Південний комфорт - Загребельний Павло
В мене своя клієнтура.
— А може, я хочу в цю вашу...
Кум-Король прикрив повіками очі, мовби хотів одо-кремитйся і від Твердохліба, і від того світу, посланцем якого він тут був.
— Хай бог простить, та скажу вам, добрий чоловіче, що моя продукція вас не інтересує. Можете зразу казати, звідки ви: з міліції, з торгової інспекції чи й ще звідкіль?
Довелося зізнаватися. Перший тур виграв Кум-Король. Але Твердохліб уже не відступався.
— Коли ви кінчаєте свою... продукцію? — спитав Воздвиженського.
— Як випаде. Можу й до закриття базару ждати своїх людей.
— А сьогодні у вас як? Я б хотів навідатися до вас додому.
— Знаєте куди? — на всяк випадок поцікавився Кум-Король, хоч у цьому запитанні вчувалося більше насмішкуватості.
— Знання належить мені за посадою.
— Посада у всіх одна,— зітхнув Кум-Король.— Усі чоловіці, і всі під богом...
Він жив на куренівських затиллях, у самих глибинах, де кінчалися всі вулиці й завулки і починалося царство садів, городів, диких заростей і ще дикіших людей, які ховалися за високими дерев'яними парканами, рилися в землі, мов кроти, крали з міського водопроводу воду на поливання, крали електроенергію для своїх теплиць і оранжерей, крали добрива на станціях, землю і перегній у квітникарстві, вирощували квіти, полуниці, зелень, садовину і люто захищали все вирощене від куренів-ської малечі, яка за інтернаціональним звичаєм перебувала у стані постійної війни з власниками садів. Твердо-хлібове дитинство минало саме отут, всі куплені мамою штанці дерлися саме на оцих парканах і на цьому гіллі чужих яблунь і груш, глиняні присадисті хатки з червоними дахами запали в його свідомість, як перший і найтривкіший образ Києва, як його початок, бо все те, що було вгорі над Куренівкою, всі оті квартали кам'яних величезних будинків, собори, палаци, монументи сприймалися вже як продовження, доповнення оцього буйного зеленого світу таємничих проростань і ще таємничіших людей, яких ти ніколи й не бачив, а тільки чув їхні злі голоси, а іноді й голосів їхніх не чув, саме лиш гарчання псів на ланцюгах.
Згодом він зрозумів, які неповні й хибні були його дитячі уявлення про Київ, збагнув і осягнув велич і глибину свого міста, та однаково перші дитячі враження так міцно вросли в душу, що мали позостатися там назавжди.
Може, зринули б вони з глибин душі й того дня, але з дитинства ми пам'ятаємо тільки літо і сонце та хіба що зрідка зиму з снігами, а тоді стояла надворі пізня осінь, сумно засльозена холодними дощами, і Твердохліба пронизало холодне здригання від цих куренівських вод і від їхньої невпинності, безнадії і безжальності. Невже йому тепер судилися тут тільки ці безжальні, мов з того світу, холодні води? А були ж такі теплі, безконечні дні дитинства на Куренівці, повні сонця, безжурності, байдикування і бешкетування. Він пам'ятав, як мама купила йому на Подолі білу матроску і синенькі трусики, і як він пишався тою матроскою, і як розірвав трусики, залізши на чужу грушу і стрибаючи з неї від гарчання страшного чорного пса. Плакав тоді від горя за роздертими трусиками і згодом, як згадував ту білу матроску, щоразу хотілося плакати. Вже відтоді нічого білішого й чистішого не знав. Тепер малюки, здається, й не носять матросок, а тільки імпортні маєчки з намальованими на грудях виродочками, які вигадав американець Дісней. Історія одвіку повторюється, хоч і в комічному вигляді, як зазначив геній. Колись світ завойовували тучі безжальних залізних вершників, і дикі орди розповзалися по зеленій прекрасній землі, як весняна вода по луках, а тепер так само розповзаються по планеті ці виплоди хворобливої торгашеської уяви, перед якою безсилі кордони, уряди і навіть голоси пращурів, які завжди переважали все на світі.
А може, світ встановлює для себе саме такі закони, за якими він розвивається найдоцільніше? І він, Твердохліб, крихітна піщинка в цій гігантській світобудові, теж має підкорятися невблаганним законам і покірливо приймати все, що випадає на його долю?
Бо й справді.
Тоді була матроска, а тепер коли й не маєчка з безглуздими звірятками з Лос-Анджелеса, то імпортні костюми, тоді була дитяча безтурботність і безжурність, а тепер Абсолют закону, і всі вчинки, навіть позасвідомі, підпорядковані тільки йому, і життя вже належить не тобі, а Обов'язку, коли ж так, то забудь про все, відкинь спогади, позбудься минулого, відкинь сентименти й пристрасті, будь холодний, як оцей осінній дощ, який зриває останні листки з дерев, безжально оголює світ, виказує всю його беззахисність, непривабливість і... вперту непоступливість.
Твердохліб довго шукав потрібний йому номер. Вулиця, на якій він значився, кривуляла серед баюр і калюж, іноді втікала мало не до Оболоні, тоді йшла зигзагами, садиби розбігалися з неї, дощ, плямкаючи своїм холодним ротом, ковтав будинки, двори, цілі дільниці з десятками номерів, сюди б не молодого недосвідченого слідчого, а такого героїчно-настирливого археолога, як Вікентій Хвойка, що зумів колись докопатися під Кирилівською горою і до оріньяку, і до трипільської культури. А Твердохліб ніяк не міг відшукати сімдесят четвертий номер.
