Південний комфорт - Загребельний Павло

Це не моя професія.

— Ви знаєте, де він учився? — далі наступала секретарка, мовби відчуваючи в Твердохлібові загрозу вже не тільки директорові, а всім тут і їй найперш.— Він закінчив інститут кольорових металів у Москві. Мріяв про надзвичайну роботу, а його прислали сюди!

— Тобто у Київ,— уточнив Твердохліб.

— Ну, Київ! Ну, то й що? Для такого спеціаліста...

— Що ж, Київ, це, мабуть, краще, ніж Норільськ,— намагаючись не відставати від дівчини, яка от збудження мало не бігла, но без іронії зауважив Твердохліб.— Чи, може, Дубограй хотів добувати золото в Навої?

— Але ж не збирати старі мідні чайники і допотопні примуси! — огризнулася секретарка.

Твердохліб зітхнув.

— Я знаю тільки те, що все треба робити чесно.

Міг би ще додати, що більшість так званих виробничо-господарських злочинів пояснюються коли не спробами незаконного збагачення, то намаганням приховати свою невідповідність становищу, посаді, призначенню. Чоловік береться не за своє діло, але не відмовляється добровільно, а щосили тримається за пост. Ну, не цей Дубограй, так інші. Шкода від них не так матеріальна, як моральна. Вони підривають підвалини, на яких тримається державна будівля, а це набагато страшніше, ніж будь-які матеріальні збитки.

Усе це Твердохліб відносив до питання про недовчених людей. Мабуть, ця дівчина теж була недовчена, інакше чому б вона стала секретаркою?

Він ходив довго й уперто, хоч видно було все з першого погляду. Безлад, млявість, занедбаність. Сонне царство. Енергійного чоловіка тут справді потягне на нездорові жарти. Однак у Твердохліба не було вибору.

Він узявся за роботу, почав допитувати звинувачуваних народним контролем і свідками, попервах влаштувався там-таки in flagrante delicto, "засів у тупику", як сміявся у відділі Гладкоскок, а коли вже хотів перенести розслідування до свого офіційного кабінету, йому на роботу прийшов лист.

Лист лежав у Твердохліба на столі, хтось поклав його, не чекаючи господаря кабінету, входити сюди мали право Савочка, Нечиталкж, секретар їхнього відділу, отже, приніс листа один з них, але не це мало значення, а те, що на конверті не було зворотної адреси. Анонімка? Твердохліб бридував анонімками аж до того, що не міг брати їх до рук. В судові справи, що стали наслідком перевірки сигналів з анонімних листів, не вірив. Коли судити, то й анонімника, доклавши всіх зусиль, щоб його знайти! За брак громадянської мужності, за вмивання рук, за усування і втечу від боротьби. На все життя запам'ятав сцену з "Детства" Горького, де дід Каширин, перш ніж покарати онука за шкоду в майстерні, кладе на лавку іншого внука, який доніс на свого брата, і при цьому каже: "Доносчику — первый кнут!" Може, це й з надто давнього морального кодексу, але правильно!

Однак усі ці прекрасні думки вилетіли Твердохлібові з голови, щойно він побачив акуратний конверт на своєму столі, не думалося ні про анонімників, ні про моральні приписи, рука сама потяглася до листа, а десь у глибинах свідомості лякливо застрибало: "А може... А може..."

Він чомусь уявив, що лист од тієї молодої жінки з магазину, якій він дав номер свого телефону. Дзвонила і не могла додзвонитися, тоді вона... Навіть не подумав, звідки вона могла довідатися про його місце роботи. Адже дав тільки номер телефону і більше нічого. Хіба що вона працює на міській телефонній станції і змогла встановити, кому належить той номер.

Сам розумів, які то страшенні дурниці, але рука вже розривала нервово конверт, і аркуш паперу видобуто на волю, і машинописні рядки заскакали перед очима, й очі впали на низ аркуша. Підпис! Чий підпис? Чиє ім'я?

Підпис був. Володимир Пшеничний. І зворотна адреса. І телефон. Отже, не анонім. Але й не...

Твердохліб провів рукою по очах, мовби знімаючи навіяння. Міг би сказати, як смертельно хворий король Джон у Шекспіра: "Я прошу холодного втішання". Король отруєний, горять нутрощі, в холоді йому вся втіха. Втішання — по-англійськи "комфорт". Дивна річ: він хотів би комфорту від жінки, від самого її голосу. Холодного, комфорту. Хотіння, затаєне від усього світу, навіть від самого себе. Слідчі не знають, що таке душевний комфорт. Протистояння, зіткнення, шорсткість і жорстокість життя — ось їхня доля. А ще Порфирій Петрович — Рас-кольникову: "Не комфорта же жалеть".

Твердохліб сів за стіл, взявся читати лист, який мало не спричинився до наслідків небажаних.

"Шановний товаришу Твердохліб!

До вас звертається журналіст В. Пшеничний. Свого часу я писав про відомих юристів нашої республіки, які тепер займають дуже високі пости у вашій системі, але я не хочу звертатися до них з міркувань такту і звичайної порядності. Час від часу я виступаю в пресі на захист тих, хто постраждав од надмірної суворості нашого правосуддя (звичайно, коли є для цього всі підстави), і коли вдається допомогти людям — це для мене найбільша нагорода. Вдячні листи від моїх "підопічних" зберігаються в моїй робочій папці і в пам'яті.

