.
А як узгодити з отими віками розвитку й прогресу понуру тінь кайданно-тюремної цивілізації, яка супроводжує людство у всіх його найвищих злетах і досягненнях? Кайдани починалися від ліани або примітивної мотузки, якою в'язали здобич, аж поки прийшли до мудрих пристроїв з електронними замками, а в'язниця від простої ями, наповненої водою, зміями, скорпіонами, до лондонського Тауера, від якого ведеться родовід усіх в'язниць цивілізованого світу, аж до тих комфортабельних бетонних лабіринтів, що їх споруджують натовські специ в країнах третього світу.
Обурення рятує од відчаю, і Твердохліб несвідомо піддався його спокусливій владі, але забракло сили навіть для обурення, якась сонлива млявість насунулася на нього, млявість у тілі, в думках, у відчуваннях, як міг вмостився він на східці під лядою, обтулився і обтикався своїм благеньким, ще з студентських часів пальтечком і несподівано й неспогадано — заснув.
Ніхто б не повірив, що людина в такому становищі може заснути, не повірив би й сам Твердохліб, коли б хтось висловив про нього таке припущення, а от же заснув, і спав міцно, хоч і в тяжких снах, здриганнях і відчаї. Коли спить розум, народжуються химери, примари і потвори.
Може, борючись з жахами примарливими, рятується від справжніх жахів життя чесна і чиста молодість?
Його розбудило залізне гриміння над головою. Воно було таке несподіване і незрозуміле, що він, хоч і прокинувся ніби, все ж боявся цілковито повернутися до дійсності, не хотів згадувати того, що з ним сталося, і ще більше не хотів вдаватися до похмурих (а яких же ще?) припущень про те, що з ним станеться. Мимоволі зробив рух, щоб посунутися по слизьких східцях униз, далі від ляди, від отого холодного брязкоту, від нової загрози, від убивць, які проламуються до нього, щоб покінчити з ним, бо вбивці здебільшого нетерплячі, не хочуть ждати, поки їхня жертва сконає сама, їм конче потрібна певність смерті, тільки це їх вдовольняє і заспокоює.
Знову хлюпнула йому під ногами невидима чорна вода, і Твердохліб бридливо відсмикнув ногу. Смердюча твань, звивисте гаддя в ній, пацюччя зі сталевими зубами — жах ще більший, ніж отам нагорі, де все ж лишається якась надія або принаймні можливість виказати свою людську гідність.
Він рвонувся туди, і саме тоді відчинилася ляда, і крізь неї бликнуло сіре світло досвітку, притемнене похмурою тіснявою сарайчика, але та сірість видалася Твердохлібові такою нестерпно яскравою, що він заплющив очі. Коли розплющив, то в чотирикутному отворі над своєю головою, ніби в чотиригранному німбі сіруватого золота, світилося до нього обличчя старої жінки, і було воно знов найдобрішим у світлі так само, як сіре світло видалося найяскравішим.
— Чи є тут хто живий, о боже милосердний? — пролунав тихий старечий голос, і Твердохліб ще ніяк не міг повірити ні в цей голос, ні в доброту, написану на обличчі старої, ні в несподівану волю, яка відкривалася йому з тим обличчям і тим голосом. Надто різкі злами відбувалися з ним за ці кілька годин, щоб до них міг призвичаїтись. Ще не до кінця вірячи в можливість свого визволення, він не рвонувся чимдуж до збавчого отвору, далі стояв унизу, весь зіщулившись, несвідомо вичікував нової підступності, ще одної зради, яка гніздилася в усіх закутках цього злочинно-святенницького обійстя.
Ще вчора Твердохліб з неконтрольованим замилуванням думав про глину, яка вперто пробивається крізь історію, а сьогодні тяжко ненавидів і те своє замилування, і байдужу глину, і ще байдужішу історію, яка лишила Києву не тільки золоті бані соборів і високий пафос легенд, а й криваві спогади про великокнязівські чвари, про виколоті очі у братів і збезчещення сестер, про понурі поруби, де люди гнили десятиліттями, і палі Потоцького, на які набивано непокірливих козаків, про холодні жандармські очі, які вистежували Шевченка, і чорносотенні погроми єврейської бідноти, про звірства денікінців та петлюрівців і криваві оргії гестапівських катів на Володимирській вулиці.