Знайшов там, де й не чекав, уже зневірившись і вдавшись у відчай, глиняна хатка під червоним дахом стояла в тилу ще двох таких хаток з номерами дев'яносто п'ятим і сто чотирнадцятим, усе це нагадувало задачі п'яного математика або поганенький детектив, але Твердохліб одразу запідозрив тут лихий намір і злочинну передбачливість Кум-Короля. "Ховається,— вирішив він.— Маскується жалюгідно й недостойно".
Кум-Королева хатка вражала своєю занедбаністю і жалюгідністю. Приплюснута широким дахом мало не до землі, стіни вже й не вертикальні, а якісь розкарячені, не знати чим і тримаються, дощ вимиває з них глину, вона жовтими патьоками стікає навсібіч, пливе Твердохлібові під ноги, випливає з двору, далі й далі, ніщо її тут не затримує: ні ріденькі деревця, ні пере-хняблений парканчик, ні пощерблені, власне, зрівняні з землею залишки якогось муру. Аж диво бере, що Твердохліб у своїх дитячих мандрах ніколи не добирався до цього глухого закутка, який так байдуже спливає собі глиною впродовж цілих десятиліть, мовби виказуючи незнищенність нашої глиняної цивілізації.
Він довго обтирав черевики від налиплої глини, тоді обережно стукав у двері, ждав, знов тер ноги, топтався по глині, і щось схоже на повагу до цієї глиняної хатки зродилося в його душі, ще не обтяженій надмірно цим великим людським почуттям. Чи не отакими хатками ввірвалася його земля в віки, в культури, в епохи! Палаци завалилися, собори згоріли, мури не витримали натисків орд, а хатки вистояли, перейшли і пройціли й ось стоять собі досі скрізь, де є глина, вода, сонце і жадоба життя.
Брязнув засув, одхилилися двері, пісне око глянуло на Твердохліба і щезло безшелесно. Він попхнув двері, опинився в тісних темних сінцях, сухих і затишних, повних пахощів засушених трав, ступнув туди, де тьмаво світилася вузька смужка, знайшов там ледь одчинені двері, сміливо відчинив їх і ввійшов до кімнати. Біля віконця на низенькому, застеленому смугастим ряденцем тапчанчику сидів чистенький, біленький Кум-Король і мовчки дивився на незваного гостя. Глиняна долівка теж була вистелена такими самими смугастими ряден-" цями, на які Твердохліб не міг наважитися ступнути з дощу й багнюки, та не ця неторкана чистота вразила і налякала його і не вимитість Кум-Короля та його біле вбрання, ніби в приреченого до страти. Твердохліб стояв на порозі і розгублено метався поглядом од одної стіни цього химерного притулку до другої, не знаючи, на якій має затримати погляд і чи взагалі повинен це робити, а чи вдати неувагу, хоч і розумів, що тепер уже пізно.
Стіна, що навпроти дверей, була від стелі до підлоги завішана іконами, великими й маленькими, в дорогих окладах і без ніяких прикрас, у барвах яскравих і тьмавих, аж до земляної чорноти, до якоїсь ніби багатовікової задимленості й забрудненості. Дві лампадки червоно блимали в тому царстві суворих і лагідних ликів, їхнє кволе блимання зливалося з сірим світлом, що цідилося знадвору крізь маленьке віконце, і ця дивна суміш насичувала —тісний простір помешкання таким густим сяйвом, що, здавалося, до нього міг би доторкнутися рукою. Найнесподіваніше, що сяйво те народжувалося не на стіні, обвішаній іконами, на багатьох з яких проблискувало й суте золото, а зовсім на іншій, якраз на тій, що проти неї сидів сам хазяїн, і не просто сидів, а мовби стеріг її, чатував, пильнував.
Стіна, так само, як та — іконами, була обставлена від стелі до підлоги книгами.
Таких книжок Твердохліб не бачив ніде й ніколи. Навіть професор Лобко, який читав їм історію права на юридичному і любив приносити з собою всілякі дивогляди, нічого схожого ніколи не показував. Тут стояли вже й не книжки, а пишні втечища (а може, гробовища?) людської думки і людських заблудів, важезні фоліанти в позолоченій шкірі, в міді й сріблі, в штудерно різьблених або просто грубо струганих потемнілих дошках і навіть у хутрах, колись пухнастих і лискучих, а тепер полисілих і знікчемнілих, та все ж несподіваних в цій несподіваній книгозбірні. Книги стояли на грубо збитих дощаних полицях, лякали своїми розмірами, своєю ймовірною тяжкістю, притулені були одна до одної так тісно, що жодної не висмикнеш з ряду, не потривоживши інших. Все вказувало на те, що ними ніхто не користується, їхнє призначення не для читання, так само як призначення отих ікон не для биття поклонів перед ними і не для молитов.
Перша думка у Твердохліба була: Воздвиженський вкладає в оці скарби всі свої "капустяні" гроші.
Друга: спекулює іконами і старовинними книгами. Раритети, рідкість, цінність, бариш, може, й валюта...
Третя? Третьої думки у нього не з'явилося. Хазяїн усе ж помітив нарешті гостя і показав на свій тапчанчик, на чистеньке ряденце:
— Сідайте, добрий чоловіче.
— Треба ще з'ясувати, чи справді я такий добрий,— уперто стовбичачи коло порога, погмикав собі під ніс Твердохліб.— Коли б виявилося, що я справді такий, то я й сам чимало б подивувався, отак, як оце з ваших багатств, і не так з ікон, як з книг. Ніколи б не сказав, що на Куренівці можуть бути такі книги.
— Божа благодать і над Куренівкою простирається,— скромно зітхнув Кум-Король.— У книгах слово, а слово стояло в началі світу, то хто ж знехтує ним? Тільки темна душа.