Позитивні наслідки багаторічної моєї журналістської діяльності на захист несправедливо або надто суворо покараних надихають мене й цього разу.

Як мені стало відомо, Ви ведете слідство в справі В. Д. Дубограя, директора однієї з наших заготівельних організацій. Хто такий Дубограй? Молодий спеціаліст, вихованець столичного інституту, досить престижного, молодий комуніст, батько двох маленьких дітей, прекрасний сім'янин, людина, яка живе ідеалами і великими планами. Таким людям треба давати простір, їм потрібен масштаб, з них б'є енергія, яку слід використати на користь державі. А Дубограй опинився на задвірках життя, на звалищах утильсировини. Хто подумав про його внутрішній стан? І ось — нудьга, безнадія, тупик, і все це викликає природну реакцію, а наслідки Вам відомі.

Дубограй покараний народним контролем, на бюро райкому партії йому оголошено сувору догану з занесенням до облікової картки. Але товариші знайшли за можливе не знімати Дубограя з посади, дати йому можливість виправдати довір'я. І все ж комусь видалося цього не досить, справу Дубограя передано до прокуратури, і Ви вже ведете слідство.

Ось я беру свіжий номер "Правды" за 9 серпня, знайомлюся з матеріалами під рубрикою: "Факты подтвердились, получен ответ" — і натрапляю там на такі рядки: "Бюро горкома за очковтирательство и приписки... вынесен выговор с занесением в учетную карточку". Виявляється, можна обмежуватися такою формою покарання, а не вдаватися щоразу до послуг нашого правосуддя.

Ось з чим я "вторгаюся" до Вас, шановний товаришу Твердохліб, і вірю, що висловлені в моєму листі міркування не зостануться без уваги.

З комуністичним привітом Володимир Пшеничний, журналіст".

Твердохліб задумливо стукав пальцем по столу, іноді попадав на аркушик журналіста Пшеничного. Було три способи реагування на такі листи. Перше — апелювати до громадськості, тобто виливати своє обурення перед співробітниками. Мовляв, інтриги за моєю спиною заважають, не дають спокійно працювати. Друге — ввічливо, але твердо і недвозначно порадити журналістові не втручатися не в свої справи. Поки не відбудеться суд — ніякої преси, ніякої громадської думки! Третє — не зважати. В даному випадку сумління суспільства не преса і не журналіст Пшеничний, а слідчий Твердохліб і судочинство. О, цей український народ! То назве філософа свого Сковородою, то літературних героїв — Бульбою і Мотузкою, то дасть антиподам, які ніколи не зможуть зійтися (як ніколи не зійдуться офіційний суд і неофіційні пересуди), прізвища, пов'язані з основою життя,— злаками, хлібом.

Він вирішив обрати третій шлях: нікому не казати про лист Пшеничного (про нього і так знав той, хто поклав його на стіл Твердохлібові), не відповідати, мовчати, та й годі. Хоч по-людськи заздрив журналістові. Ось чоловік може виявити гуманність, дозволяти собі великодушні жести, співчуття і жаль, а йому, Твердохлібу, почуття заборонені. Ясна річ, у глибині душі він співчував багатьом, хто попадає під машину правосуддя, але з часом переконався, що люди не люблять співчуття, бо воно їх принижує. Ще переконався: люди часто обманюються і на щирість не відгукуються, зате їх легко підкупити почуттями фальшивими. Правило Савочки: людині, яку ти б'єш, треба усміхатися. Тоді вона не збагне, хто вдарив. Так завойовував душі Савочка, почуття провини, жалю, поваги до інших якому були цілковито чужі, але він умів блискуче їх симулювати. Так завербовував душі Нечиталюк, який, по суті, був абсолютно байдужий до всіх, крім самого себе, але вмів сказати прихильне слово, міг удавати панібратство і завдяки цьому не мав ніколи жодного ворога.

Твердохліб не вмів кривити душею, може, ще й тому, що іноді жахався тої безмежної влади над людьми, яку давало йому становище. Справді: порушити мир і тишу житейських буднів, увірватися грозою в благодать і спокій, виломити людину з її питомого середовища, потрощити, понівечити саму долю,— що може бути страшніше! Від такої жорстокої влади душа втомлюється, може, саме через це прокурори й слідчі так часто охоче йдуть у адвокати, в юридичні консультації, щоб помагати людям словом закону, а не тільки карати його безжальними параграфами.

Журналістам простіше. Вони не заковані в залізні параграфи кодексів, у них безмежні можливості демонструвати весь спектр людських почуттів і пристрастей, сьогодні вони можуть виказувати великодушність, завтра — сувору непоступливість, возвеличувати й карати, карати й милувати, знищувати й воскрешати,— все їм доступно, дозволено і даровано. Чи не занадто багато всього і чи не призводить це до зіпсуття деяких нестійких душ? Твердохліб оце вдруге стикався з журналістами і вже відчував, що й ця, друга, пригода скінчиться його поразкою.

Перша була рік тому. Тоді так само, як оце тепер, йому доручили розслідувати незаконні дії директора невеличкого заводика, який виготовляв машини для внесення в грунт мінеральних добрив. Робилося це так: головні підприємства виготовляли деталі, присилали їх на київський заводик, а тут з тих деталей мали збирати вже готові машини (досить недосконалі, до речі). На заводику працювало чотириста робітників, кілька інженерів, п'ять майстрів, була для чогось величезна бухгалтерія, був ще більший планово-економічний відділ.