Ну, так, історія, минуле, несправедливості й кривда, але ж десь надворі двадцятий вік, сімдесяті роки, мир, багатолітній мир і торжество найвищих принципів у нашій державі і в Києві, в рідному місті Твердохліба, де він сам виступає носієм і захисником справедливості. Ага, нашіптував у ньому якийсь чужий голос, ти звик до готового благополуччя, до благодаті, яка судилася тобі від народження, а чи знаєш, що саме в цей час десь у джунглях здоровенні американські лобуряки, байдуже жуючи гумку, випалюють напалмом маленьких в'єтнамчиків; у далекій Намібії досі топчеться жорстокий чобіт південноафриканського расиста; мільйон палестинців, зігнаних з рідної землі, десятиліття цілі поневіряється в драних наметах серед безпритульності, безводдя і безнадії чужих пустель, чужого співчуття і милосердя.
Але ж тут не В'єтнам, не Намібія, не Палестина, а Київ, і він не здеправований і упосліджений розбиток людства, а захисник справедливості, слуга закону, наділений найвищими повноваженнями!
— Є тут хто, о боже милостивий? — знову упало на нього згори, і Твердохліб, покінчивши зі своєю розгубленістю, відповів незвичним для себе, майже грубим голосом:
— Ну, є! То й що?
— О боженьку милий,— заскімлили над ним,— о радість яка! Де ж ви там, чоловіче добрий? Виходьте, вибирайтеся з тої гиді проклятої! Ой, ірод окаянний! Мало не занапастив душу християнську, о боженьку милий, ой, мені лишенько!
Твердохлібові було не до сміху, а хотілося сміятися. Вчора його частували богом і апостолами, а тоді вкинули в ці смертні підземелля, грубо й нещадно, сьогодні з цим самим боженьком випускають звідси, просять видобутися, посилають прокльони на голову того, хто вчора...
І це теж Київ у його багатовіковій незбагненності, таємничості і страшній силі. Допоки ти не проникнув у загадковість цієї сили, тобі нічого робити в такому місті, де переплелися віки, пристрасті, висоти людського духу і його найбільші пониження.
Твердохліб важко почалапкав по глиняних східцях нагору, ще не вірив, ще ждав підступу, нападу, всього найгіршого, але натомість побачив пригорблену постать старенької, всю в чорному, всю в дрібних, метушливих рухах, пойняту майже неземним страхом од видовища цього воскреслого чоловіка, що видобувається з отхлані, з позасвіття, з загибелі і непам'яті.
— Свят, свят, свят,— хрестилася старенька, задкуючи від Твердохліба, а він, забувши про вдячність, ще не вміючи як слід возрадуватися своєму поверненню до життя, вдивлявся в цю жінку, що мала в собі так багато чогось невловимо схожого з Кум-Королем, і не так вражений був своїм несподіваним порятунком, як своєю вчорашньою довірливістю і наївністю. Кум-Король зітхав про свою самотність, а тим часом у сарайчику приберігав двох бандюг і десь ховав цю стару жінку — чи то дружину, чи сестру, про яку, мабуть, ніхто нічого не знав і не чув.
— Хто ви? — чужим для себе голосом спитав Твердохліб.— Невже дружина Воздвиженського?
— Авжеж. А то ж як? — не перестаючи хреститися, сказала вона.
— Тоді...— у Твердохліба цокотіли зуби. Запізнілий на півдоби цокіт.— Тоді... Де ж ви були вчора ввечері?
— У Володимирському на вечірні... Сам владика правив службу...
Твердохліб засміявся. На свою наївність, на всі жахи, які пережив, і на порятунок, що прийшов од того самого бога, який учора ввечері жорстоко пожбурив його в смерть.
— Ну, спасибі,— промовив з полегкістю.— Спасибі вам за ваше добро...
Вийшов з сарайчика, перетнув подвір'я, видобувся в завулок, тісний, брудний, ще темний в сірому досвітку, але вже тут відчувалася воля широка, як світ, тут було життя, було все. Твердохліб струснув плечима, поправив комір пальтечка, прислухався до далекого шуму вулиці і пішов на той шум.
Навіть не спитав старенької, як вона довідалася про нього. Поклав собі не питати нікого і нікому нічого не казати про свою страшну (а може, смішну, як для юриста?) пригоду, яка мало не обернулася для нього трагедією. Звинувачувати Кум-Короля в спробі замаху на життя слідчого? Немає свідків. Скаржитися? Кому й на кого? Хіба що на свою недосвідченість і молодечий запал?
Пішов до прокурора і заявив, що не може вести далі справу Кум-Короля. Прокурор у них був удвічі, а то й утричі старіший за Твердохліба, засмиканий дріб'язковими справами, замучений штурмами, які вели проти нього звідусіль усі ті, хто так чи інакше хотів узяти під своє покровительство порушників закону,— що йому до якогось там Кум-Короля і недосвідченого слідчого? Так вважав Твердохліб, тому й пішов до прокурора одразу після свого визволення.
Прокурор був утомлений уже зранку, на Твердохліба, здавалося, навіть не глянув.
— Сідай,— буркнув він.
